Latest Posts
Без рубрики

У центрі Києва викинули в смітник архів Героя України, народного артиста Дмитра Гнатюка

Вахтанг Кіпіані повідомив цю жахливу новину, наразі 50 кг архіву Гнатюка знаходиться у нього
Фото: "Фейсбук"Фото: "Фейсбук"

У центрі Києва у смітник викинули архів відомого народного артиста Дмитра Гнатюка. Тисячі фотографій, афіш, листів та документів мало не знищились, але знайшлися люди, які врятували архів. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на

 фейсбук-сторінку Вахтанга Кіпіані.
"Сумний пост. Тиждень тому зателефонував Василь Рябокляч і сказав, що його брат Володимир знайшов у центрі викинутий на смітник архів народного артиста України, Героя України Дмитра Гнатюка. І ось зараз оці 50 кілограмів спадщини, які заповнили 8 коробок, переді мною. Тисячі листів. Документи. Афіші. Тисячі фотографій. Те, що мало б бути в архівному фонді - пішло на смітник. Слава Богу, що є божевільні, кому не вшистко єдно. І що тепер з цим робити? Посилаю промінь вічної діареї нащадкам видатного артиста і державі, яка дозволяє розкидатися пам'яттю", - написав Кіпіані.
Нагадаємо, Дмитро Гнатюк народився 28 березня 1925 року в Чернівецькій обл. (у той час це була територія Румунії). Гнатюк був першим виконавцем хітів 1960-х (легендарних пісень "Два кольори" і "Мій Київ"). На оперній сцені він створив такі самобутні образи, як Остап, Микола ("Тарас Бульба", "Наталка-Полтавка" Лисенка), Петруччо ("Приборкання норовливої" Шебаліна), Мазепа, Онєгін ("Мазепа", "Євгеній Онєгін" Чайковського), Демон ("Демон" Рубінштейна), Фігаро ("Севільський цирульник" Россіні), Ріголетто ("Ріголетто" Верді) та ін.
Без рубрики

Це було сказано 65 літ тому…

                               4609fa2ce9bd6162e71901125244110d
Эти русские непредсказуемы. Они уморили своих крестьян голодом.
Они затопили плодороднейшие земли, чтобы делать электростанции.
Они загрязнили урожайные районы отходами от ядерной промышленности.
У них небольшая плотность населения, но и при этом они ухитрились загадить свою страну настолько, что теперь вынуждены покупать зерно.
Я думал, что умру от старости. Но когда Россия, кормившая ранее всю Европу хлебом, стала закупать зерно, Я понял, что умру от смеха.
Сталин захватил огромную аграрную страну и превратил её в сырьевой придаток и ядерную помойку.
Только один Ленин мог бы вывести русских из того болота, куда он сам их завёл. Но Ленина они успешно отравили.
Через пару поколений они ещё или уже деградируют и не смогут даже самостоятельно добывать полезные ископаемые.
Народ будет вымирать, а диктаторы и их слуги будут жить, покупая у нас предметы роскоши и продавая соседним странам концессии… Для русских лидеров это самый выгодный бизнес.
Так что если мы сможем предотвратить их военную агрессию, то в интересах Великобритании, да и прочих Западно-Европейских стран, сохранять СССР как можно дольше: это выгодная сырьевая база и хороший рынок сбыта морально – устаревшей продукции.
Они уничтожают у себя кибернетику и генетику – тем лучше для нас, мы будем продавать им семена и электронные устройства.
Кроме того, за символическую плату в Россию можно будет сбывать ядерные отходы.
Достаточно остановить советскую экспансию, и они уничтожат себя сами без каких бы то ни было активных действий с нашей стороны… ***
У. Черчилль
Без рубрики

Маразм крепчает: в ДНР заявили о беспилотнике, который летел бомбить Луганск

                              
У ватажків ЛНР загострюється манія переслідування. Після оголошеної теслярських зачистки в зв'язку з "переворотом" сьогодні там на гора видали чергову безглузду пропагандистської брехня.
Так, заявлено, що "народна міліція" (так вони називають терористів) "примусово посадила" (це взагалі хіт!) Український безпілотник біля Дебальцеве.
Далі - більше: терористи заявили, що він летів до Луганська, де повинен був скинути в людне місце саморобні боєзаряди.
З цього потішного заяви так званого міноборони ЛНР в соцмережах потішаються навіть терористи:
"Плотницкий гримнув Циплакова, а тепер відволікає увагу казками про НЛО" ...
Без рубрики

Юліан Дорош

Юліана Дороша справедливо називають одним із найяскравіших українських фотомитців міжвоєнного Львова. Світливством захопився ще у гімназії і з того часу вже не випускав фотокамеру із рук – юнацьке захоплення врешті стало справою життя. Сьогодні його ім’я вже більш відоме львів’янам  – він знаний як режисер й оператор першого повнометражного українського фільму в Галичині та невтомний ентузіаст розвитку національного кінематографу на західноукраїнських землях.

Юліан Дорош, друга половина 1920-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)
Юліан Дорош, друга половина 1920-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)

Народився у сім’ї митника Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької, сестри письменника і журналіста Антона Крушельницького. Батько у період Австро-Угорщини працював при Корпусі скарбової сторожі, згодом його перевели на Тернопільщину, тому дитинство Ю. Дороша пройшло у с. Копичинцях. На початку 1920-х рр. родина Дорошів переїхала до с. Раковець-на-Дністрі під Городенкою (Івано-Франківщина). Жили дуже скромно, оскільки у той час батько безуспішно намагався влаштуватися на державну службу і йому було відмовлено у виплаті пенсії. Початкову освіту юний Юліан здобував у Станіславівській класичній гімназії, яку закінчив 1927 р.

Юліан Дорош, 1927 р. (Галицька брама. – 2009. – № 6)
Юліан Дорош, 1927 р. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Під час студій у гімназії зацікавився технікою, почав робити перші світлини. Став членом «Пласту», належав до 11-го куреня ім. І. Мазепи. Згодом був членом 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги», великим канцлером куреня. Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, тому Ю. Дороша запросили очолювати прес-квартиру «Пласту».

Юліан Дорош – шеф прес-квартири «Пласту», 1920-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)
Юліан Дорош – шеф прес-квартири «Пласту», 1920-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Упродовж 1927–1932 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету і мешкав у родині Крушельницьких, яка тоді перебралася до Львова. Чималий вплив на світогляд та творчість юнака мав його рідний дядько Антін Крушельницький, який у той час видавав часопис «Нові Шляхи». Ю. Дорош співпрацював із журналом, спілкувався з українськими журналістами, художниками-авангардистами, які гуртувалися довкола нього.

Юліан Дорош. Студія міста, Львів, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 5/6)
Юліан Дорош. Студія міста, Львів, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 5/6)

Паралельно зі студіями в університеті Ю. Дорош поринув в активне громадсько-мистецьке життя Львова. 1928 р. очолив пластову фотографічну секцію у Львові, був підреферентом світлини при Економічному рефераті Верховної пластової команди (1928–1930 рр.). Упродовж 1928–1929 рр. фотографії Ю. Дороша з пластового життя і його статті з проблем світливства друкувалися на сторінках львівського журналу «Молоде життя»,  вів рубрики фотолюбителя у пластовому часописі «Вогні».

Юліан Дорош. Постій (пластуни на привалі), кін. 1920-х рр. (Dawna fotografia lwowska. 1839—1939. — Lwow, 2004)
Юліан Дорош. Постій (пластуни на привалі), кін. 1920-х рр. (Dawna fotografia lwowska. 1839—1939. — Lwow, 2004)

Перебуваючи у центрі пластового життя, Ю. Дорош також захопився мандрівництвом і туризмом, беручи в експедиції фотоапарат. Результатом цих мандрівок став його перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» (1929 р.), знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого, однак при першому перегляді стрічку було сконфісковано польською владою.

Юліан Дорош. У дорогу, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 6)
Юліан Дорош. У дорогу, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 6)

Коли 1930 р. у Львові був започаткований журнал «Кіно», Ю. Дорош став одним із редакторів видання, публікуючи на його шпальтах статті із проблем фотоаматорства. Відчуваючи гострий брак фахової літератури цієї тематики, 1931 р. у Львові видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора», який супроводив невеликим словничком фототермінології.
Шпальта восьмого числа журналу «Кіно» за 1931 р. зі статтею Юліана Дороша
Обкладинка книги Юліана Дороша «Підручник фотоаматора» (Львів, 1931) (Dawna fotografia lwowska. 1839—1939. — Lwow, 2004)
Ю. Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО), установчі збори якого відбулися 9 листопада 1930 р. в залі готелю «Народна гостинниця». Вже за місяць спілка організовувала першу виставку української аматорської фотографії на теренах Галичини, на якій Ю. Дорош представив низку своїх найкращих робіт.

Юліан Дорош. Натюрморт, поч. 1930-х рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)
Юліан Дорош. Натюрморт, поч. 1930-х рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Водночас активно продовжував займатися журналістською творчістю, співпрацював із багатьма львівськими часописами – «Дні», «Життя і Знання», «Українські Вісти», «Назустріч», був співредактором «Неділі» (у 1929–1931 рр. вів рубрику «Із фотоапартом в руках» («Фотоґрафія»), замітки з якої лягли згодом в основу підручника.

Колонка у тижневику «Неділя» за 1930 р., яку вів Юліан Дорош
Колонка у тижневику «Неділя» за 1930 р., яку вів Юліан Дорош

Під час другої виставки УФОТО він репрезентував свій короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р.

Юліан Дорош. Весільний убір молодої, с. Раковець-на-Дністрі, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 10)
Юліан Дорош. Весільний убір молодої, с. Раковець-на-Дністрі, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 10)

Після арешту А. Крушельницького і конфіскації «Нових Шляхів» у 1932 р. молодий Ю. Дорош перейняв редакторство журналу «Критика». У цьому ж році випустив у світ друге фахове видання – «Побільшення».

Обкладинка книги Юліана Дороша «Побільшення» (Львів, 1932) (Крушельницька Л. Рубали ліс… (Спогади галичанки). – Львів, 2008)
Обкладинка книги Юліана Дороша «Побільшення» (Львів, 1932) (Крушельницька Л. Рубали ліс… (Спогади галичанки). – Львів, 2008)

У лютому 1933 р. Ю. Дорош від етнографічного відділу Львівського університету їздив на Гуцульщину, де в околиці Космача, Косова, Жаб’є знімав гуцульські танки. Пізніше кадри з цієї експедиції увійшли до другого етнографічного фільму Ю. Дороша «Гуцульщина», який у фрагментах був знятий кольоровою плівкою. Упродовж наступних років знімав багато репортажів із різних важливих подій українського національно-культурного життя. Також 1933 р. Ю. Дорош разом з іншими членами УФОТО взяв участь у «Виставці Світового Поступу» в Чикаго (США), на якій представив роботу «Віяльниця», що в майбутньому стала найвідомішою з його робіт.

Юліан Дорош. Віяльниця, поч. 1930-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)
Юліан Дорош. Віяльниця, поч. 1930-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)

У травні 1933 р. УФОТО розпочало видавати фаховий часопис для фотолюбителів «Світло й Тінь» – Ю. Дорош став одним із редакторів новозаснованого видання, вміщуючи на його шпальтах чимало статей із проблем фото- і кіномистецтва (під крипт. Ю. Д.).

Перша шпальта числа 7–8 журналу «Світло й Тінь» за 1933 р. зі статтею Юліана Дороша
Перша шпальта числа 7–8 журналу «Світло й Тінь» за 1933 р. зі статтею Юліана Дороша

Із переїздом родини Крушельницьких до Харкова 1934 р. (згодом заарештовані, вислані на Соловки і розстріляні) у молодого фотомитця виникли проблеми з житлом і працевлаштуванням. Приятелі запропонували йому роботу фотографа і перекладача в варшавському науковому Товаристві прихильників Гуцульщини, яке щороку проводило збір етнографічного матеріалу в Карпатах. Зібрані під час експедицій матеріали склали основу виставки «Наша Батьківщина у світлині» (1935 р.), підготовленої УФОТО та туристично-краєзнавчим товариством «Плай». Ю. Дорош здобув першу грамоту виставки та нагороду фірми «Перуца».
Юліан Дорош. Криги й світло, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 4)
Юліан Дорош. Хмари, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 6)
Окрім фотовиставок, важливе місце у житті Ю. Дороша посів кінематограф. 1936 р. йому вдалося привернути увагу української кооперації до проблем кіновиробництва, відтак за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооператив створив підприємство «Фотофільм» і розпочав роботу над  рекламним двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси» (за сценарієм Романа Купчинського та Василя Софроніва-Левицького). Зйомки проходили упродовж майже двох років у с. Раковець і Семенівка на Городенківщині, стрічка вийшла на екрани у листопаді 1938 р., була високо оцінена критиками і мала популярність серед галицького глядача.

Василь Софронів-Левицький дає вказівки акторам (Андрієві Поліщуку і Марійці Сафіян), справа режисер Юліан Дорош, 1936–1938 рр. (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 1)
Василь Софронів-Левицький дає вказівки акторам (Андрієві Поліщуку і Марійці Сафіян), справа режисер Юліан Дорош, 1936–1938 рр. (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 1)

Паралельно з роботою над фільмом «До добра і краси» Ю. Дорош багато працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ»та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського. Значна частина відзнятої плівки увійшла згодом до короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі.

Юліан Дорош, Львів, 1930-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)
Юліан Дорош, Львів, 1930-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Того ж року Ю. Дороша запросили знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі) під керівництвом Ярослава Пастернака, а вже на початку 1939 р. режисер приступив до зйомок нової кольорової ігрової стрічки під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. (також за сценарієм В. Софроніва-Левицького). Цей фільм знімався на замовлення акціонерного товариства «Добро і краса», меценатом проекту також був Митрополит Андрей Шептицький. Однак далекосяжним планам режисера зашкодила війна – роботу над стрічкою було припинено.

Юліан Дорош. Вид на розкопки й околицю Крилоса, 1936 р. (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 1)
Юліан Дорош. Вид на розкопки й околицю Крилоса, 1936 р. (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 1)

1939 р. Ю. Дорош разом з Олександром Довженком і Василем Софронівим-Левицьким подорожував Карпатами (Косів, Кути, Криворівня), знімав гуцульські весілля. Тоді ж одружився зі Стефанією Хоркавою, з якою прожив усе подальше життя, у них народився син Андрій (1948–2009), який згодом став відомим мистецтвознавцем і колекціонером.
Юліан Дорош. Гагілка, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1936. – Ч. 5)
Юліан Дорош. Шваля, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1936. – Ч. 12)
Юліан Дорош. Гуцул, кін. 1930-х рр. (Світло й Ті</div></span>
	</article>





</div>
												<div class=Без рубрики

Вовочка…

1
Жив-був в Пітері хлопчик Вовочка. Мати - прибиральниця, батько - вахтер, кімната 20 м в комуналці без ванній. Як це прийнято у пролетарів, дітей виховувала вулиця. Бандитський двір, портвейн, мордобій. З ранніх років боротьба за виживання на радянському соціальному дні: самбо-дзюдо, щоб не били (і щоб бити самому), мрії про КДБ (щоб вийти в люди), заздрість і ненависть до однокласниками - дітям багатших і освічених батьків.
У самого Вовочки з утворенням було туго. До 6 класу - все більше на вулиці, потім - в спорті, 2 тренування в день, збори, турніри. На юрфак Ленг - теж як спортсмен, кубок тут, першість там, вчитися ніколи (та й не за тим його брали туди). Зате на старших курсах він уже «виконує завдання КДБ», раз на місяць - зустріч з «куратором», звіт про роботу, отримання нових завдань.
   Хто ж цей Вовочка з вуличної банди, який робив кар'єру за рахунок самбо і доносів в КДБ? - Відкрийте дві кремлівських книжки про Путіна, які вийшли в Росії в 2001-2002 рр .: «Володимир Путін. Історія життя »і« Володимир Путін. Шлях до влади ». Почитайте, багато що стане зрозуміло. Автор - журналіст з «Известий» Олег Блоцький. Він провів тоді серію інтерв'ю з самим Путіним, його дружиною (тодішньої), друзями, сусідами, товаришами по службі. Всі зібрав, упорядкував, опублікував. Книжки тоді не дуже оцінили (в тому числі замовник). Але зате тепер вони читаються зовсім по-іншому.

1.Вовочка про себе.
«Жити у дворі і в ньому виховуватися - це все одно що жити в джунглях. Дуже схоже. Дуже! ... А школа - це вже якесь структуроване суспільство, де існують свої чіткі норми поведінки. Але коли людина виховується в джунглях, то, потрапивши в інше середовище, все одно продовжує жити за цими законами ... ».
Це вірно. Шпана, вихована «за законами джунглів», буде жити по ним все життя. Не дивуйтеся потім його блатному жаргону на прес-конференціях, відкатів, віджимання, замовних вбивств на його путі.Мораль вуличної банди і мафіозного клану однакова. Твоя бригада - твоя сім'я. Тримайся братви, поважай ватажків. Красти у інших (в т.ч. у держави) - не соромно, головне у своїх НЕ щурів.  Ось Роман Цепов (Бейленсон), кримінальний авторитет Петербурга 1990-х рр. Кличка - «Продюсер».
2
Віце-меру Путіну держохорона за посадою не покладалася. Тільки Собчаку. І тоді мерія найняла ЧОП, щоб він охороняв Вовочку на комерційній основі. Це був бандитський ЧОП Роми "Продюсера». Вовочка і Рома подружилися, стали робити справи. Вовочка давав дозволу на відкриття казино, Рома - збирав з них бабки. Треба було комусь вийти на мерію - відкрити заправку, приватизувати пароплавство, провезти кокаїн - йшли до Роми. Рома - до Вовочки.    З іншого боку, потрапив якось на гроші путінський один-чекіст Чемезов (він тоді торгував стегенцями). Як вибити борг? - Вовочка рекомендував Рому. Він допоміг. А Собчак? - А що Собчак, його сім'ю, Ксюшу, Нарусова теж охороняв ЧОП Роми (їм держохорона не покладалася). По суті при Собчака мерія Пітера і місцева оргзлочинність управляли містом спільно. Бригадою. Але не спокушайтеся, коли Собчак пішов - система не змінилася. Зате Вовочка придбав неоціненний досвід державного управління.
3
 І після 2000 р всю цю кримінально-чекістську пітерську клоаку Вовочка перевіз до Москви, рулити країною. Не забув і Рому «Продюсера». Той мав славу просто всемогутнім перші роки. «Юкос» його згубив. Рома вирішив попосреднічать між Ходорів і Вовочка, так вліз не в свою справу. Це було проти правил бригади.   11 вересня 2004 р Цепов поснідав у себе на дачі і поїхав у справах. Час сидів в кабінеті у начальника УФСБ, пив чай. Потім поїхав в ГУВС, пив каву. Робочий день кримінального авторитета. Об'їхав, порішав питання. У 16-00 йому стало погано. 10 днів промучался з симптомами променевої хвороби. Потім смерть від отруєння великою дозою радіоактивного елемента ...   «Коли людина виховується в джунглях, то, потрапивши в інше середовище, все одно продовжує жити за цими законами« (В. В. Путін).   На фото нижче - похорон авторитету Цепова. Прісутствал начальник охорони Путіна Золотов, а також начальник ГУВС Петербурга Ванічкін, ватажок тамбовського ОЗУ Кумарин ( «Кум») та інші гідні люди.
Андрей Константинов
Здавалося б, до чого тут Полоній-210? - В історії джунглів це був перший випадок. Литвиненко теж копав під зв'язку Вовочки з мафією 1990-х. А Рома Цепов (Бейленсон) сам був таким зв'язком. Тому його отруїли першим.

 2. Вовочка про спорт
«Так, спочатку я займався в вовняних шкарпетках. Але ніякого незручності перед хлопцями не відчував, бо всі були такими ж обшарпанцями, як і я. ... »  Це він про свою секцію самбо (пізніше перепрофілювали на дзюдо). А вовняні шкарпетки - тому, що у сім'ї не було грошей на нормальну спортивне взуття. Але зате через кілька років його як перспективного спортсмена візьмуть на юрфак Ленінградського університету (блатний, престижний вуз). Була така практика в СРСР - людей потрібних спорткафедре протягували через іспити. Вчитися вони, звичайно, не могли, але їх і не для того брали. Ось так Вовочка став студентом.    Так, і щодо голодранців ...
5
 Юні самбісти-дзюдоїсти. Вовочка - другий зліва. Крайній праворуч - Аркадій Ротенберг. Друган по секції, спаринг-партнер. Нині - король держзамовлення Росії. Герой Олімпіади в Сочі (чемпіон по розпилу). Тільки за останні 5 років отримав з держбюджету понад 1 трлн. руб. Халамидник при совку і власник нікому не відомого Чопа в 1990х. Тепер він - олігарх, форбс і все таке.
KMO_114792_00160_1
 Його маєток на Рубльовці (в Жуківці). Ось що значить мати правильних партнерів по секції.
7
 Так що там спаринг. Ось бачите цього мужичка в синьому піджаку із зовнішністю «Кузьмича» з «Особливостей національного полювання»?
8
Це Костянтин Голощапов. Мільйонер, засновник (разом з Ротенбергом) банку «Північний Морський шлях» (нині - під санкціями). Впливовий решальщік, може допомогти з посадою. А в 1990-і - особистий масажист Вовочки. Допомагав розслабитися після праць в мерії. Соціальний ліфт однако. Був Кузьмич-масажист, став банкір.

 3.Перше пальто
«Перше пальто я собі купив після поїздки в будівельний загін в Комі АРСР. До цього нічого серйозного у мене з речей не було ».   Про вовняні шкарпетки ми вже чули. Тепер верхній одяг. У Комі він був в 1972 р, в 20 років. Тобто до цього сім'я радянських робітників не могла накопичити навіть на пальто для сина. Не дивуйтеся потім, що в 2000-і, він, уже належав лапу на «Газпром», «Юкос», «Сургутнефтегаз» і т.д., не гребував брати відкат 35% з копійчаних в общем-то (на пару мільярдів дол .) закупівель обладнання в лікарні Росії. Справа принципу. Він почав красти з перших днів при владі і ніколи не зупиниться. Це все вовняні шкарпетки і перше пальто в 20 років. Йому треба компенсувати ці переживання. З бюджету.   У 2011 р покійний Борис Нємцов опублікував список годин, якими Путін обзавівся в період свого правління. Список потягнув на 700 тисяч доларів, включаючи рідкісний «Турбограф» німецької фірми «A Lange & Sohne» з платини з сапфіровим склом і позолоченими душками (500 тис. Дол.).    Більш докладно про путінські понти з дорогими «котлами» см. Відео:
І що характерно: нинішній президент США Барак Обама - теж з небагатої сім'ї. Крім того він - мулат, тобто виходець з соціальної групи, яка, скажімо так, не на верху соціальної драбини в цій країні. США - наддержава, її ВВП в 15 разів більше Росії. Чому Обама носить годинник за 200 доларів? - Тому що він прийшов до влади на вільних виборах і цінує своїх виборців. Вони не зрозуміють «Турбограф» і масажистів-кузьмичів. А Путін - просто злодій. Самозванець, диктатор. Він заради цього годинника і сидить в своєму кріслі.
4. Друг дитинства Віктор Борисенко про Вовочку.
«У молодших класах двір для Путіна був вікном у світ ... Атмосфера там була страшна: якісь неголені брудні хлопці з портвейном і сигаретами. П'янки, мат, бійки. І Путін серед всієї цієї шпани ...  Хоча він був невисокого зросту, але міг вступити в бійку з будь-яким ... Якщо, припустимо, той чимось його образив, то Володька миттєво стрибав на бугая, дряпав, кусав його, жмутом рвав волосся, все, що завгодно робив ... Якщо він починав битися, то доходив до фанатизму »  У перекладі: дитинство Вовочка провів на смітнику, серед шпани з портвейном. Там він був свій. Крім того, кволий на вигляд карлик відрізнявся рідкісним завзяттям. Коли його знову скривдять на Майдані в 2014 р, пошлють куди подалі з його Януковичем (ще один малолітка з вуличної банди), він буде вести себе так само. Стрибати, кусатися, рвати жмутами України. Тільки тепер припадок фанатизму буде не в підворітті, а в Кремлі.
Виборці Вовочки. Мітинг за третій термін Путіна в Лужниках, 23.02.2012 р
9
Виборець з білим склянкою добре вийшов. У роду, я думаю, монголи, в склянці - портвейн, в країні - Путін. Все як годиться.
5. Люди низького походження.
«Може бути, на якомусь етапі в університеті я намагався не афішувати, що мої батьки не просто робочі, мама була навіть чернорабочей. Звичайно ж, мені було б приємніше, особливо в університеті на першому курсі, якби я міг сказати, що мій батько професор, а мати, припустимо, доцент ... »   Ось воно як. В університеті Вовочка соромився своїх чорноробів батьків. Чи не афішував. Переживав через низького походження. Та й розумів, що потрапив він в цей вуз за заявкою спорткафедри, а не завдяки успіхам у навчанні. Через багато років він купить собі дисертацію кандидата економічних наук. Там буде суцільний плагіат з американських підручників. Навіщо? - Щоб самоствердитися перед тими доцентами.   Зліва - дисертація В.В.Путіна 1997 г. Що-то там про сировину і ресурси в ринковій економіці (218 сторінок). Справа американський підручник 1978 по стратегічному плануванню(Strategic Planning and Policy. William R. King and David I. Cleland. 1978).
10
Нескладний аналіз показує, що Вовочка передрав свою «дисертацію» у 2 американських професорів з Піттсбурга. Причому подекуди «кандидат наук» Путін вставив взагалі готові сторінки з американського підручника (без всякої правки), видавши їх за свої думки.  Сьогодні вся Росія, весь світ з надією дивляться на боротьбу кандидата плагіату з проклятої Америкою. Особливо з цікавістю спостерігають за ним з Піттсбурга.
 6. Дмитро Ганцеров (вербувальник КДБ в Ленг в 1970-і рр.)
«Дуже важлива перша зустріч. Після неї багато відсівалися. Але з тими, хто підходив, починали працювати щільніше. З Путіним я почав проводити зустрічі десь з січня 1974 року. Він мені дуже сподобався ... Він умів швидко знаходити потрібний контакт з людьми ... »   Ось він сам товариш Ганцеров, вербувальник студентів в КДБ.
11
Січень 1974 це середина 4 курсу. У Путіна починаються побачення з Ганцеровим. Вони зазвичай відбувалися раз на місяць, протягом півтора років. Ганцерову (він був опером у відділі, який займався вузи міста) треба було переконатися, що Путін придатний для роботи. Що може знайти контакт з людьми. І опер переконався: Вовочка може. Без коментарів.   Спочатку він потрапив в 5-е управління ( «Боротьба з ідеологічними диверсіями»). Саме гниле підрозділ цієї контори. Воно займалося боротьбою з інакомисленням всередині країни (дисидентами). Побувши там якийсь час простим шпиком, Вовочка зміг перебратися на більш шановану роботу - в розвідку. Правда, на друго
Без рубрики

Україна має по закону вимагати повернення їй ядерної зброї, — генерал Романенко

Генерал роз'яснив, що від США, Китаю та Росії ми повинні вимагати виконання їх зобов'язань згідно Будапештського меморандуму
Фото: zn.uaФото: zn.ua

Україна має право вимагати від країн-підписантів Будапештського меморандуму повернути їй частину свого ядерного потенціалу. Це стане справжнім струсом для держав, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту суверенітета України. Про це розповів екс-заступник очільника Генштаба ЗСУ, генерал-лейтенант запасу Ігор Романенко, повідомляють Патріоти України з посиланням на

 "Обозреватель".
"В связи с невыполнением подписантами своих обязательств, Украина должна заявить: "Верните нам назад наше ядерное оружие, хотя бы тактическое". Месседж должен быть адресован, в первую очередь, России, потому что она не соблюдает меморандум, а также США, Великобритании и примкнувшим к ним Франции и Китаю.
Американцы, россияне, а также другие великие пытаются оказывать давление на Украину и навязывать свою точку зрения. При этом их можно поставить на место только такими вещами, на которые они не могут ответить вообще, или не могут ответить сразу, или понимают, что обсуждение в этом направлении для них нежелательно. Тогда они слегка приземляются и становятся более объективными.
Надо озвучить свое требование каждому подписанту по отдельности, напоминая о том, что сами эти страны не спешат расставаться с собственным ядерным потенциалом, и, наоборот, наращивают и совершенствуют его.
Понятно, что вряд ли это приведет к восстановлению ядерного статуса Украины, но, по крайней мере, станет хорошей встряской для них. Правда ведь на нашей стороне, за правду надо бороться, а они только силу уважают, поэтому нам надо использовать все свои резервы и нынешние возможности. Силу уважают не только россияне, но также нынешняя великая Америка и будущий великий Китай", - заявив Романенко.
Без рубрики

Ціна капітуляції. Чому Україну неправильно порівнювати з Ізраїлем

                                      
Україну люблять порівнювати з Ізраїлем. Говорити про те, що українцям - як колись і євреям - доводиться будувати державність по сусідству з сильним і потужним противником.
Але при всій привабливості подібного порівняння - воно все ж кульгає.
Тому, що євреям, які будували Ізраїль в середині минулого століття, було навіть в чомусь простіше.
Їм протистояв серйозний ворог, що не мав до нової держави ніяких сентиментів. Але саме тому було легше: противник був занадто іншим, щоб можна було помилятися на його рахунок. І на порядку стояло питання про фізичне виживання, коли ніяких компромісів не передбачалося.
Вся логіка існування Ізраїлю тих років укладалася в формулу прем'єр-міністра країни Голди Меїр: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не дуже багато простору для компромісу".
Саме це відсутність альтернативи створило реальність, коли у євреїв просто не було вибору. Можна було перемогти, побудувати державу і зробити його ефективним.
Або ж програти і згинути.
Напевно, саме в цьому і полягає ключовий вододіл між Україною та Ізраїлем. Просто тому, що сьогодні Москва не ставить перед собою тих завдань, які ставили сусіди офіційного Єрусалиму.
Вона не хоче прати сусідню державу з лиця землі або скидати українців в Чорне море. Її програма мінімум - перетворити Україну в свій протекторат, позбавити суб'єктності і довести неспроможність. Програма максимум - щоб українці оголосили себе малоросами.
І в цьому сценарії головне питання порядку денного - це не стільки питання фізичного виживання українського обивателя, скільки питання втрати ідентичності. У тому числі і ціннісної.
А дуже багато хто готовий цим легко пожертвувати. Тому що легко жертвувати тим, чого у тебе немає. Особливо коли є ілюзія, що в разі поразки твоєї країни - для тебе особисто все залишиться як і раніше.
Більш того - абстрактний український обиватель може навіть тішити себе ілюзією, що з ним особисто нічого жахливого не станеться.
Що в разі капітуляції України в нинішній війні всього лише встановиться перемир'я на сході, припиняться хвилі мобілізації, а армійський бюджет повернеться до довоєнної скромності.
Що підуть інвестиції, відкриються російські ринки і відновиться економічне партнерство. І під впливом цих своїх ілюзій український обиватель може втомлено відмахуватися від будь-яких аргументів, наполягаючи на тому, що "персональне" важливіше "колективного".
Проблема в тому, що прихильники такого підходу ніяк не візьмуть в толк, що зараз вирішується питання не тільки ідентичності, мови та самовідчуття.
На кону, в тому числі, питання того самого економічного благополуччя, яке цей самий обиватель звик ставити на чільне місце. Тому що ми спостерігаємо ні що інше, як битву України за право покинути світ неефективних сировинних економік і неповоротких політичних систем.
Росія могла прикидатися ефективною лише в умовах високих цін на нафту.
Саме вони були однією з двох "духовних скріп", які пов'язували країну вкупі - другий залишається ядерну зброю.
Саме ці дві речі утримують російську систему від критичної відцентровості. Але як тільки ціни на нафту впали ми стали свідками того, як колись приваблива соціальна реальність стала розсипатися.
Тому що Росія може бути симпатичною тільки коли барель коштує більше ста доларів.
У нульові можна було зачаровуватися російським соціальним договором. Який передбачав відмову росіян від політичних свобод в обмін на економічне благополуччя.
Коли головним змістом внутрішнього порядку була процентна ставка за кредитним автомобілю і тривалість іпотеки - тим більше, що ростуть з року в рік доходи дозволяли це все покривати. Але ця реальність закінчилася в той момент, коли ціни на нафту впали більш ніж удвічі.
У цей момент з'ясувалося, що економічне благополуччя закінчилося, а відмова від політичних свобод - зберігся. Більш того - влада в РФ оголосила про одностороннє реформуванні старого соціального договору.
Тепер від політичних прав і холодильника росіянам запропоновано відмовитися в ім'я "національної величі". Яке вже не вдасться помацати, з'їсти або покласти на рахунок.
Причому це ефемерне придбання йшло в пакеті з колишньої неефективністю політичної моделі.
Яка трактує будь-який сумнів як недозволене інакомислення.
Яке в патріотичному чаді готове прийняти будь-яке шалене рішення. Будь-то право спецслужб на тотальну прослушку або заборона на іноземні товари.
Сучасна Росія перетворилася на країну, громадяни якої несуть витрати, на які не погоджувалися, але опротестувати які не можуть.
Саме тому, що п'ятнадцять років тому добровільно погодилися пожертвувати своїм правом на "особливу думку".
Те, за що сьогодні бореться Україна - це не тільки право на ідентичність, мову і власну історію.
Це, в тому числі, битва за перехід до інших правил гри. Ринок і конкуренція. Системи стримувань і противаг. Держава для громадян, а не навпаки. Це битва не тільки із зовнішнім агресором, а й з внутрішньої неефективністю, помноженої на корупцію і корпоративні практики.
Ця битва буде довгою, процеси йтимуть зі змінним успіхом, прогрес часом перемежовуватися відкатами, але ми можемо сперечатися про швидкість руху, а не про вектор цього руху.
Альтернативи цьому шляху просто немає. Failure is not an option.
Капітуляція перед Росією не буде означати розмін ідентичності на процвітання. Програш означатиме лише знищення шансу на становлення ефективної економіки.
Тому що російські протекторати не живуть багатше метрополій. А сучасна РФ залишається країною, вся внутрішня дискусія якої зводиться до питання "з ким економити в першу чергу".
Перемога Росії означатиме лише те, що українське майбутнє виявиться перекресленим.
Будь-які вікна соціально-економічних реформ закриються.
 Будь-яка спроба зробити держава для громадянина - зазнає поразки. У РФ немає грошей, щоб будувати з підкорених країн вітрини - і тому капітуляція Києва означатиме крах не тільки нинішнього покоління українських громадян, але і наступного. Того самого, якому доведеться починати все з нуля.
Саме тому Ізраїлю було в чомусь навіть простіше. Тому що у них спочатку не було ілюзій з приводу того, що чекає євреїв в разі програшу в війні. І порівнювати досвід двох країн можна буде лише тоді, коли таких ілюзій ніхто не буде ночувати України і українців.
Павло Казарін, для УП

Без рубрики

Подвиги українських танкістів, які не побачите в кінофільмах

Tanki_v_DAP.jpg.pagespeed.ce.jJUA9r_l2l
Весь екіпаж українського танка відмовився здаватися в полон і підірвав себе гранатами
Іван Ващеня із села Туричани Турійського району та Володимир Крохмаль із села П’ятидні Володимир-Волинського району були в складі екіпажу українського танка Т-64Б.


1
Мужні солдати, потрапивши в оточення, не здалися на милість бойовиків ціною власного життя. Трагічна історія сталася 18 червня біля села Станиця Луганської області. Український танк підбили терористи. Згодом відео, на якому видно, як, опинившись у безпорадній ситуації, екіпаж зсередини підриває танк, оприлюднили в соцмережах. Зняли його місцеві жителі. Один із очевидців описав це так: «Снайпери порозбивали приціли і перископи, машина опинилася в безпорадному стані.
Стріляти можна було тільки навмання. Чому танк виявився без прикриття в повній самоті, ще належить з’ясувати. Перед тим, як були розбиті прилади командира танка, він встиг помітити гранатометників, які йдуть із «зеленки» (тобто, лісопосадки) до будинку, з якого били снайпери. Танк зробив один гарматний постріл у бік будинку, звідки били снайпери, сподіваючись, що зачепить гранатометників. Але, на жаль, безуспішно. Через хвилину по броні вже стукали прикладом…
Ще через хвилину пролунав «хлопок», і з дула повалив спершу дим, потім вогонь. Пізніше полум’я почало підніматися вже з люків на башті. Екіпаж не захотів здаватися в полон і дарувати «ватникам» Т-64БМ. Підірвали себе разом з танком ручними гранатами.
Володимир Крохмаль із П’ятидень був молодшим сержантом, народився в 1987 р.
Володимир Крохмаль із П’ятидень був молодшим сержантом, народився в 1987 р.
Іван Ващеня із Туричан народився 1975 р., був одружений, вдома залишив двох діток: 2000-го і 2003-го років народження. Тіла обох героїв після загибелі місцеве населення занесло в один із будинків
Іван Ващеня із Туричан народився 1975 р., був одружений, вдома залишив двох діток: 2000-го і 2003-го років народження. Тіла обох героїв після загибелі місцеве населення занесло в один із будинків
Іван Ващеня із Туричан народився 1975 р., був одружений, вдома залишив двох діток: 2000-го і 2003-го років народження. Тіла обох героїв після загибелі місцеве населення занесло в один із будинків.
ПІДІРВАВ СЕБЕ РАЗОМ ІЗ ТАНКОМ
Командир танкової роти танкового батальйону 93 окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь” Сухопутних військ Збройних Сил України капітан Олександр Лавренко приймав участь в боях за Піски. Народився у місці Лозова, Харківської області. Закінчив 11 класів ЛЗОШ № 7, 2005 року — Харківський інститут танкових військ.Олександр Лавренко
21 липня 2014 року в боях за Піски екіпаж танка, яким командував капітан 93-ї окремої механізованої бригади Лавренко Олександр, в складі танкової роти за підтримки механізованого взводу вів бій — по захопленню та знищенню опорного пункту терористів.

Після отримання бойового наказу екіпаж танка Лавренка — до складу входили військовослужбовці за призовом навідник молодший сержант Олександр Вохромеєв та механік-водій солдат Андрій Кулягін — в голові колони вийшов на блокпост терористів. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав’язався бій. Терористи на блокпосту розмістили два танки та кулеметні розрахунки, позаду розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.
Прямим пострілом з танка Лавренка вражено один з танків терористів, наступними пострілами знищені кулеметні розрахунки та 2 автобуси терористів. Терористи почали мінометний обстріл, екіпаж БМП-2, що рухалась в колоні за танком, здійснює евакуацію поранених військовиків. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу й евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета. Терористи почали контратакувати, танк капітана Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив 2 мінометні обслуги терористів та значно відірвався від основних сил.
При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас, Вохромєєв та Кулягін загинули. Капітан Лавренко, важкопоранений, не здався ворогу та не допустив захоплення танка, підірвавши себе. Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки підрозділу терористів «Кальміус» — це надало змогу підрозділам групи 93-ї бригади закріпитись та виконати бойове завдання. Похований в Лозовій.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під часросійсько-української війни нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (4.6.2015, посмертно)
ДАП — танковий біатлон Осінь 2014 року — сепаратисти виклали в мережу відео, на якому відобразили свою невдалу спробу атакувати конвой українських військових. Бій розгорнувся біля пожежної частини при аеропорті Донецька, яка контролювалась бойовиками. Українські військові проривалися по злітній смузі, імовірно прямуючи в селище Піски:
«На відео — вогневавідповідь українських танкістів на обстріл нашого танка в аеропорту Донецька від 12.11.2014». У коментарях до відео писали, що танк прикриває йде попереду БМП. Він стріляє з автостабілізатора — башта і гармата довертається на ціль по обчисленню з лазерного далекоміра і балістичного обчислювача.

Екіпаж старенького українського Т-64 переміг чотирьох російських Т-72
Коли наша країна святкувала День незалежності 24 серпня, а на Майдані Президент приймав військовий парад, російські танки віроломно вдерлися на територію України. Ця дата назавжди увійде в книжки з історії як день, коли північний сусід підступно напав на нашу країну. Російські танкові колони вдарили по позиціях українських військових у Новоазовському, Донецькому, Старобешевському та Іловайському напрямках. Практично не маючи зброї для ураження танків, нашим військам довелося відступати. Але , незважаючи на численну та технічну перевагу,  українські солдати дали бій ворогу. У вирі тих боїв було багато героїчних вчинків, але про подвиг трьох волинян з 51-ї механізованої бригади варто розповісти окремо.
5
Микола Тишик, Олександр Пугач та Андрій Мудрик – екіпаж танку Т-64М того дня несли варту біля села Сигнальне Донецької області.
О четвертій годині ранку 24 серпня хлопців почали обстрілювати з мінометів. Щоб не потрапити під  міни, екіпаж укрився в бліндажі. Після тригодинного обстрілу на позиції українських бійців пішли російські танки Т-72.
Тоді наші хлопці вибігли з бліндажу, сіли в свій танк та вирішили дати бій. Один український – проти чотирьох російських! Але хлопців це не злякало. «Першим пострілом ми підбили один із танків,  – згадує командир танку Микола Тишик. – Коли це побачили екіпажі танків супротивника, то дали  задній хід й почали тікати, намагаючись при цьому поцілити в нас.
Один із російських Т-72, втікаючи, не помітив заболочену місцевість та на повному ходу влетів туди і почав тонути. Інший танк, здаючи назад, потрапив до рову та заглухнув. Його екіпаж навіть не намагався відстрілюватись, а швидко вискочив та побіг з поля бою. А останньому танку вдалося поцілити в нас. Та, поки ми гасили нашу машину, російський танк втік». Упоравшись із пожежею у власному танку, волинські хлопці зачепили тросом російський Т-72,  що скотився у рів, завели його, і Микола Тишик особисто привів трофейну бронемашину в базовий табір 51-ї бригади.
Подвиг танкістів вразив і своїх і чужих: Рятуючи поранених, молодий офіцер на старенькому Т-64 пішов у смертельний таран модерного Т-72 24-річний командир взводу Артем Володимирович Абрамович (народився 21 квітня 1990 року) трагічно та героїчно загинув 12 серпня 2014 року. Будучи командиром танку Т-64, вступив у двобій з російським танком Т-72. Разом із старшим лейтенантом Абрамовичем у танку був сержант Антонюк та солдат Барбух. Екіпаж вважали зниклим безвісти з того часу, а 3 жовтня 2014 року в остові танку знайшли рештки Абрамовича (пошуковцями місії «Евакуація-200»), їх привезли до Запоріжжя та опізнали по ДНК. Похований у Житомирі на військовому цвинтарі.
6
12 серпня 2014 року у цьому бою біля села Степанівка Шахтарського району (Донецька область) два ворожих танка Т-72 було знищено, а українці втратили Т-64 та БМП-2 (у якому загинули сержант Луцько та прапорщик Руденко).
За місяць до смерті Артем дав коментар «ТСН», його взвод стояв тоді біля Бердянська: «Наше завдання – прикриття цієї дороги. Ми завжди будемо готові їх зустріти, прийняти бій, відбити атаку, не пустити ворога до міста». Частини бригади 27 серпня перекинули до Савур-могили визволяти війська з котлів.
Опір терористів було зламано, від села Степанівка наші воїни рухалися на схід. 5 серпня три бойових машини піхоти та один танк зайняли висоту біля Никифорового. Абрамович керував блок-постом.
За кілька кілометрів було ще два блок-пости — командирами також були юнаки 22-24 років, лейтенанти та старші лейтенанти. Штаби з полковниками, підполковниками та генералами знаходились десь позаду, а основні сили на чолі з одним майором пішли вперед. Блок-пости лейтенантів опинились між ними. Завданням лейтенантів було «прикрити відступ наших військ, деморалізованих та обстріляних у котлах». Їм казали, що вони будуть зніматись слідом за цими частинами, але потім наказали залишитися на місці — без конкретного завдання…
Зв’язок зі штабами був поганий, їжі майже не вистачало — воду та продукти юнаки купували за власні гроші (командир одного з блок-постів був у селі). Але ворог підступав ближче, і шлях до продуктів було перерізано. Хлопці знаходили воду лише на сільському цвинтарі… Блок-пост на пагорбі обстрілювали, а хлопці не могли відповісти: міномети ворога стріляли з жіночої колонії. 12 серпня танк та дві БМП, що охороняли переправу через річку, відійшли на блок-пост біля пагорба. Юнаки бачили великі сили терористів.
Але зв’язатись зі штабами не вийшло. Вирішили відступити до основних сил бригади. Але там місцевий командир, старший лейтенант, наказав повернутися. Тоді обстріл з боку бойовиків і почався: далекобійна артилерія, насувалися танки… По рації зі штабів хлопцям відповіли, що не допоможуть: «Снарядів немає». До блок-посту мчали 4 ворожих танки. Один з них був «трофейним» — українським — і лейтенанти не одразу зрозуміли, що це вороги.
Російські сили першими відкрили вогонь. Один з наших танків дав збій, і у бою лишився тільки танк Артема та кілька піхотинців. Деяких хлопців було поранено, і Артем наказав всім відступити, а сам з екіпажем прикривав відступ. Коли танк Артема розвертався, щоб рухатись за своїми, у нього на величезній швидкості «лоб в лоб» влетів танк ворога Т-72.
Артем встиг витягнути крізь люк механіка-водія, та почав рятувати навідника. В цей момент стався вибух: здетонував боєкомплект. Танк ворога не вибухнув, потім його підірвали з ворожого боку. Останки наших героїв знайшли у жовтні. Поховали Артема Абрамовича 23 травня 2015 року.
Слава Героям!
Завдяки таким Воїнам, як Артем та багато тисяч інших, — ворог не пройде! Бо вони при потребі зі своїх тіл здатні побудувати мур від ворога, щоб захистити друзі
Без рубрики

Зберегла пам’ять про отамана

    
21 вересня 2016 р. виповнилося 90 років Ганні Никифорівні Скрипці – племінниці отамана Якова Кощового. Саме вона зберегла про нього пам’ять. І передала мені важливі факти його біографії та світлину. В книжці “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” він був одним з героєм. Тоді нарис мав назву “Яків Кощовий, отаман Савранщини”. Зараз готую розширений варіант цієї розповіді. Назву видозмінив: “Яків Кощовий, отаман Темного гаю”. Ось його початок:
Саме так називали себе хлопці Кощового.
– Ми гайдамаки!
І не щадили себе в боротьбі проти “московсько-жидівської комуни”.
– Ми гайдамаки Чорного гаю! – як виклик кидали вони в лице штейнбергам, альтманам, ухановим, шаргородським, гвинтерам й альбертам.
В обороні свого краю виявляли хоробрість, винахідливість, затятість і життєдайну жорстокість. Ось бачу як у ранкових сутінках 1 квітня 1921 р. вони тихо “знімають” застави і заходять в Ольгопіль, де стояла 12-та совєтська дивізія, що мала завдання придушити повстанський рух на Ольгопільщині. Нищать охорону в’язниці й арештного дому і випускають на волю з півтори сотні бранців. Під час нальоту гайдамаки відправили до костомахи в гості “тов. Альбєрта”, який немилосердно грабував селян. У той ранок дідько взяв і командира 12-ї дивізії “тов. Геву”, який особисто відповідав за ліквідацію отамана Кощового. Ось такі були хлопці!”
Ганні Никифорівні та її матері Дарці – рідній сестрі отамана – несолодко були жити в рідному селі. Земляки цькували як могли, бо ж “бандитська кров”! Навіть хату зруйнували. А директор школи, де Ганна Никифорівна вчителювала, виписав їй 50 доган. Погрожував: “Або я тебе перевиховую, або зведу в могилу”.
І ось 11 вересня в с. Секретарці Кривоозерського району, де народився легендарний отаман, відбулася його публічна реабілітація, – за участю учнів, місцевої інтелігенції, рідних, вояків АТО з Одещини, племінниці Ганни Скрипки, отаманових онука Миколи, правнука Анатолія та інших рідних. Слід сказати, що в селі, де лише 1005 мешканців, 43 земляків отамана пішли до війська захищати Україну. Ось що значить традиція!
А 21 вересня, в день народження, земляки Ганни Никифорівни вже самі вшанували ювілярку – в бібліотеці, якою завідує Тамара Денисюк, – організатор обох сердечних зустрічей.
Мати Ганни Никифорівни Дарка прожила 95 років. Будемо сподіватися, що її дочка проживе не менше. Обнімаємо, дорога Ганно Никифорівно, і предовгих літ бажаємо!
Слава отаманові Кощовому та його вірним нащадкам!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Статьи

Эротический боди массаж

Существует множество видов расслабляющего массажа, но, вероятно, наиболее ярким и эмоционально насыщенным среди них можно назвать именно Боди масссаж. Это — настоящее чувственное удовольствие. В...
Без рубрики

Опанас Сластіон

                                         
Опанас Сластіон (2 січня (14 січня) 1855, Бердянськ — 24 вересня 1933, Миргород) - визначний живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф. Вчився спершу у батька Георгія Сластіона, реставратора й церковного живописця, а сусід, музика й художник Анастас Смоктій, учив кобзарству. Художню освіту здобув у Петербурзькій АМ, де відшукав чимало відомостей про Тараса Шевченка, його посмертну маску тощо. Працюючи в технічному комітеті Військового міністерства, Сластіон 
мав змогу вивчати матеріали про українське козацтво. Викладав у Миргородській художньо-промисловій школі (1900–1928). Багато подорожував по селах України, робив численні замальовки краєвидів, національних типів, пам‘яток української старовини, архітектури, побутових речей, народного одягу тощо. Був одним із засновників українського архітектурного стилю, генетично пов‘язаного з традиціями народної архітектури (споруди у Миргороді, зокрема, будинок курорту). Організатор Миргородського краєзнавчого музею (1920). Провідною темою творчости Опанаса Сластіона були історія, життя і побут українського народу. Широко відомі його твори: «Проводи на Січ» (1898), «На жнивах» (1899), ілюстрації до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» (1883–1885), літографії до альбому «Старовина українська і запорізька» (1890-і рр.), унікальна серія малюнків «Портрети українських кобзарів» (1875–1928). Репродукції вісьмох портретів із цієї серії - тут:http://www.nbuv.gov.ua/node/91
   
Без рубрики

День миру в Черкаській школі № 31

                                             
                                                     
День миру в Україні встановлений Указом Президента в 2002 році і відзначається щорічно 21 вересня - в Міжнародний день миру. Таким чином Україна підтримує рішен
ня Генеральної Асамблеї ООН і підтверджує відданість країни ідеалам миру.
Для деяких з нас мир - це повсякденна реальність. Там, де засади суспільства міцні, цей безцінний дар може ніким особливо і не помічатися. Проте для дуже багатьох людей в сучасному світі це не більше, ніж казкова мрія. Вони живуть в атмосфері нестабільності і страху.
В гімназії з нагоди цього свята відбувся тематичний виховний захід «Миру і злагоди тобі, Україно!». Гостями заходу були журналіст Станіслав Кухарчук, волонтери В’ячеслав Скічко та Лариса Теленько. Гості розповіли про волонтерську ініціативу "Наш батальйон" - спільнота ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, які допомагають нашим воїнам. Поділився своїми думками про зміцнення ідеалів миру і директор гімназії Василь Миколайович Пивоваров.
Прикрасою заходу стали виступи учасники вокальної студії «Імпровіз» (керівник Вікторія Казмирук) і народної вокальної студії «Карамель» (керівник Світлана Сємілєткіна)
Учасники заходу продемонструвати свою причетність до того, що бажають миру кожній родині, кожній сім’ї, миру в державі і миру в світі. Тільки спільною та щоденною працею ми змінимо країну.
Без рубрики

Єдина країна – Єдіная страна – Єдіная Рассія

                                              


У заголовку "Єдина країна – Єдіная страна – Єдіная Рассія" брязкотить

ланцюг з кайданів багатостолітньої мовної деградації українців від часів перших воєнних московських залог (гарнізонів) після злощасної Переяславської ради 1654 року до теперішньої окупації Криму та сепаратистської агонії у Донецьку та Луганську. Не стільки проблем із окупованими територіями – як найстрашнішими є проблеми з вичавленим українським Духом та з'яничареною Душею. Слушно про це 1939 року заявив міністр закордонних справ Польщі пан Бек. Польщу тоді окуповувала Німеччина і Рассія: "Коли до нас прийде німець, то забере у нас свободу. Як прийде москаль – то забере ДУШУ". Коли забере ДУШУ, то ніким буде цю свободу відвойовувати. У цьому і полягало завдання московського окупанта у різні історичні епохи, незалежно від того, хто очолював цей народ, замішаний свого часу на українсько-татарсько-фінно-угорській крові. Вийшло щось зовсім не перетравне для світу, що заслуговує лише на результативне спілкування мовою гармат. Тільки життів людських шкода. Звісно, що з нашого боку. Понад то після загиблих незліченних Небесних Сотень упродовж усієї нашої кривавої історії боротьби з кацапами, що з тюркської означає "різунами".

Те, що ДУШУ таки вичавлено, видно з того, як найвищі державні чиновники спроституйовано лягають під брутальний українофобський закон Ківалова-Колєснічєнка і наче мантру повторюють: "Будемо жити за цим законом. Ніхто його скасовувати не буде". І це попри те, що за скасування цього московського замовлення у виконанні агентів Москви Ківалова-Колєсніченка, проголосувало 232 народних депутати у ще кривавий день 23 лютого 2014 року. Голова ВР України не підписав цієї постанови до виконання. Нема вже у Верховній Раді України агента Москви Колєсніченка, натомість московські холуї з партії убивць – регіонів та комуністів, а також їхні підспівувачі – вишукують найрізноманітніших вивертів, аби вгодити путінському "язику", бо саме його волю виконують, домагаючись преференцій для мови окупанта. Слушно зауважила свого часу колишня дружина Путіна: "Межі російської мови – це межі Російської держави".
Натомість Михайло Грушевський зробив загальновідомими слова видатного українського лінгвіста Олександра Потебні про те, що "
будь-які бажання, що минають мову, збудовані на піску". Москаль це дуже добре розуміє, натомість малоросійський яничар тупо йому служить.

Головне наше завдання сьогодні – наповнити реальним змістом державний статус української мови і внеможливити втручання місцевих органів влади у цю норму Конституції України. Змінити це можливо лише через 300 голосів у Верховні Раді. Отож і не мрійте, українофоби, сепаратисти, федерасти, ліберасти, пофігісти і всі ті, яким "ліш би чєловєк бил хароший", "язик – єто нє главноє". То чого ж скаженієте, лицеміри і фарисеї, коли це "нєглавноє" зачіпають?

Для всіх них нагадаю геніяльну хрестоматійну фразу від Шарля Бернара: "Людина, що не знає мови народу, серед якого проживає, є або гостем, або хамом, або окупантом". Хіба додам, що гостя слід прийняти, хама – послати, а окупанта – розстріляти. Тоді буде лад у всьому. Вперед, сильні і вільні, у визволенні нашої території Духу. Тоді не буде загроз втратити просто територію.
                                    
Ірина Фаріон
Депутат Верховної Ради України VII скликання, член Політради ВО "Свобода"
Без рубрики

У Києві презентували книгу “Історія українського війська”

                                                 
Книга “Історія українського війська” вийшла до 80-річчя виходу у світ однойменної книги історика Івана Крип’якевича
У Києві історики та волонтери презентували новий погляд на історію українського війська. У щедро ілюстрованому науково-популярному виданні автори виклали історію української військової справи, від моменту зародження у добу трипілля до проведення антитерористичної операції на Донбасі.
Книга “Історія українського війська” вийшла до 80-річчя виходу у світ однойменної книги історика Івана Крип’якевича. Вона стала результатом спільної праці археологів, істориків, реконструкторів та художників. Над ілюстраціями художник працював разом із науковцями, щоби максимально точно відтворити деталі однострою українських військових у різні періоди. Власне, ці малюнки взяли за основу для розробки нової форми українських військовослужбовців. У перспективі, стверджують ініціатори проекту, ілюстрації можна використати для виробництва дитячих іграшок, комп’ютерних ігор, а також мобільних додатків.
Наступне видання цієї книги – спрощене й урізане до кишенькового формату, так званої захалявної книжечки, невдовзі надрукують спеціально для військовослужбовців, які перебувають на передовій.
Без рубрики

Чи перестане козацька Слобода бути «Червоною»?

                                          
Цесарській, Царській, а нині Червоній Слободі пропонується повернути ім’я, дане козаками-засновниками…
Де нині село Червона Слобода під Черкасами – там перше поселення було ще в І-ІІ столітті, – рештки його віднайдено археологами наприкінці 1950-х років.
Перше ж письмове свідчення про існування тут села під назвою Секава – на пожовклих аркушах документа, знайденого під престолом місцевої старовинної церкви. Певний час Секава належала княжій родині Сангушків. До речі, багато представників цього знатного польсько-литовського роду були старостами Черкас і Канева. Найбільш відомим був Дмитро Сангушко, герой походів проти татар, який 1552 року став Черкаським і Канівським старостою. Цікаво, що в історії він пам’ятний більше навіть не політичними і військовими успіхами, а шаленим коханням до юної Гальшки Острозької, з якою одружився попри безліч берешкод, що виникли з-за інтриг, в які були втягнуті королі Польщі і Чехії та імператор Священної Римської імперії. З коханою він оселився в Каневі на Дніпрі, але за непослух з одруженням був позбавлений королем не тільки посади старости Черкас і Канева, а й будь-яких прав. Кожен, хто бажав заробити 200 злотих винагороди, міг вбити князя, тож він таємно виїхав з Канева разом з дружиною – при цьому Гальшка Острозька перевдягнулася хлопцем-слугою. На Сангушка напали, коли він разом з дружиною вже був у Чехії – князя підступно вбили. На плиті його саркофага у церкві Святого Миколая в чеському містечку Яромеж написано латиною: «Тут спочиває прах славного литовського князя зі знаменитого роду Ольгерда, старости Черкаського і Канівського…»
Широко відомий й інший представник цього роду – Юзеф Сангушко, теж староста Черкас і Канева, кавалер ордена Білого Орла, який як «великий маршалок польський» підписав обрання Станіслава Августа Понятовського – останнього короля Речі Посполитої, якого пізніше Москва змусила відректися від престолу…
Так само старостою Черкаським і Канівським був Ієронім Сангушко – генерал, що прославився у війні проти росіян у складі військ Наполеона і був нагороджений Великим Хрестом ордену Почесного Легіону. Одружений на той час вже втретє, Ієронім Сангушко помер у віці 72(!) років верхи на коні(!) – від приступу апоплексії, який стався після того, як старий князь верхи проскакав понад 25 кілометрів, поспішаючи на ділову зустріч…
На честь ще одного з представників роду Сангушків, Євстахія, навіть названий гірський перевал в Карпатах – цей князь теж відзначився у боях проти Москви і навіть урятував життя особисто керівникові польського антимосковського повстання Тадеушу Костюшку…
Сучасним слобідчанам цікаво буде знати, що рід Сангушків не згас – останній з представників по чоловічій лінії, 42-річний Павло Сангушко живе то в Бразилії, то у Франції, де має нерухомість і вважається наслідником королівського престолу Литви, якби ця республіка раптом надумала відновити монархію. Відомий Павло Сангушко з одного боку як меценат, а з іншого – як той, хто судиться за власність своїх предків у Литві. Правда, сучасною Червоною Слободою на Черкащині ніколи не цікавився – мабуть, тому, що тут не залишилося жодної згадки від часів, коли тут було село Сангушків, що мало назву Секава…
1672 року Секава була зруйнована і пограбована разом з Черкасами татарською ордою. Легенда оповідає, що біля спаленого села оселилися 12 козаків-запорожців, а поруч з ними – невелика кількість мешканців Секави, які уціліли після ординського нападу. Нове поселення по обидва береги річки Саги, притоки Дніпра, назвали Слобода – так в Україні традиційно називалися козацькі селища, вільні від феодальних податків і засилля панів.
У який час до назви Слободи додалося слово «Цесарська» – ніхто точно не знає. За переказами старожилів, нібито їхав колись із загоном козаків з Черкас на Чигирин козацький писар, якого називали Цесарем. У дорозі він захворів і помер в селі, де його загін став табором. У 1822 році було знайдено поховання, у якому був козак в одязі з червоного сукна, а поруч з ним – чорнильниця й перо. Це вважали підтвердженням версії про походження нової назви села від імені (чи прізвиська) Цесар.
1913 року село Цесарська Слобода отримав чергову назву – Царська Слобода. Просто за співзвучністю: «Цесарська-Царська», а приурочили це перейменування до 300-річчя «дому Романових» – царської династії, яка століттями правила Московщиною і окупованими нею землями. На маленькій площі перед волосним управлінням тепер вже Царської Слободи ще й пам’ятник імператору поставили – як нагадування про те, що «царське око» з Москви зазирає і в це вільнолюбне українське козацьке село…
Після революції, у жовтні 1917 року в Царській Слободі постала перша національна рада, головою якої став Артем Шевченко. Окрім нього, до складу ради увійшли лікар Герболінський та священик Воронович. У досі темному й затурканому селі почало працювати українське товариство «Просвіта», очолюване Іваном і Степаном Ведулами та Борисом Гребінником. Вони створили бібліотеку української літератури і чудовий драмгурток. На сцені, тимчасово обладнаній у школі, було вперше виконано гімн «Ще не вмерла Україна»…
Та вже наступний, 1918 рік, приніс Царській Слободі багато лиха і часту зміну влади: спочатку її отримали більшовики, потім в село увійшли німецькі війська. Після них у серпні 1919 року Царську Слободу і сусідню Змагайлівку захопили денікінці – прибічники «єдіной і нєдєлімой Росіі», які люто ненавиділи все українське. Зовсім поруч був Холодний Яр, села якого так і не змогли захопити ні більшовики, ні німці. Зламала зуби об чорний холодноярський прапор з написом «Воля України або смерть!» і армія Денікіна. Безсила лють зупинених окупантів втілилася у репресіях до царськослобідчан і змагайлівців – за 4 місяці окупації «вєлікоросси»-денікінці спалили тут 22 двори і розстріляли близько 40 місцевих жителів. А взяти Холодний Яр так і не змогли…
Після повернення в село більшовиків у Царській Слободі просто в приміщенні колишнього монастиря було створено комуну «Муравище» – відтоді цей куток села так і зветься «Комуною». Що цікаво, до перейменування села з Царської на Червону Слободу справа дійшла лише в 1923 році – бо на відміну від пам’ятника царю, який в селі знесли вже давним-давно, сприймали перейменування швидше як формальність. Адже все рівно більшість місцевого населення Слободу як Цесарською не називало, так і Червоною називати не збиралося – нащадки козаків за старою звичкою казали між собою просто – Слобода. Після того, як на початку минулого століття село протягом десяти років тричі змінило свою назву – з Цесарської Слободи на Царську, а потім на Червону – місцеві жителі та мешканці сусідніх сіл і Черкас досі так і називають його частіше Слободою – як назване воно було понад три сотні років тому козаками-засновниками…
У ХХ столітті село ще не раз лихоманило. Під час Другої світової війни до армії у Червоній Слободі і Змагайлівці було мобілізовано абсолютно все чоловіче населення призовного віку – майже півтори тисячі чоловік. Загинули на фронті і розстріляні за опір окупантам в тилу гітлерівців – більше 700 чоловік.
У мирний час відзначилося теж багато слобідчан – лікарів, інженерів, педагогів, журналістів, працівників сільського господарства. Мало хто знає, що гігантський водний канал «Москва-Волга» і Волго-Донський судноплавний канал були збудовані далеко не в останню чергу завдяки самовідданій праці інженера-гідробудівника Івана Мусієнка родом з Червоної Слободи. На замітку любителям точних цифр: довжина першого каналу – 128 кілометрів і будувався він 4 роки 8 місяців, довжина другого – 101 км, споруджувався чотири з половиною роки. Для порівняння: Панамський канал довжиною 81 км будувався 34 роки, а Суецький, довжиною 101 км – майже 11 років. Чому обидва вищеназвані радянські були зроблені менше аніж за 5 років кожен? По-перше тому, що для робіт було масово задіяно величезну кількість ув’язнених радянських концтаборів, а по-друге – бо терміни підганяли щоразу під сумнозвісну «п’ятирічку» – і нікого не хвилювало, скільки людей загине на будівництві…
У жовтні 2000 року слобідський священик взяв до рук кувалду і поперебивав ноги пустотілому монументу Леніна в центрі села – так отець Іларіон хотів продемонструвати, що ера більшовицьких ідолів закінчилася. Ленін впав, але не щезли разом з ним радянські назви у селі, та й сама Слобода по документах досі називається «Червоною».
У вересні 2015 року очільник громадської організації «Вільне Козацтво Холодного Яру» Олег Островський виступив з пропозицією повернути селу його історичну козацьку назву – Слобода.
Як відомо, хто пам’ятає минуле свого народу – той здатний дати йому краще майбутнє. Сподіваємося, слобідська громада підтримає цю ініціативу…
Віктор ВОЛЯ