(6.10.1927 – 17.09.2008)
Рената Польового притягувало до тих, на кому тримався український світ. Бо світ тримався і на ньому. Він, технар за фахом, жив духовним життям. Забороненим українським духовним життям.
У його листуванні з подвижниками “забороненої України” немає розмов про побутові цінності. І йому про це не писали.
Читаєш листи Олексія Нирка до Рената Польового, а в них – все про Україну та Кубань, і більше нічого. Довершений лаконізм! А про що ж іще говорити, як не про Україну і Кубань?!
І закликів нема: ніхто не кликав любити Україну та боротися проти її ворогів.
Зате було про основи, про сутність, про те, що збереже.
І повага, дружба та любов тремтлива змовників один до одного!
Змовників за Україну. І Кубань.
Ніхто навіть не декларував своєї віри в наш народ, мовляв, будемо вічно!
Ніби не помічаючи московського давуна, вони говорили про своє, плекали і творили своє.
Ось листування із членом ОУН Степаном Сярим, який доформував стихійного українця Рената Польового, нащадка запорозького, на Колимі у 1940-х, а через 30 літ потрапив під вплив свого учня, який допоміг йому не втратити національного єства. Листи Рената повертали Степана до України – попри Колиму, її жахливе оточення, совєтсько-кацапське і наше, рідненьке, відступницьке.
Ренат додав духу не тільки Cтепанові Сярому.
Скільки зневажених кобзарів завдяки Ренатові відчули, що вони потрібні Україні.
Скільком тиха і світла сила Ренатова допомогла утвердитися, повірити, що й Україна стане не ноги.
Світло Ренатове мало й матеріальний вимір. Він завжди допомагав фінансово: і кобзареві Власку, а після його смерті – дружині Парасці, й бандурному майстру Корнієвському, купуючи у нього “нікому не потрібні” бандури та ще й інших до цього спонукаючи. І поетові Кулиняку допомагав. І Левкові Лук’яненку! І Товариству охорони пам’яток архітектури. І УКК, УГС, УМА, УРП, ДСУ, редакції “Незборимої нації”, Історичному клубові “Холодний Яр”…
– Ви про таких хороших людей книжки пишете, – сказала мені якось Оксана Врублевська, дочка дивізійника, керівник читального залу Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника у Львові.
Оксана сприяла мені в пошуках матеріалів для книги про Михайла Горбового та Михайла Гаврилка. Вона як жінка відчула, які хороші це люди.
Так і з Ренатом Польовим. Це один ряд.
Про Рената Польового виявилося писати навіть важче, адже я його знав. І любив. І епоха, в якій він жив-боровся, ближче, і багатьох його друзів я знав: Івана Гончара, Олексія Нирка, Левка Лук’яненка, Віктора Лісовола, Леопольда Ященка, Сергія Набоку, Тараса Силенка, Валерія Левандовського… Напевно, тому й гостріше переживаєш – удень за комп’ютером, а вночі, міркуючи над композицією книги. У мене завжди порушується сон, коли я глибоко входжу в духовне життя людини, життєвий шлях якої прагну відтворити. І ось 5 серпня прокинувся з думкою: я ж проживаю Ренатове життя, життя трагедійно-радісне. Цю думку мені звечора навіяла Надійка Овчарук, коректор нашої книги. Це її думка. Вона схвильовано сказала, що не тільки виконує коректорську роботу, а й проживає життя Рената Польового.
Вранці 5 серпня прийшов до мене в думках і Василь Стус. У щоденник я записав: “Звичайно, цікаво, що скаже гора під час дощу, але, якщо ти недочув, чи дощ обійшов гору стороною, все одно гора справляє враження і своєю мовчанкою.
Отак і зі Стусом – ти можеш за життя не прочитати його творчої спадщини, але його мовчазна присутність у твоєму духовному світі значуща.
Стус – гора. Похмура гора. І її мовчазна духовна сила підтримує мене”.
Й оцей ряд – Стусів та Польових – нескінченний.
Вони атланти, на яких тримається наша віра в Україну.
І Господи, допоможи вивести на світ ясний якомога більше отаких світлих козаків наших, як Ренат Польовий.
Радію, що воздалося українським праведникам – Михайлові Гаврилку, Петрові Дяченку, Валентинові Сім’янцеву, Юрієві Горлісу-Горському, Михайлові Горбовому, Василеві Проході, Якову Гальчевському, холодноярським, чорноліським та подільським отаманам… І Орликові теж. І Струку! І отаманові Зеленому!
Яке це щастя – писати про достойних!
І це щастя поки зі мною!
Дякую Тому, Хто дозволяє продовжити цю працю, Хто й досі оберігає мене, а відтак дає можливість засвітитись на українському небосхилі тим, хто заслужив це своїм життям.
І тихою війною за волю України.
Та її дочку Кубань.
У його листуванні з подвижниками “забороненої України” немає розмов про побутові цінності. І йому про це не писали.
Читаєш листи Олексія Нирка до Рената Польового, а в них – все про Україну та Кубань, і більше нічого. Довершений лаконізм! А про що ж іще говорити, як не про Україну і Кубань?!
І закликів нема: ніхто не кликав любити Україну та боротися проти її ворогів.
Зате було про основи, про сутність, про те, що збереже.
І повага, дружба та любов тремтлива змовників один до одного!
Змовників за Україну. І Кубань.
Ніхто навіть не декларував своєї віри в наш народ, мовляв, будемо вічно!
Ніби не помічаючи московського давуна, вони говорили про своє, плекали і творили своє.
Ось листування із членом ОУН Степаном Сярим, який доформував стихійного українця Рената Польового, нащадка запорозького, на Колимі у 1940-х, а через 30 літ потрапив під вплив свого учня, який допоміг йому не втратити національного єства. Листи Рената повертали Степана до України – попри Колиму, її жахливе оточення, совєтсько-кацапське і наше, рідненьке, відступницьке.
Ренат додав духу не тільки Cтепанові Сярому.
Скільки зневажених кобзарів завдяки Ренатові відчули, що вони потрібні Україні.
Скільком тиха і світла сила Ренатова допомогла утвердитися, повірити, що й Україна стане не ноги.
Світло Ренатове мало й матеріальний вимір. Він завжди допомагав фінансово: і кобзареві Власку, а після його смерті – дружині Парасці, й бандурному майстру Корнієвському, купуючи у нього “нікому не потрібні” бандури та ще й інших до цього спонукаючи. І поетові Кулиняку допомагав. І Левкові Лук’яненку! І Товариству охорони пам’яток архітектури. І УКК, УГС, УМА, УРП, ДСУ, редакції “Незборимої нації”, Історичному клубові “Холодний Яр”…
– Ви про таких хороших людей книжки пишете, – сказала мені якось Оксана Врублевська, дочка дивізійника, керівник читального залу Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника у Львові.
Оксана сприяла мені в пошуках матеріалів для книги про Михайла Горбового та Михайла Гаврилка. Вона як жінка відчула, які хороші це люди.
Так і з Ренатом Польовим. Це один ряд.
Про Рената Польового виявилося писати навіть важче, адже я його знав. І любив. І епоха, в якій він жив-боровся, ближче, і багатьох його друзів я знав: Івана Гончара, Олексія Нирка, Левка Лук’яненка, Віктора Лісовола, Леопольда Ященка, Сергія Набоку, Тараса Силенка, Валерія Левандовського… Напевно, тому й гостріше переживаєш – удень за комп’ютером, а вночі, міркуючи над композицією книги. У мене завжди порушується сон, коли я глибоко входжу в духовне життя людини, життєвий шлях якої прагну відтворити. І ось 5 серпня прокинувся з думкою: я ж проживаю Ренатове життя, життя трагедійно-радісне. Цю думку мені звечора навіяла Надійка Овчарук, коректор нашої книги. Це її думка. Вона схвильовано сказала, що не тільки виконує коректорську роботу, а й проживає життя Рената Польового.
Вранці 5 серпня прийшов до мене в думках і Василь Стус. У щоденник я записав: “Звичайно, цікаво, що скаже гора під час дощу, але, якщо ти недочув, чи дощ обійшов гору стороною, все одно гора справляє враження і своєю мовчанкою.
Отак і зі Стусом – ти можеш за життя не прочитати його творчої спадщини, але його мовчазна присутність у твоєму духовному світі значуща.
Стус – гора. Похмура гора. І її мовчазна духовна сила підтримує мене”.
Й оцей ряд – Стусів та Польових – нескінченний.
Вони атланти, на яких тримається наша віра в Україну.
І Господи, допоможи вивести на світ ясний якомога більше отаких світлих козаків наших, як Ренат Польовий.
Радію, що воздалося українським праведникам – Михайлові Гаврилку, Петрові Дяченку, Валентинові Сім’янцеву, Юрієві Горлісу-Горському, Михайлові Горбовому, Василеві Проході, Якову Гальчевському, холодноярським, чорноліським та подільським отаманам… І Орликові теж. І Струку! І отаманові Зеленому!
Яке це щастя – писати про достойних!
І це щастя поки зі мною!
Дякую Тому, Хто дозволяє продовжити цю працю, Хто й досі оберігає мене, а відтак дає можливість засвітитись на українському небосхилі тим, хто заслужив це своїм життям.
І тихою війною за волю України.
Та її дочку Кубань.
Роман КОВАЛЬ