Пт. Чер 21st, 2024

Кордон України / Росія, розділова смуга. Нічия, тобто. І ось там – туалет. І приходять три мужика скористатися, такі накачані, в спортивних костюмах. І тітонька в віконечку (да какая там тітонька, бабуся вже!) Говорить їм:

– Рублі не візьму. Тільки гривні.

А потім, після їх якогось нечутного мені відповіді, кричить тремтячим голосом:
– Пі @ дуй звідси зі своїми рублями і сси на свою Росію !!!

І виштовхує їх з сортиру, маленькими своїми кісточками трьох цих качків виштовхує. І двері на швабру закриває.

Цій історії вже більше місяця. Я багатьом розповідала.

– І що, ти не допомогла їм гривнями? У тебе ж були, а це ж фізіологічна потреба, при чому тут політика …

… А що може відповісти вона – маленька людина, служниця прикордонного сортиру, – на тисячі смертей тих, хто розплачується гривнями, від рук тих, хто намагається дати їй рублі?

Від їхніх рук. За їх раптової імперської забаганки. Або зі страху перед великим паном. Або з бажання заробити легкі “бойові”. Або з мисливської азарту, властивого відморозків.

І – чи загинув у неї хтось із рідних на цій війні або вона відчуває себе матір’ю всіх загиблих – що вона може зробити, як відповісти їм звідси, зі свого маленького місця?

Єдине – і таке ж несиметричне за масштабом, але все, що в її силах! – Хоча б не дозволити відлити за рублі …

Я такий біль відчула в цьому її крику, що підійшла і обняла її. Поки вона не встигла зайти назад за своє віконечко, закривши двері на швабру.
                                                                                      Ганна Величко