Пт. Тра 24th, 2024
                                
Дуже давно я займаюся історією підпілля і партизанської діяльності в Одесі в роки війни. Накопичив величезний архів (включаючи матеріали кримінальних справ НКДБ, мемуари, спогади, списки партизанів, радянських ДРГ і ОУНівських осередків …), видав кілька книг і багато статей. В якійсь мірі вважаю себе фахівцем в цій галузі. Попутно вивчаю історію окупації (накази румунів і німців, пресу, мемуари, статистику …). Ось про окупацію і людей буде розмова.
  Коли почалася війна, з Одеси повної організованої евакуації населення не було. Та й самі люди їхали в тил неохоче. Спочатку заспокоювалися тим, що майже місяць наші трималися на півдні по межі. Потім населення сильно налякала загибель пароплава «Ленін» недалеко від Балаклави (тоді загинуло близько 5000 чол. З них близько 3000 евакуйованих одеситів). Хтось не хотів залишати квартири з меблями, роботу, хворих людей похилого віку, «могили предків», навчання дітей і т.п. Хтось чекав приходу німців, згадуючи «як при німцях в Одесі було добре і спокійно в 1918 році» (це була правда). Хтось щиро ненавидів радянську владу і чекав приходу «визволителів». А більшості просто нікуди і нема за що було їхати.   Проте, в місті різко впала чисельність населення: мужиків мобілізували на фронт; персонал важливих підприємств і організацій вивезли в тил централізовано; близько 1 429 мирних городян загинули від ворожих бомбардувань за 73 дня героїчної оборони Одеси.  16 жовтня 1941 року в місто увійшли румуни. Спочатку вони «остаточно вирішили єврейське питання» (за 4 місяці одеські євреї були знищені майже повністю. Як приклад: за одну добу в порохових складах живцем було спалено 23000 чоловік). Потім досить жорстко припинили партизанський опір (до літа 1942 року в Одесі було знищено все п’ять залишених в катакомбах радянських ДРГ). Окремий наказ передбачав страту 100 заручників за вбитого румунського солдата та 200 за офіцера, а пізніше «квоту» підняли до 500 осіб за будь-якого вбитого румуна чи німця – це теж вплинуло на активність підпільників. Всього жертвами окупації за офіційними радянськими даними в Одеській області стало 253 054 чоловік (цифру по місту виділити не вийшло).   Паралельно в місті йшла стабілізація життя за новими порядками. Різноманітні окупаційні накази виходили чи не щотижня. Один визначав категорії громадян, інший регламентував ціни на ринку і в магазинах, третій забороняв плювати насіння на вулицях, четвертий регулював правила дорожнього руху, наступний диктував графік роботи шкіл і т.д.   А потім місто зажив рівною життям. До сих пір в Одесі від старих можна почути фразу: «За румунів було добре». У місті працювали 5 театрів і кінематографи, університет і школи, ресторани і будинки розпусти, перукарні та кондитерські, заводи і майстерні, ходив трамвай і регулярне залізничне сполучення. В Одесі друкувалося більше 10 російськомовних журналів і газет (навіть сатирична газета «Сміх» і «Дитячий листок»). Відновилися церкви. Румуни давали хороші кредити для «відкриття бізнесу», заохочували «приватну економічну ініціативу». Я знаходив в спогадах, що німецькі солдати, надіслані на оздоровлення в санаторії, скуповували на «Привозі» натуральну ковбасу і ящиками відправляли родичам в Рейх. На клумбах росли квіти (зазвичай під час війни в містах на клумбах вирощували їжу). Люди ходили з ранку на роботу, а потім зароблене приносили в квартири і годували дітей. У вихідні гуляли в парку і купалися на морі. Місто жило …
А навесні 1944 року до міста стали наближатися радянські війська. Для мене колись було дивним диспропорція партизан 41-го року і 1944-го. Найбільший загін першого періоду – аж 40 чоловік в катакомбах, а в 1944 році в катакомбах загони по 1200 чоловік. Потім я собі все пояснив – за тиждень-два до звільнення в партизани «ломанулись» натовпу городян, щоб не мучаться потім при написанні твору «Як я провів літо», яке змусили писати чи не кожного одесита наші доблесні чекісти. Ні, серед них було достатньо героїв, які допомогли звільнити Одесу (про їх подвиги можна годинами говорити). Але і папок з назвою «Лже-партизанський загін такого-то» я теж в архіві СБУ знайшов добрий десяток.  А потім повернулися наші, для яких презумпцією винності кожної людини, був сам факт знаходження на окупованій території. «А-а-а-а, чоботи ворогам лизали тут?» І почалося …   Нещодавно я натрапив на таку цитату: «За даними румунських окупаційних властей, до кінця 1943 р в нашому місті було прописано 254 тис. Чоловік. З румунами з міста пішло близько 30 тис. Одеситів, к Детально 10 квітня 1944 роки (день визволення Одеси) кількість жителів знизилося до 220 тисяч. А станом на 1 січня 1945 року, після активної роботи з населенням радянських чекістів, виявилося, що в Одесі залишилося проживати 140 тисяч чоловік …. З 10 квітня 1944 року по 1 січня 1945 роки (за 7 місяців) Одеса втратила близько 80 (!!!) тис. Одеситів (розстріл, табори, заслання в Сибір) »   Я став перевіряти ці цифри. Ось що я знайшов:
– З 18 березня по 1 липня 1944 року по області мобілізовано в Червону армію 140479 чол в т.ч. 46803 колишніх в полоні і оточенні. (Більшість з них загине так званими «чорними піджаками» на плацдармах Дністра під час Яссько-Кишинівській операції);– 3600 осіб будуть репресовані, як «фольксдойче» – це радянські німці, які за окремим наказом окупантів зобов’язані були відмовлятися від радянських паспортів і отримувати німецькі посвідчення особи;– 184 священика будуть заарештовані за службу під час окупації.
А далі неможливо знайти цифри, але можна систематизувати категорії репресованих:
– Все, хто служив в поліції, жандармерії, ворожої армії, органах цивільних окупаційних властей і т.п. (Це нам зрозуміло);– Розкуркулені і колишні поміщики тільки приєднаних румунських територій (це теж, майже зрозуміло);– Репатріанти і остарбайтери (відразу після повернення з нацистських таборів вони поїхали в радянські);– Багато оточенці і колишні військовополонені (кому не «пощастило» потрапити на фронт);– Професура університету та вчителі шкіл (вчили дітей не тому); актори, диригенти і музиканти (розважали окупантів); журналісти, письменники, працівники ЗМІ (Наприклад, публікації в румунських газетах, в яких засуджували голодомор чи репресії радянської влади, вже трактувалися в НКГБ, як «антирадянська агітація»);– Інженери та працівники порту, залізниці, ІТРівців заводів (допомагали відновлювати і так підтримували ворога);– Приватний бізнес (підтримували режим податками і були «за приватну власність». А ще при відкритті перукарні або кафе обов’язково писалася розписка про згоду співпрацювати з «нової румунської владою»);– Комуністи і комсомольці, які під загрозою смерті зареєструвалися у румунів (про це був окремий румунський наказ) …
«Органам» щодня і рясно допомагали «пильні громадяни». Причому, бажаючих стукануть на сусіда вистачало і в 1941 році і в 1944-му. Так прибирали суперника на службовій драбині або сусіда заради поліпшення житла. Хтось намагався вислужитися, щоб самому не потрапити в м’ясорубку. Підлість людська полізла щедро. Причому, ті, хто здавав сусідів-євреїв румунам і тут же займали їх кімнати, потім писали доноси на які повернулися з концтаборів, хто вижив, щоб не звільняти їх житлоплощу …
Стаття вийшла велика, і я природно розповів не про все. І в перерахованих категоріях будуть винятки і історії, як хтось «проскочив» повз жорен (готовий їх слухати і записувати).  Але я писав не про ту війну. Я – про цю. Нічого в історії не буває вперше. Замініть слово Одеса на слово Донбас і ще раз перечитайте текст. Нам вже зараз треба думати, що буде, коли ми звільнимо Донбас і Крим. Нам вже треба представляти, як ми будемо спілкуватися з тими, хто зараз під окупацією. Нам треба розуміти – хто перебував на окупованій території, не є, апріорі, ворогами. Це колишні і майбутні громадяни України. І нас чекає дуже складний шлях примирення і порозуміння. Дуже важкий шлях, про який треба думати вже зараз.
                                                       Олександр Бабич