Latest Posts
Даниною шани великому патріоту й велету спортивного духу.

Всеукраїнське свято богатирської сили

pamyatnik
Його ім’я десятиліттями гриміло на спортивних аренах світу, а відомий український історик , академік Дмитро Яворницький  захоплено писав про нього :  «він був справжнім переможцем, гордістю нашої Батьківщини». Іван Максимович Піддубний, славний син української  землі із села Красенівка, що на Чорнобаївщині – шестиразовий чемпіон світу з греко-римської боротьби, чемпіон--чемпіонів, людина – легенда, чиє ім’я золотими літерами вписане   в спортивний  літопис усього світу  ХХ століття. Йому судилося вічно жити в нашій пам’яті, бути взірцем для прийдешніх поколінь, стати гідним прикладом для  наслідування.
Даниною шани великому патріоту й велету спортивного духу є   яскраве й велелюдне Всеукраїнське свято богатирської сили на призи пам’яті Івана Піддубного, яке збирає кращих силачів, численних гостей на історичній  батьківщині Івана Максимовича в селі Красенівка Чорнобаївського району.
Цьогоріч вдячні нащадки і земляки славетного богатиря  запрошують   усіх на  Всеукраїнське свято богатирської сили на призи пам’яті Івана Піддубного  в село Красенівку 20 серпня . У програмі  –  змагання «Найспортивніше село-2016», богатирське шоу «Найсильніша людина свята-2016», показові виступи вихованців Європейської федерації Лао-Тайських бойових мистецтв «Білий лотос»,  виставки, святкова лотерея, розважальна програма для дітей, феєрія танцю, музфест, дискотека, частування. Родзинка свята – турнір із греко-римської  боротьби за участю майстрів спорту та майстрів спорту міжнародного класу.
20 серпня на Всеукраїнському святі  в селі Красенівці  Чорнобаївського району  ви отримаєте незабутні враження, заряд бадьорості та енергії, наповните свої серця гордістю за нашого легендарного  земляка, Великого українці  Івана Піддубного.
До уваги журналістів та редакцій ЗМІ. Оголошується конкурс на кращу публікацію, створення теле-, та радіопрограм з висвітлення життя та діяльності І.М.Піддубного та матеріалів про Всеукраїнське свято богатирської сили на призи пам’яті Івана Піддубного. Переможці отримають  грошові премії.
Чиї інтереси лобіює цей мудак.

Реформа…


Днями їхав в плацкарті Львів-Запоріжжя. Майже добу. Був час подумати.
Задушливі комірчини. Спітнілі, незнайомі, в основному малоприємні люди, раз у раз розповідають про дивні речі ( "сидимо ми якось раз з Нурсултаном Назарбаєвим", "сусідка аборт зробила, так у неї потім кукурудза 5 років не сходила", "я його в грудину пробив, коліном допрацював, а тут і трамвай підійшов "). Пити заборонено. Курити не можна. З розваг - міцний чай. За порядком стежить людина в формі. Якщо є гроші, то можна домовитися і про кращі умови (просто поруч буде менше людей), і про послаблення режиму (перше правило клубу провідників: купив пиво - куриш в тамбурі). Монотонність буття переривають рідкісні прогулянки по розпеченому бетонним майданчиків.
Нічого не нагадує?
У авантюрної комедії "Фокус" був епізод, де герої-шахраї протягом тривалого часу за допомогою різних хитрощів впроваджували у свідомість азартного товстосума певну цифру, щоб під час гри, в потрібний момент вона спливла в його свідомості.
З українською залізницею ситуація один в один. За допомогою Укрзалізниці держава з дитинства прищеплює нам звичність замкнутих просторів, ласкаво репресує, привчає до несвободи, відбираючи її у нас на годину, два, десять, добу. Природно, ця оскоплялі гідність методика придумана і впроваджена не сьогодні. Але українська держава безсоромно взяло її на озброєння. Ну смішно ж вважати, що тільки я додумався до того, що радянські поїзди, на яких ми досі розгортаємо, замислювалися як пролог до ГУЛАГу. Нагорі все прекрасно розуміють і з задоволенням користуються напрацюваннями тоталітарних попередників.
Але важливіше інше. Що з цим робити? Є кілька ідей. По-перше даху вагонів повинні бути прозорими. Бо небо світліше над тими, хто зрідка дивиться на небо. По-друге, повна автоматизація процесу. Ніяких провідників. Тільки бар, шведський стіл, самозастілающіеся ліжка. Плюс окремий боулінг-вагон. По-третє, в тамбурі - повна дезінфекція всіх вхідних пасажирів. І щоб задати тренд, я готовий першим стати під струмінь діоксідхлорметосепта. По-четверте, датчики реагують на запах варених яєць і копченої курки, і легенько карають струмом кожного кулінарного контрабандиста. По-п'яте, зупинки не на запльованих полустанках, а на берегах річок або серед степу.
Всього мій план реформування залізничного-повідомлення в Україні налічує 117 пунктів, які повертають дорозі відчуття свободи.
"Утопія", - скажуть скептики.
"Наркотики", - скаже нарколог.
"Чиї інтереси лобіює цей мудак? Пробийте його через ментів і податкову", - скажуть виробники чаю Бірон, десятиліттями виграють тендери на поставку своєї продукції в поїзда.
"Яка сука проговорилася про клуб провідників?" - Скажуть в клубі провідників.
"Іди до мене заступником", - попросить польський рок-музикант.
                                                                     Максим Щербіна
Таким чином Черкаська розвідка діє.

У Черкасах діяла розвідка

В ніч з 23 на 24 липня Черкаська міська організація УНСО провела черговий навчальний вишкіл розвідгрупи, в ході якого відпрацювала умовний глибинний рейд дальністю до 30 км. Про це повідомили у групі організації в соціальній мережі.
Метою рейду було покращення навичок орієнтування на незнайомій місцевості у нічний час та відпрацювання тактики непомітного пересування малих розвідувальних груп. Також в ході вишколу отримано досвід розгортання замаскованих спостережних пунктів за умовними стратегічно важливими об'єктами та облаштування «секретів» на підходах до них.



Таким чином Черкаська міська організація УНСО систематично підвищує обороноздатність в разі необхідності проведення спецоперацій, пов'язаних з захистом краю від спроб дестабілізації області ворожими антиукраїнськими елементами.
З пробитою головою зробив два пуски ПТРК.

Журналіст розбурхав мережі даними про загиблого бійця АТО

Український журналіст Юрій Бутусов розбурхав користувачів соціальних мереж розповіддю про загиблого нещодавно в зоні АТО бійці 11-го батальйону "Київська Русь" Сергія Шадських.
Про це він написав на своїй сторінці в Facebook.
Запис Бутусова набрав майже дві тисячі репостів і більше 300 коментарів.
"З пробитою навиліт головою зробив два пуски ПТКР і прикрив відхід товаришів. Життєлюбства у людини було на десятьох...", - зазначив один з коментаторів.
"Таке обличчя... Йому б онуків обіймати... І жити..", "Булька", ми до останього дня с тобою були разом,я обіцяю тобі братику, я помстюся за тебе я не дам їм спокію а ти братику спочивай з миром. "Бульдожка" ти зробив все щоб ми були живі ми тебе николи не забудемо", - пишуть люди в коментарях.
Але найцікавіше - це як йде перетин кордону і чому ця система працює при будь-якій владі.

Розповідь про контрабас

                                   
Раптом хто не знає, покажу на прикладі продукції легпрому, як через західний кордон спокійненько собі тече контрабанда повз офіційних платежів. І у всьому цьому задіяні десятки тисяч наших громадян, щиро не вважають себе порушниками закону, і вже 25 років називаючи це роботою.

Митниця у нас збирає до держбюджету в районі 40% податкових надходжень або в рік близько 250 млрд.грн. Прем'єр Володимир Гройсман озвучив 50 млрд. Тіньового обороту на митниці. Багато експертів і, зокрема екс зам.глави ДФС Костянтин Лікарчук, називає цифру в 50% від офіційно збирається, тобто близько 120 млрд. Упевнений, що це ближче до реальності. Схем контрабанди дуже багато - від перерваного транзиту, пересортиці, заниження інвойсу, до підземних тунелів під могутнім дахом або банального проїзду лісовими стежками в обхід всіх постів, які, зрозуміло, "в темі".

Приклад, як йде контрабас через наш кордон з Польщею. На митний склад в Польщі поряд з кордоном (а таких складів тільки в Польщі уздовж кордону з Україною сотні і сотні, а також в Угорщині, Румунії, Словаччині) заходить фура 20-тонник. Вивантажується. Після чого заїжджає десяток-другий бусів з української сторони, перевантажують товар собі, перевозять в Україну. Поляки виводять вантаж з бази, оформляють форму ЕХ або Т1, щоб показати, що товар вийшов з ЄС для того, щоб відправник міг повернути ПДВ (а його в ЄС реально повертають виробникам, тому й складно тут конкурувати з тіньовиками з нашої не маленькою за європейськими мірками податковим навантаженням!). І вантаж поїхав до нас. Після перетину кордону партія знову вантажиться на українській стороні в фуру і їде до місця призначення з супровідними документами і під пломбою (під пломбою не зупиняють - перевірці не підлягає!) Компанії Делівері. Або відправляється "Новою поштою". Документи для легалізації на бусик стоять аж 800 грн., На 5-тонник 1600 грн., За фуру беруть "цілих 3000 грн. Це все відпрацьовано і не складно.

Але найцікавіше - це як йде перетин кордону і чому ця система працює при будь-якій владі. Офіційно це позначається як "малий Прикордонний рух". Місцеві жителі, маючи прописку в 30-кілометровій від кордону зоні, мають право їздити в Польщу легковими автомобілями без візи. Бусики-мікроавтобуси на номерах ЄС, це зручно і не доводиться витрачатися на розмитнення машини. Потрібно тільки раз в п'ять днів на ній виїжджати з країни і тоді порушення немає (або показати що хворів або авто ремонтувалося). Але як правило їздять набагато частіше, ніж раз на п'ять днів - роботи у мужиків вистачає, навіть під час кризи.

Для замовника ціна питання з перетинання кордону без сплати до держбюджету будь-якого вантажу на сьогодні - 300 $ за кубометр. А в залежності від відстані до точки збору вантажу може потягнути до 350 $. Бусики (найчастіше це невбивані Мерси-Спринтери) мають обсяг кузова 7 - 13 м.куб. Вантажопідйомність близько 1,1 т. Але загальна вага машини з вантажем не може перевищувати 3,5 т. Тоді вона йде через кордон, як легкова, а не вантажна і немає формальних порушень, до яких можуть причепитися непередбачені перевіряючі. У всіх у них вантажний відсік розділений на дві частини і має глуху перегородку між ними. Контрабандним товаром завантажується ближній до водія відсік. Коли везуть, наприклад, тканину, то зазвичай в цей відсік вантажать до трьох кубів (щоб не перевищити покладений вагу - адже кубометр тканини, це близько 300-450 кг.), Одяг легше, її можна занурити трохи більше, до п'яти кубів. При перетині кордону відкривається задні двері. Зараз належить в пунктах пропуску навіть фотографувати порожній салон, фотофіксіруя відсутність вантажу і номер авто. Залишається для історії фото, що машина зайшла порожня. От і все. Проїхали, здали товар і погнали за наступною партією.

Зрозуміло, що всі учасники даної схеми довгі роки один одного знають, один одному довіряють, живуть по сусідству в прикордонні, дружать часто сім'ями, хрестять дітей і чекати, що їм цей вид заробітку набридне, надії мало. Змінюються тільки апетити кришують цю схему. Колись давно перевезення 1кубометра обходилася і 100 $. Потім був момент (під час прем'єрства ЮВТ, коли західний кордон більше ніж на пів року стала, на базарах позаканчівался товар, а ціну контрабанди різко довели до 500-550 $ за м.куб. Потім ціна трохи впала і до 2014 року трималася в районі 400 $ за куб. Що було дуже добре для наших виробників і для операторів ринку, які працюють вбелую, тому що дозволяло конкурувати з тіньовиками. А зараз нам стало вкрай тяжко - розмитнення "в чесну" виходить вдвічі дорожче ніж "чорна" . Що вбиває на корені конкуренцію. Кінцевому споживачеві глибоко по барабану, як завезений товар, при однаковій якості вибір визначає ціна.

Крім цієї мікроавтобусних схеми є ще одна, більш дешева і проста. У пунктах пропуску з того боку (знову ж таки, що в Польщі, що в інших прикордонних країнах) на кожному переході є в 50 метрах і трохи далі від них величезна купа складів і автостоянок. Приходить під кордон з Україною фура з товаром. На неї "накидається" 100-200 чоловік наших заробітчан. І через чотири години фура порожня і весь товар вже на українській території. Піраньї по швидкості відпочивають. Одна людина, прописаний в прикордонній зоні, згідно із законом безперешкодно проносити до 50 кг. вантажу вартістю до 200 €. До речі, ті, хто проїхавши України, заїжджають до Польщі, відразу бачать величезну кількість зовнішньої реклами поруч з кордоном: "розмитнення", "Легалізація" та ін. Так що схема вже 25 років годує велику кількість людей по обидва боки кордону. І не тільки в прикордонні, зрозуміло, але і далі.

Одна з причин чому Система не хоче лібералізації Податкового кодексу і зниження податків - тоді легально ввезена продукція і власне виробництво мають можливість зниження цін і стають конкурентноспроможними в порівнянні з контрабандними товарами. І ціну контрабанди доведеться знижувати. А це вдарить по чиїмось доходам. Взагалі це загальна тенденція будь-якої нашої влади - вбивати сумлінну і чесну конкуренцію, зіштовхуючи бізнес між собою в боротьбі за конкурентні преемущества не в розвитку своїх продуктів і методів їх просування, а за доступ до владних ресурсів і бюджетного корита. А оскільки конкуренція є найважливішою умовою виживання і прогресу, такі правила гри, точніше їх відсутність призводить до того, що Україна вічно буде животіти в убогості в компанії країн третього світу. Поки ж всяке прагнення до конкуренції в суспільстві витравлюється і вибивається постулатом, що головне - це вміння "повирішувати питання" і "вибудувати схему"! Найцікавіше, що багато про владу вважають цю ситуацію безвихідною. Мовляв роботи на Західній Україні немає, багато отруєні контрабандою та нічого іншого вже не вміють. Так нехай хоч якось заробляють собі на хліб і голосують як треба на виборах.

Так зробіть найкращі умови для бізнесу! І можна буде боротися з контрабандою, бурштинової мафією, надлишком людей на держпідприємствах і з зайвими держслужбовцями. Повірте, коли з'явиться вибір, стане вигідно розвивати власне виробництво, багато з полюванням пірнуть туди, ніж ризикувати роками і десятиліттями сидячи на кримінальних схемах.
                                           Олександр Соколовський 
Користувачі з обуренням відреагували.

В Україні з загрозою відреагували на гучне рішення МОК по Росії

                                    
Український політичний оглядач Олег Пономар з гнівом прокоментував 
рішення Міжнародного олімпійського комітету (МОК) допустити спортсменів з РФ до участі в Олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро.
Про це він написав на своїй сторінці в Facebook.
"Боягузливий і корумпований Росією МОК ухвалив половинчасте рішення - не банити всю збірну Росії, а дати право кожній федерації самій приймати рішення. І хоча, за моєю інформацією, федерації плавання, боротьби, важкої атлетики, велосипедного спорту та веслування (і байдарки, і каное) налаштовані рішуче, але все одно - це не те рішення, які ми очікували", - написав політоглядач.
"Потрібно було гучне і символічне, історичне рішення. Але ... Життя продовжується. ФБР не спить - на МОК є напрацювання. ФІФА і Блаттер (а зараз і Інфантіно) теж думали, що лафа буде тривати вічно", - зазначив Пономар.
Користувачі соціальних мереж з обуренням відреагували на заяву російського спортивного чиновника про те, що президент Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка у голосуванні про відсторонення збірної Росії від Олімпіади-2016 підтримає російську сторону. (!)
Ортодоксальна церква московського ізводу - один з реліктів серед християнських конфесій.

Бісу — бесарево, або Про ряси і лампаси

                                  
Як зазвичай шаббат катедра прощелкала дзьобом, валяючись на сонечку після дощів, але краще пізно, ніж ніколи. Такшо таки шалом шаббат, юдобендери. Фіш унд бір - ми за мир.

Історія сьогодні буде сумна. Вірніше, про сумне - сама-то історія цілком нейтральна і ноучная. Хоча більшість на цю історичну смуток вже поклало болт, але болт треба час від часу піднімати з кришки скриньки Пандори і дивитися - не лізе чи сумна історія до нас в сьогодення, бо не кожну історію варто оживляти на свою голову.

Взагалі, в масовій свідомості пересічного піпла традиційно поєднується три сторони історичної правди: історичне знання, розуміння і уявлення. Перш, ніж розгортати баю, я поясню різницю.

«Подання», як відомо, це перегляд кіно і коміксів, після якого ми всі однаково трактуємо, наприклад, фараонів, что їх вже нема, як лисих чоловіків з накладною бородою, що будують піраміди - на радість і поживу майбутнім археологам. Потім археологи наколупав з цих пірамід «знання», доповнивши наше уявлення. Що з'явилося в результаті «розуміння» буде у кожного своє, згідно особистих налаштувань, рівня освіти і схильності до альтернативної історії.

Але з фараонами простіше, тому що очну ставку з ними влаштувати неможливо. Тому все орієнтуються на архетипи, створені кінематографом і доповнені археологією. А ось сучасна інквізиція, у вигляді малопомітних чиновників Конгрегації доктрини віри, тихо копошаться в старих паперах, слабо асоціюється з шаленими Монфор і Торквемада, колись хвацько отжигать на європейських площах у переповненому залі.

Те ж стосується і сучасної православної церкви. Ось ми до неї і дісталися, амінь.

***
РПЦ МП, а якщо говорити точніше - Ортодоксальна церква московського ізводу - один з реліктів серед християнських конфесій - не тому що стара, а тому що дивна. Випасти з історичного ходу їй вдалося в результаті симбіозу з державою, що почався тоді, коли в інших країнах успішно відбувалися секуляризаційним процеси. Що, в принципі, цілком відповідає всій московської історії, що рухається в ар'єргарді світової цивілізації з відставанням на триста-п'ятсот років. Держава, як в Європі, її від себе не гнало - ну і вона не сильно виебивался, на відміну від буйних та самостійних римських пап, то відлучати від Церкви імператорів, то влаштовували движуху різних гвельфів з гібелінів.

За відносно короткий час - всього триста років (а для церкви це не термін), бідолашние московітські попи потрапили з мокшанського язичницького болота в суворі ординські лапи, і часу на римські дурниці у них не було.

Треба сказати, що історична благоліпний мішура в діапазоні від «Москва - золоті куполи» (с) до «дерев'яні церкви Русі, перекошені стародавні стіни» (с) - пізня казка. Що відноситься якраз до «поданням», про який я писав вище. У казці і князі їздять радитися до немитим схимникам, і юродиві дають поради царю, і всякі переосвітлення з Ослябі битви вирішують рятують, і інший Кітеж-град, неабияк звеселяючий людей, які мають хоча б приблизне уявлення про те, як працює держава.

Практичні князі нероб не терпів, і відразу прибудували схимників до справи - одним підвищувати престиж спадку, іншим - ідеологічно працювати з населенням, замінюючи газету «Правда», третім же - вести облік і перепис тяглових. І це була найважливіша робота, яка стала в нагоді навіть ординцям. Треба ж комусь збирати статистичну базу для фіскальних служб - а де її взяти, якщо не з парафіяльних книг?

Тому, коли Московський улус відокремився від Золотої орди, церковники залишилися на своєму місці, тому що без чорнильниці скіпетр працював з перебоями. Однак, держава, будучи зацікавленою в послугах церковників, стало їх работодаталем - і без скіпетра чорнильниця теж швидко пересихала.

Уже перші Романови провели реформу, підганяючи приватно-кооперативні послуги попів московського ізводу під струнку структуру казенного міністерства. Незадоволені звалили в скити і на каторги, тримаючи в правій руці двоперстя, а в лівій дулю, а тямущі отримали унтер-офіцерські посади з усіма привілеями та обов'язками. Петро створив Синод, і на цьому частково афілійований з державою попівський бізнес остаточно перетворився в нормальне державне підприємство з контрольним пакетом у держави, а московські попи з власників корпоративних торгових мереж - в казенний топ-менеджмент.

***
Як я вже говорив, правильне розуміння історичної давнини складається з працею, якщо перед очима є свіжий приклад. Так, наприклад, арабський шейх зараз більше асоціюється з роллс-ройсом, ніж з верблюдом. Тому сучасній людині, що спостерігає церковно-попіческій працю і побут, важко зрозуміти - чому саме була для народу московська церква до секуляризації, проведеної більшовиками.

Замість ведення обліку населення та фіксування цивільного стану за фактом, вона зайнялася видачею ліцензій на зміну цього стан - дозволів на шлюби, розлучення, народження і смерть, виписуванням характеристик і стеженням за мораллю і постіллю населення.

А якщо хто читав Кодекс законів про шлюб та сім'ю - той знає, що в цій книжці немає ні слова про любов, зате багато сторінок про злиття і поділ майна. Таким чином, контролюючи акти цивільного стану, церква отримала доступ до сімейного гаманця громадян, незалежно від їх віросповідання. Позбавляючи невінчаних подружжя права на заповіт один одному, успадкування майна їхніми дітьми, громадянського статусу і всього іншого, що дбайливо описує Кодекс про шлюб. Уявіть собі, що ЗАГС не просто видає свідоцтво про шлюб, але ще і вирішує - чи можете ви одружитися.

Доходило до того, що городовий за доносом єпархії міг увалитися в сімейний будинок, і на підставі відсутності документів про вінчання запроторити цивільного подружжя в кутузку - за блуд і непристойну поведінку. У різні камери, природно - бо без довідки від попа чоловіка з дружиною не селили навіть в одному номері готелю.

Особливо охуєваю від цього всякі атеїсти і гностики. Наскільки відомо, влада церкви поширюється тільки на її прихожан (якщо тебе чорт була внесена до Ірану, звичайно), а максимальне покарання - відлучення, що ніяк не лякає атеїста, чи там кришнаїти. Податки державі виплачені - будь здоров, спи спокійно, все інше - твоє приватна справа в рамках Кримінального кодексу. Ще раз уявіть собі, що ви студент на платному відділенні, вас виганяють за пропуски з наступних курсів, і навздогін призначають величезний грошовий штраф і вимога відпрацювати на кафедрі прибиральницею. На питання - якого хуя весь цей цирк за ваші гроші? - Вам пояснюють щось типу «за шкоду, заподіяну науці», а суд підтримує цю маячню.

Власне, тоді московський ізвод ортодоксальне церкви і приміряв на себе роги Звіра з їх же власної книжки - без накреслення якого не можна було «ні купувати, ні продавати» - Одкровення, 13:16

Ну ось вам приблизний «уявлення» про РПЦ, якщо «розуміння» ще не досягнуто.

***
У списку на класову ліквідацію, складеному більшовиками - «буржуї, поміщики, попи» - служителі культу виглядають якось инородно. Ну, припустимо, зрозуміло з буржуями і поміщиками, гнобителями пролетаріату і селянства. Але батюшка-то чим Заваділ Червонопузі? Церква - справа добровільна. Однак, попів народець різав весело і з азартом, не чекаючи іноді навіть візиту комісара з повіту.

Безумовно, свою роль зіграло багатство церкви, часто вже не стільки реальне, скільки примноження чутками (що в період грабежу награбованого принципової різниці не представляє). Але і контроль над актами цивільного стану за державної ліцензії заебал людей по саме немогу - особливо в містах, де перемішалися люди різних світоглядів, національностей та вірувань, міцно притиснуті за гордо адміністративними можливостями московитської церкви. Сказано ж ясно: Богу - Богове, а кесарю - кесареве. За своє - нехай бог вирішує, а за кесарів доведеться відповісти.

Так що на більшовиків ЛИШАК вішати теж не треба. Вони просто позбавили циркачей державної недоторканності, відібрали владу дану Звіром, витерли руки про кумач і сказали: «тепер можна». Після чого більшість попів розірвала разом з рясами власна паства, а що залишилися дещо пізніше поїхали валити ліс в споконвічну Мордовію - чисто в силу соціальної непридатності. Повірте, за двадцять-то років можна було освоїти хоч якусь професію, крім махання кадилом і дати чітку відповідь голові комісії: «на які кошти живете, громадянин?»

Ось так і закінчився похід московської церкви в світську владу. Яка як любов - солодка, поки міцна, і гірка, коли стара.

***
Вже багато хто усвідомлює роль РПЦ МИ і її дочірнього філії УПЦ МП в житті нашої країни. Однак, приховування бойовиків і зброї, функції фінансового хаба для терористів, провокатора і ворожого пропагандиста, по суті - тактика для московитської церкви. Стратегія ж полягає у відновленні ортодоксів московського ізводу в статусі державного інституту. Міністерства, контролюючого приватне життя громадян і їх можливості розпоряджатися власним майном і долею.

Нічого іншого вони не хочуть, і не вміють. Тому їх ваблять не стільки 2/3 доходів, одержуваних РПЦ з України, скільки відновлення клерикально-самодержавної імперії. Втім, вони згодні і на незмінюваного президента, передає владу замість спадкоємця - наступнику. Аби повернули печатку, кабінет і ключі від сейфа.

Хочете отримувати дозвіл на шлюб і розлучення, навчання і професію, виїзд за кордон і право розпорядження майном в найближчій єпархії? А примусову зміну віросповідання при влаштуванні на держслужбу? А обов'язкову характеристику від священика? А промивку мізків вашим дітям в школі вже в обов'язковому порядку, а не факультативно?

Ні?

Ну, раз ви знаєте, чого не хочете - значить те, чого ви хочете, для вас проясниться саме.

***
Веселощів вашої мішпухе і мирного неба над схронах, панство-жидобендерство.
                                              Look Gorky

Не вірять в те що бачать і чують.

Троянська лошадь

                                
Сьогодні важко знайти людину, якій не відома знаменита легенда про Трою і «троянського коня». «Троянський кінь» давно став ім'ям прозивним. Його ім'ям навіть комп'ютерний вірус назвали, який діє за таким же принципом.

Легенда про «Троянського коня» говорить: Не зумівши взяти Трою силою, греки вирішили взяти її хитрістю, залишивши біля її стін дерев'яного коня, всередині якого сховалися їх кращі воїни. Троянці, прокинувшись одного разу, побачили що грецький табір порожній, а замість нього стоїть величезний дерев'яний кінь. Зраділи троянці, що так несподівано і щасливо закінчилася війна. Вони стали сперечатися, що робити з незвичайним конем. Одні пропонували його скинути в море. Але все більше людей схилялися до того, щоб перевезти коня в місто. І що не переконував жрець храму Аполлона Лаокоон одноплемінників, що не можна довіряти підступним грекам, що в коні таїться загроза, але все таки троянці завели цього коня в місто. Підсумок всім відомий. Так впала легендарна Троя.

Україна веде важку, кровопролитну війну з Росією, що окупувала частину Донбасу і анексувати Крим. І хоч як важко, але Україна тримає удар, дає по зубам агресору. Швидкими темпами відродилася армія і силові структури, що поставило хрест на ФСБшном проекті «Новоросія». Помалу, зі скрипом, але йде реформування всіх секторів економіки. Україна промацавши дно економічної кризи, починає потихеньку вибиратися звідти, нарощуючи м'язи. Ясна річ, що такий стан речей не влаштовує країну агресора. Адже вся її політика зводиться до одного, повне знищення проекту Україна. Будь-яким шляхом.

Так само як колись греки, зрозумівши всю безрезультативність своїх спроб військовим шляхом взяти Трою і вдалися до хитрощів, Расея приймає рішення обрушити України зсередини, за допомогою підступності. На цей випадок, у неї давно запасені виконавчі кадри, які весь цей час перебували в «глибокому заморожуванню». Але ось біда, багато хто з них вже давно себе дискредитували, в суспільстві вони не користуються довірою, а значить і користь від них практично нульова. Що потрібно робити в такому випадки? Створювати свого «троянського коня», з новою, ідеальною легендою, що дозволяє без проблем увійти в довіру до суспільства і до своїх достатків цього «коня», просувати в суспільство потрібні тези, які в результаті повинні привести Україну до занепаду. Такий план.

... Воїн, була в полоні, тицяє факи расейской суддям, ходить у вишиванці, позиціонується як людина з народу, герой України. Ось складові частини нової легенди для сучасного «троянського коня» призначеного Україні. Коли легенда створена, образ мученика спартачено, «коня» можна вводити в поліческое поле України, для виконання своїх прямих функцій.

Починається повільна, методична робота, по обережному впровадження в свідомість обивателя головних тез пропаганди країни агресора, що складають ядро ​​так званої «гібридної війни»: Зброя Україні не давати, громадянська війна, переговори потрібно вести з лідерами бойовиків, зніміть санкції з Росії, простий народ страждає , федералізація, (і в кінці вишенька на тортик) просити вибачення у тих, хто розв'язав війну, хто винен у смертях українців. Таким чином, «кінь» робить велику роботу, веде з під удару головного призвідника цієї брудної авантюри. Пускає в хід механізми, що в свою чергу є мінами під будівлею української державності. І все це звичайно при мегаподдержке кишенькових ЗМІ, 21 століття все таки, без піару і розкрутки новоявленої медіаперсон не обійтися. «Кінь» повинен бути на слуху, про нього повинні говорити, його висловлювання повинні обговорюватися, по ним повинна вестися дискусія. Адже коду ведеться дискусія, це вже 50% успіху.

Розрахунок зроблений вірно, все по кальками радянських спецоперацій. Але є одне але. Як би не старалися російські пропагандисти, як би не орали вони про «єдиний народ», але українці відрізняються від розсіяних. Расеянам картинку навколишнього світу малює пропаганда і вони не піддають сумніву те, про що їм говорять. Приклад, Туреччина. Вчора лютий ворог, а сьогодні майже брат. І так у всьому.

А ось українці критично мислять, завжди піддають сумніву здавалося б незаперечні факти. Не вірять в те що бачать і чують. Швидко зачаровуються в кого то, але так само швидко і розчаровуються. Так що простий прогулянки у «коня» не вийде, з кожним днем ​​все більше людей задаються питанням: What a fuck is this?!
                                                                                   Breett Zane
Це усе наші з вами справи.

Чому кінець історії відкладається?

                                
Нещодавно видатний український історик Ярослав Грицак написав статтюпро те, що у світі вже не буде впевненості, а всі пророцтва про «кінець історії» (це словосполучення запровадив Френсіс Фукуяма) не справдилися. Дійсно, Фукуяма у 1992 році, після падіння комунізму, пророкував завершення конфліктів у світі. Ще у статті згадується Томас Фрідман, який у 2005 році запропонував концепцію «плаского світу» рівних можливостей. Натомість ми бачимо, каже Грицак, що світ увійшов у полосу невизначеності та нових конфліктів, а нерівність лише поглиблюється.
Погоджуючись з паном Ярославом, я би хотів зупинитися на причинах такого стану справ та висновках для нас.
Моє бачення ґрунтується на теорії еволюції мислення (відомої під назвою «інтегральна динаміка»). Основна ідея теорії проста: кожна людська істота від народження протягом життя проходить шлях розвитку мислення, який пройшло все людство з давнини до наших днів. Цей шлях складається з певних парадигм мислення, яким відповідають певні соціально-економічні відносини, політичні та управлінські системи, культурні, мовні та релігійні моделі тощо. (Стислий виклад можна прочитати тут, але і без того ідея мусить бути зрозуміла.)
І це означає, що кожне наступне покоління стикається з тими самими викликами, як і кожне попереднє. Саме це особисте повторення загального шляху є головною причиною того, що проблеми світу знову і знову повторюються і на особистому, і на суспільному рівні. Скільки б разів інші люди не пройшли цей шлях до нас, кожен з нас все одно проходить через ті самі етапи особистісного розвитку. За словами американського філософа Кена Вілбера, це «великий нескінченний потік, "Велика Ріка", від джерела якої до океану безупинно пливуть мільйони мільйонів людей».
А це означає, що цивілізація не має сталих здобутків. Виховання та освіта, розвинене соціально-культурне середовище полегшують кожній людині завдання досягти високого рівня особистісного розвитку, але не гарантують цього. І тим більше слабка освіта, неналежне виховання, замкнене середовище збільшують ймовірність застрягти на ранніх стадіях. А без критичної маси людей із високим рівнем особистісного розвитку (принаймні не нижчим, ніж у попереднього покоління) починає втрачатися все.
Будь-яка сьогоднішня демократична держава з високою культурою та рівнем життя не може почуватися у безпеці. Два-три неосвічених покоління, і ми побачимо зловживання демократією аж до популізму чи диктатури, зниження рівня технологій через падіння якості людського капіталу, економічний колапс внаслідок чи то технологічного, чи то екологічного колапсу, ну а далі розпад і тріумф ентропії.
Здавалося, Росія як наступниця досить технологічно розвиненого СРСР не може втратити рівень інженерного мислення та світський характер суспільства. Здавалося, Туреччина як країна сталої демократії не може скотитися до диктатури. Здавалося, США як країна найкращих республіканських традицій не може висунути президентом неосвіченого брехуна. Здавалося, Римська імперія як уособлення всіх найвищих досягнень цивілізації не може впасти під ударами некультурних та неорганізованих варварів. Здавалося, Аргентина як одна з найбагатших країн світу може не боятися соціально-економічних експериментів. Здавалося, чимала гренландська колонія вікінгів не може вимерти аж до останньої людини. Здавалося, Німеччина як найбільш культурна нація Європи не може впасти до ґеноциду. Здавалося, Велика Британія як найбільш політично досвідчена нація Європи не може прийняти рішення, що руйнує політичні досягнення десятиліть. Здавалося, розвинена цивілізація острова Пасхи не може щезнути, залишивши по собі мовчазні фігури гігантів.
Може. Все можливо.
Коли читаєш антиутопію краху Америки у романі Айн Ранд «Атлас розправив плечі», здається, що такого статися не може. Але може. Це так само можливо, як й інші неможливі речі, які не стануться ніколи тому, що цього ніколи бути не може, — російсько-українська війна, атака літаків на хмарочоси, занурення цілих країн у релігійні чи магічні диктатури, повторення світової економічної кризи, Третя світова війна.
Ярослав Грицак влучно пише, що найгірші та найкращі сценарії зазвичай не реалізовуються, тобто ми мусимо не вірити ані адептам утопій, ані адептам краху та апокаліпсису, що і зробить нас цинічними оптимістами. Я згоден, але хотілося би мати інструментальну програму дій.
Інструментальна програма полягає у тому, щоб сконцентруватися на розвитку людського капіталу. Для цього нам необхідні соціальні інституції, які в комплексі здатні розвинути мислення кожного наступного покоління (а значить, врешті і соціально-культурне середовище) хоча би до рівня попереднього покоління. Це школа і церква, масовий спортивний рух і сільські кооперативи, «Пласт» та волонтерські рухи, практики самозайнятості та масове мале підприємництво, місцеві економічні кластери та ОСББ, незалежні університети та бізнес-інкубатори тощо. І, звичайно, масова громадянська освіта та культурні проекти.
Навряд чи ми можемо очікувати чогось від держави, яка очолює процеси деградації. Це все наші з вами справи. Країна «зроби сам».
                                                                  

Валерій Пекар

На цілому фоні назва Горошніх Плавнів і навіть пайменування проспекту Бандери...

Гетьман в квадраті

                                           
Голосування по перейменуванню аеропорту Бориспіль закінчилося, але дискусії не вщухають й досі. ЗМІ, топ-блогери, фахівці, урядовці — навіть важко сказати, хто не висловив свою думку на цю тему. Чесно скажу, для мене така цікавість і гострота дискусії стали зовсім неочікуваними. На цьому фоні погасла зірка Горішніх Плавнів і навіть перейменування проспекту Бандери пройшло якось не сильно поміченим.
Я, як напевно хтось знає, виступала в "команді Малевича", і цей пост є такою собі моєю рефлексією на перебіг голосування і основні моменти, які мене в ньому порадували/засмутили.
Перша велика радість — це те, що українці вже дуже впевнено себе почувають в публічних дискусіях і агітаціях. Аргументи, мотиваційні матеріали, підтримка топ-блогерів з різних позицій — все проводилося навіть крутіше, ніж будь яка виборча кампанія, на яку виділяються фінанси і спеціальні фахівці розробляють меседжі. Порадувала також якість дискусії, яка постійно зростала. Якщо спочатку основні суперечки точилися на досить базовому рівні "на фіга перейменовувати — а чому б і не перейменовувати", то в останні дні основні баталії точилися через деталі біографій Мазепи і Малевича і порівняльні характеристики унікальності супрематизму VS унікальності українського барокко. Як художник і комунікатор я тішуся з того, як мала дитина, і вважаю це великою культурологічною перемогою. Думаю, це дуже важливо зафіксувати, насамперед, щоб зрозуміти, що українці зацікавлені в складних дискусіях і інколи навіть готові чути аргументи.
З такої великої "перемоги" треба перейти до "зради", бо цей український інь і янь вже давно став сюжетною лінією будь-якої статті. Хоч я і активно агітувала за Малевича, але для мене такою зрадою стала не перемога Мазепи, особистість якого я щиро поважаю, а популізм деяких учасників дискусії. Популізм — це взагалі така підступна річ, яка псує будь-яку круту вечірку і з якою практично неможливо боротися. Наприклад, як можна аргументовано довести, що ті, хто голосують за Малевича, теж патріоти, коли чітко написали, що всі патріоти голосують тільки за Мазепу? Або як пояснити, що вибір цільової аудиторії іноземців для Міжнародного аеропорту і орієнтація на них — це не є проявом меншовартості, а лише логічний висновок? Також дивно сперечатися з тим, що за Малевича голосують "неопатріоти" (такий ось термін з'явився) — ті, хто виріс на радянській культурі і хочуть терміново переписати культуру щиро українську на якусь, напевно, не щиро українську. Погодьтеся — тут у відповідь треба або рвати на собі віртуальні вишиванки, або припиняти дискусію. Особисто я свої вишиванки дуже люблю і перу виключно на делікатному режимі, а Малевича рекомендую з прагматичних міркувань: як би так Україні побільше заробити як матеріально, так і іміджево. Смішно би було такі примітивні мотиви рівняти з великими цілями "НЕнео-патріотів".
Також дуже важко мені писалися аргументи, які мають перебити посилання на російську Вікіпедію, де написано, що Малевич — російський художник і авангард, звичайно, теж російський. Ні цитати з автобіографії Малевича, де він чітко самоіндефікує себе як українця, ні посилання на статті українських і світових малевичезнавців, ні пояснення виникнення терміну "російський авангард" не могли перебити це чарівне вікіпедичне посилання.
Але найбільша напруга все-таки, за моїми спостереженнями, концентрувалася на емоційному рівні. Бо ми народ співучий і ліричний і навіть найвагоміші аргументи сприймаємо метафорично і персонально."Я тебе, звичайно, розумію, ти ж художник і ти любиш Малевича", "І що українці будуть прилітати в Чорний квадрат?", "Я, наприклад, не люблю Малевича" — всі ці коменти відразу складали враження, що ми не стратегічні рішення обговорюємо, а продаємо один одному картини у вітальню. До речі, я особисто з українських авангардистів у вітальню собі б повісила Екстер або Пальмова, якщо комусь цікаво.
І ще трохи про емоції на закінчення. Багато людей запитують мене, чи я "розстроїлася" через результати. Відповідаю лірично-емоційно: я суперзадоволена перебігом голосування і навіть самим фактом такого голосування, яке дало мені можливість познайомитися з прекрасними однодумцями і прийняти участь в наймасштабнішій інформаційній кампанії по Малевичу за 25 років (якщо вже не сказати за 100 років). Більше 9 тис. українців підтримали кандидатуру Малевича в Facebook, в той час як в офлайні за останні пару місяців кияни побачили виставку "Малевич+" в Мистецькому арсеналі, Дні Малевича від kmbs з насиченою дискусійною програмою, промоції книжок видавництва "Родовід". І я щиро тішуся, що Український кризовий медіацентр, з яким я маю радість співпрацювати, інформаційно підтримує повернення українського авангарду в Україну. Тобто я абсолютно не "розстроїлася" і точно знаю, що "далі буде".
Я вірю, що Малевич і український авангард стануть все ж таки тими символами, які будуть репрезентувати Україну у світі, але перш за все саме ми, українці, маємо стати більш відкритими до своєї культури і до культури світової, усвідомити її важливість, а не казати так підозріло: "Та можна подумати той Малевич такий вже знаменитий". Нам дуже важливо зрозуміти, що саме першість культури над політикою — є дуже впізнаним маркером європейських і, як прийнято казати, "цивілізованих" країн, в той час як винесені на міжнародну арену рефлексії на державних діячів і на політичну міфологію є ознакою країн або пострадянських, або тоталітарних.
                                       Олеся Драшкраба 
Богдан Ступка це не просто актор.

Чотири роки могила Ступки була без надгробки

                                   
Сьогодні прочитав відмінну новину про те, що на могилі Богдана Ступки, через чотири роки після смерті маестро, встановлять пам'ятник.
Про це повідомила його колишня невістка. За її словами, гроші дуже довго збирали, оскільки у сім'ї не було необхідної суми, і врешті-решт знайшовся небайдужий політик, який інкогніто пожертвував суму, якої бракує.
Ця новина мене порадувала і засмутила одночасно. За чотири роки ніде не бачив інформації про збір коштів на надгробок Ступці. І ще більше дивує, що у сім'ї не було грошей. На худий кінець, вистачає фірм, які безкоштовно спорудили б постамент акторові, який став національним надбанням зі світовим ім'ям; фірма отримала б позитивний піар, а сім'ї не довелося б просити гроші.
Та й досить було б натякнути на таку необхідність Віктору Федоровичу, який особисто був присутній на похоронах.
Це ситуація зачіпає і з тієї причини, що кидає тінь на загальнонаціональне гідність. Богдан Ступка - це не просто актор, а символ цілої епохи.
Розлютила інформація про світський тусовщик Остапа Ступку, який після смерті батька не соромився зніматися в відверто антиукраїнських фільмах в РФ. Син маестро просто танцює на кістках батька. Немає сумніву, що йому передалася не тільки прізвище, а й частина таланту. Інша справа, кому тепер це все служить.
Але суть і в банальних цифрах. У Остапа Ступки гідна колекція наручних годинників. На світських раутах він регулярно демонструє свої нові придбання.
Навіть одного середнього швейцарського хронометра Ulysse Nardin з колекції Ступки-молодшого вистачило б на гідне надгробок батькові.
Що говорити про решту годиннику, вартість яких покрила б як мінімум спорудження пам'ятника.
Наявність значної колекції годин у актора легко пояснити активною роботою, як в українських театрах, так і на російський цех. Свого часу Остап Ступка був одним з куплених Ринатом Ахметовим осіб для абсурдно дорогою кампанії дефолтной партії Наталії Королевської "Україна вперед".
  До слова, на розкішне весілля сина, про яку гуділа вся світська хроніка, грошей вистачило.
Напевно, Остап Ступка зробив свій екзистенційний вибір. І не тільки в особистому житті, а й у тому, якої нації він син. Пригадується епізод з "Тараса Бульби", ну ви зрозуміли, який.
Остапу Ступці легко даються ролі зрадника, як в кіно або театрі, так і в житті.

                                                                                            

Олександр Довгий

Дивні діла твої...

Під Мар’янкою загинув боєць із Канівщини

пам'ять траур україна ато війнаВ районі селища Мар’їнка, що на Донеччині, загинув військовослужбовець, призваний Канівським військовим комісаріатом.
Про “ІнфоМосту” повідомив головний військовий комісар Черкаської області Євген Курбет.
«Загинув під час обстрілу. Він виконував бойове завдання близько 19-ї години в районі Мар’їнки і отримав осколкове поранення», – розповів Євген Курбет.
За його словами, наразі представники Канівського військкомату займаються переправленням тіла на Черкащину.
Як стало відомо згодом, загиблий військовослужбовець із села Кононча Канівського району – Іван Григорович (1985 року народження).
У загиблого нашого земляка залишилась хвора мама та молода дружина.
13754702_1765145190426675_3328982035801299445_nА вже вчора увечері тіло воїна привезли до Канева. Більше сотні канівчан пізнього вечора вийшли на Соборну площу до пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні, щоб віддати шану загиблому воїну Івану Григоровичу з Конончі, написав у “Фейсбук” активіст Юрій Гамалій.
“Були свічки, був молебень від українського священника о. Сергія, було запевнення “Герої не вмирають!”, було розуміння необхідності захисту Батьківщини.
    А трішки нижче – гуляння, пісні, а ще нижче – тіснява біля залитого світлом АТБ.
    Дивні діла твої, Господи!”, – зазначив він.
У Каневі вшанували Коновальця.

У Каневі вшанували Є.Коновальця

Учора, 23 липня у Каневі відбулися заходи до вшанування 125-ї річниці від дня народження Євгена Коновальця. Про це на своїй сторінці у “Фейсбук” написав активіст Юрій Гамалій.
Заходи пройшли в кілька етапів: у центральній міській бібліотеці за участю директора музею Коновальця у Зашкові Ігоря Селецького, воїнів-добровольців батальйону ОУН Бориса Гуменюка та Василя Фесака, Канівського міського голови Ігоря Ренькаса та більш ніж тридцяти канівців пройшов круглий стіл з розповідями по життя Коновальця; потім тут же відбулася презентація книги воїна-письменника, поета Бориса Гуменюка “Блокпост”.
Під час презентації книги, під враженням почутого канівський поет Михайло Генсерівський записав у моєму щоденнику:
П’яний
брат, так званий,
лізе у наш дім.
Нас він помишляє
мати за рабів.
Ми на захист станем,
буде смертний бій-
хто умре останнім,
той і переміг.
Згодом уся делегація відвідала могилу Тараса Шевченка, ознайомилась з оновленою експозицією музею великого Кобзаря та поклала квіти до місця самоспалення Олекси Гірника. А на завершення зварили традиційний козацький куліш від побратима Василя Тертичного на березі Дніпра.


13717270_1765139043760623_703776708702095197_o13680353_1765139293760598_5455399551778123826_o13653238_1765139197093941_8777004827689655196_o13765980_1765139637093897_5251335667965314933_o13738186_1765139917093869_2914126604974620739_o13668738_1765139450427249_6337630730283560327_o13737694_1765140170427177_1950145217296854081_o
Довідково:
Yevgen_KonovalecЄвге́н Мих́айлович Конова́лець (14 червня 1891, с. Зашків, нині Жовківський район, Львівщина — 23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (1927), перший голова ОУН (з 1929), один із ідеологів українського націоналізму. Народився у вчительській родині.
З 1912 року — секретар львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації — місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади». На початку I-СВ 2 серпня 1914-го мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони (ландверу) Львова (нім. k.k. Landwehr Infanterie Regiment «Lemberg» Nr. 19). В червні 1915-го, під час боїв на Маківці, потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916-го перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині.
Після Лютневої революції в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А. Мельником, І. Чмолою, Р. Сушком, В. Кучабським, М. Матчаком, Ф. Черником розгорнули широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.
Приблизно в кінці липня 1917 приїжджає до Києва. Появу в столиці починає з вступу до Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни і популяризації в середовищі ЦР та УГВК ідеї створення окремої військової одиниці. Діяльність у місті проводить під псевдонімом Є. Блавацький. Вперше під своїм прізвищем згадується 28 грудня 1917 р. в протоколі засідання Галицько-Буковинського комітету.
У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р. Дашкевичем та іншими членами ГБК сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.
У січні 1918 р. після проведення реорганізації Коновальця обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому повстанню та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. 1—2 березня 1918 стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Михайлович, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.
В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада Коновалець через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. Після підписання Скоропадським договору про федерацію СС підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьманського режиму та приєднались до військ Директорії в Мотовилівському бою.
Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918—1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був одним з довірених союзників Петлюри, після сепаратного Зятківського договору УГА з білогвардійцями включно. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.
Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.
У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув’язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що перебували в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах у липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньої участі Коновальця створено Українську Військову Організацію (УВО).
20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР, вважаючи його безперспективним.
Із грудня 1922-го року був змушений мешкати в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.
У листопаді 1927-го за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Коновальця.
Наприкінці 1920-x — на початку 1930-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об’єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.
Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, намагання поставити українське питання у Лізі Націй, постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві.
Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов.
Про спецоперацію інформували особисто Сталіна. У листопаді 1937-го Судоплатова прийняв Йосиф Джугашвілі й поставив задачу розробити план «нейтралізації» керівництва ОУН. За тиждень у Кремлі Судоплатов доповів план Сталіну, керівнику НКВС Єжову та голові ЦВК УРСР Петровському. Останній заявив, що Коновальцю заочно винесено смертний вирок.
23 травня 1938 р. Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті цієї спецоперації. Вбивство Коновальця виконав Павло Судоплатов (пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВССРСР, генерал КДБ). Він зумів увійти в довіру до Коновальця, який вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й презентував, згідно з «легендою», Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх».
23 травня 1938 р. Павло Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелі «Атланта» вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом[5] як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.
Поховано Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк.
Без рубрики

Марш ФСБ: опальний російський політик дав оцінку скандальній хресній ході на Київ


Екс-депутат Держдуми Ілля Пономарьов підтвердив 
інформацію української розвідки про те, що за скандальним хрещеним хід Української Православної Церкви Московського Патріархату в Україні стоять російські спецслужби.
Про це Пономарьов сказав в ефірі "Шустер Live", передає "Главком".
"Всі ієрархи там з погонами. Тому це дійсно марш ФСБ", - зазначив екс-депутат.
Голова інформаційного управління Української Православної Церкви Київського Патріархату архієпископ Євстратій (Зоря) вказав на те, що учасників хресної ходи на Київ, організованої УПЦ Московського Патріархату, готують до бійні.
Нагадаємо, що заступник міністра внутрішніх справ Сергій Яровий заявив, щоправоохоронні органи готові вдатися до непопулярних методів для забезпечення безпеки під час проведення хресної ходи УПЦ МП у Києві.