Май 10th, 2016 
Назар Обідзінський
Святкувати 9 Травня - це тепер взагалі непроста історія. По-перше, тому, що будь-яку розмову про минулу війну завжди буде впиратися в війну сучасну. По-друге, тому, що це свято, в якому етика безпосередньо пов'язана з естетикою, і зберегти перше, не торкаючись другого, - завдання не з простих.
Поки що все більш-менш зрозуміло лише з георгіївськими стрічками - їм на зміну в Україні прийшов червоний мак. Винахід моіну Мішель - викладачки з університету Джорджії - спочатку було символом жалоби за полеглими у Першій світовій. Тепер воно розширило свої тимчасові рамки і географію, заступивши на символічне чергування в Україні. Втім, не маком єдиним - ще в минулому році Україна зробила червоним днем календаря до того ж і 8 травня.
Нічого випадкового в цьому немає - нацбілдінг може бути більш-менш дієвим лише в тому випадку, якщо держава не зазначає один з ключових свят по системі «Вся країна + 1». До недавнього часу в ролі цього самого «плюс один» виявлялася Західна Україна, для якої війна почалася не в червні 41-го, а в вересні 39-го - коли радянські частини по пакту Молотова-Ріббентроппа увійшли на територію Галичини. Історія цих земель не вкладається в концепт Великої Вітчизняної - і тому Україна розширила рамки. Офіційно країна відзначає саме перемогу над нацизмом у Другій світовій.
Радянський концепт про Велику Вітчизняну був покликаний зшивати докупи колишні радянські республіки, вводити зовнішню ментальну кордон, стираючи внутрішні окопи. А події «кримської весни» укупі з війною на Донбасі цю саму карту ментальних кордонів перелицювали. Відтепер, чим більше Москва буде намагатися бути схожим на Радянський Союз, тим сильніше Київ буде від цієї репліки дистанціюватися. А будь-яке «завтра» починається з переосмислення «вчора» - тому й перемога не над фашизмом, а над нацизмом; не в Великої Вітчизняної, а у Другій світовій; НЕ дев'яте травня, а восьмою; НЕ танки, а оркестри; НЕ георгіївська стрічка, а червоний мак.
Більш того - в Україні сьогодні проходить період переосмислення самої себе і своїх кордонів. Ще в квітні 2015 го Верховна рада прийняла закон, який прирівнює бійців самих різних організацій до числа тих, хто боровся за незалежність країни в ХХ столітті. У їх числі - і ОУН-УПА. Такий крок Києва теж можна зрозуміти - будь нацбілдінг починається з оконтуривания зовнішнього кордону, з створення системи загальних термінів і смислів для територій, що знаходяться всередині прикордонних стовпів. І немає нічого дивного в тому, що Україна намагається звести різнорідні числівники до якогось єдиного знаменника.
Зрозумілим є те, що річниця Перемоги перестала бути об'єднуючим фактором у взаєминах Києва і Москви. складно говорити про загальні тріумфи в той момент, коли колишні союзники знаходяться в стані війни, нехай навіть це війна «гібридна» або неоголошена. Цьогорічне свято виявив ще одну відмінність у підходах двох країн. Воно в тому, що Москва шукає в минулому відповіді на сьогодення, а Київ шукає в цьому відповіді на минуле.
Росія не вважає себе учасницею війни, яка йде на Донбасі - як мінімум, в офіційній версії. Тому для російського обивателя українські події - це самий що ні на є історичний ревізіонізм. З звеличенням ролі націоналістів, з відходом про радянського історичного концепту, з дистанціюванням від звичного за десятиліття формату святкування Дня перемоги. Звідси розмови про «перемогла бандерівщині» і «піднімає голову фашизм». Москва вдивляється в минуле, щоб пояснити власному виборцеві - що, власне, відбувається в Україні, з якої ніби як билися пліч-о-пліч, а святкує яка при цьому особняком.
А для України немає дискусії про роль Росії у війні на Донбасі. І для Києва саме події новітньої історії є ключем до розуміння Другої світової. Адже якщо Мюнхенська змова - це погано, то як бути з Кримом, який можливо і хотів в Росію, але точно в тій же мірі, в якій хотіли до Німеччини судетські німці? І як співвідносяться розмови про захист прав німців і захист прав росіян? В який момент держава стає агресором і як виглядає буденність зла? Поки в Москві тичат Київ носом в підручники історії, Київ тицяє Москву носом в стрічки новин.
Втім, вся дискусія про те, як святкувати День перемоги, давно вже вийшла за рамки власне історичної суперечки. В останні роки концепт «Великої Вітчизняної» в Росії остаточно став громадянською релігією. А у будь-якої релігії є свої символи віри і своя обрядовість. Відступ від яких навіть в дрібницях сприймається як єресь.
Цей диспут про традиції і відступництво повторює будь-який інший релігійний суперечка. Західний обряд відзначення Перемоги у цьому сенсі сприймається в Росії як такий собі «велікоотечественний католицизм». Тобто фундамент однаковий, ключові віхи схожі, але дати в календарях інші і іконостас мучеників різниться. З близькими іновірцями іноді можна навіть загальну службу провести, але кордону двох вір чітко окреслені і будь-яке порушення конвенції сприймається як зазіхання.
І саме тому українське обновленчество сприймається в Москві як віровідступництво. Як таке «велікоотечественное уніатство», коли обряд може бути і східний, але самоусвідомлення - західне. А то, що було колись «нашим», а потім стало «чужим», сприймається завжди болючіше, ніж те, що спочатку «нашим» ніколи не було. Тому на адресу Києва звучать ті слова, які на адресу Парижа або Лондона ніколи не скажуть.
Час має здатність перетворювати реальну пам'ять в символічну. Покоління змінюються, цифри потроху стають статистикою, естетика все частіше підміняє собою етику. Але два роки тому до старої дискусії про те, хто успадковує у Радянського Союзу, додалася нова - про те, хто успадковує у програла Німеччині. І саме на це питання Київ і Москва навряд чи зможуть знайти однакову відповідь.
Павел Казаринін
Опубликовано в рубрике