Новини Черкас

  
Доля російського року настільки ж химерна, наскільки і доля російського православ’я. Колись вони всі були частиною протесту проти системи — чимось зі світу андеграунду і незгоди крокувати в ногу. Однак випробування конформізмом витримали не всі. І ось вже через чверть століття ми бачимо нову реальність. В якій і ті і інші перетворюються в ідеологів вертикалі, прикидаючись, при цьому, все тими ж бунтарями.

Час дзвіночків

Все те, що ми називаємо російським роком, народилося в епоху модерну. Того самого, де слово одно дії, де за вчинком слід відповідальність, де «тисячі слів» нічого не варті в той момент, коли важлива «фортеця руки». Часто кажуть, що сила російської літератури в тому, що вона заповнювала суміжну нішу вітчизняної філософії. Якщо так, то російський рок одночасно виконував роль російської поезії.

Він був більше і ширше самого себе. Існував великий світ офіційної ентропії, а потім виходив Цой і ставив свою епоху діагноз. У тих текстах не було рожевих окулярів — там було бунтарство, антисистемність і все те, що потім Кураєв назве «боротьбою за право думати». Беззубість текстів дарувала їх автору статус прирученого поета — і виганяла з табору колективного «Сіда Вішеса».

А потім сталися нульові, і кожен російський Сід Вішес поспішив стати Йосипом Кобзоном. Включаючи і автора цієї пророчою формули Костю Кінчева. Їх одомашнили — приблизно так, як одомашнили «Нічних вовків». Сурков писав тексти для «Агати Крісті», Путін брав в поїздку на жовтій «Калині» диски «Чайф». «Околоноля» — це ж в тому числі і оцінка соціальної значущості рок-кумирів нульових. З протестно-злого російський рок все швидше дрейфував у бік буржуазно-ситого, де ліричністю переживань подменялось право говорити правду. Замість оголеного нерва — знеболюючий укол ретельно дозованої емоції, густо перемішаної з ностальгією для покоління сорокарічного офісного планктону.

У минуле десятиліття рок став різновидом музичного мейнстріму, бізнесом на прагненні до безпечної фронди. Головні теми в творчості скотилися до хрестоматійного «мене ніхто не любить», або ж «мене ніхто не розуміє», або, на худий кінець, «ну і хрін з ними з усіма». При цьому самих рок-виконавців як би любили, старанно розуміли і вже точно пальцем на двері не показували.

У нульові публіка була готова назвати рокерами всіх, хто не співає для пубертатного віку. Для неї це була форма самозахисту — слухати рок-музикантів означало мати право ототожнювати себе з інтелектуальним меншістю. Це був час постмодерну. Тотального пересмішництва, безвідповідальності і лаунжу. Багато цієї спокуси не витримали.

Давиди і Голіафи

Тому що в останні пару років старий затишний світ звалився. Війна — це завжди модерн, і Росія після Криму і Донбасу в нього знову занурюється. У цій новій старій реальності всім і кожному знову доводиться визначатися зі своєю стороною барикад. З’явилися питання, на які можна дати лише односкладові відповіді — в такій ситуації складно виступати «за все хороше проти всього поганого».

І в цей момент ті, кого прийнято було вважати рокерами, виявилися перед вибором. Бо рок — це завжди контрсістема. За логікою речей якщо ти бунтар і прийшов час лізти на барикади, то вони повинні бути опозиційні владної вертикалі. Але влазити в власну двадцятирічну шкуру в той момент, коли тобі вже скоро п’ятдесят — некомфортно. Багато хто віддав перевагу альтернативу.

Адже вся медіавійну останніх двох років — це дискусія про те, хто тут слабкий, а хто сильніший. У традиційній етиці прийнято співчувати тим, чия моральна величина обернено пропорційна фізичної. Давиди проти голіафів, спартанці проти персів, польська кіннота проти танків Гудеріана — в таких схемах моральна підтримка завжди дістається слабкому. Тому що боротися проти переважаючих сил — це торжество духу над обставинами. І саме за цей штандарт весь минулий рік ведуть інформаційну війну Київ і Москва.

Коли Москва говорить, що не є стороною війни в Донбасі — це не лише геополітика спонукала. Це ще і боротьба за етику. За право транслювати те, що відбувається як битву українського дракона з сепаратистським Ланселотом. Тому що якщо назвати речі своїми іменами, то виявиться, що не українське Голіаф бореться з донецько-луганським Давидом, а, навпаки, — триста українських спартанців тримають оборону у Фермопіл проти армії з двоголовими орлами на прапорах.

І не випадково в неофіційних коментарях прихильників Кремля ситуація останнього року подається не як війна великої Росії проти маленької України, а як епічна битва «русского мира» проти «західного». Як героїчний опір обложеної фортеці, яку хочуть взяти штурмом ліберальні щупальця світового гегемона.

І чаша цього вибору не минула російську рок-музику. Вибір простий: можна бути солідарним з меншістю і виступати проти бажає повоювати державного Левіафана. А можна оголосити саму Росію контрсістемой, яка протистоїть великому і сильному Заходу. І продовжувати відчувати себе бунтарем, виходячи на сцену під час святкового концерту з нагоди Дня поліції.

Поїзд, який знову у вогні

Останні двадцять років ми жили в епоху, коли можна було бути прихильником самих різних — часом взаємовиключних — речей. Наприклад, імперії і Довлатова. Любити першу за міць і силу, а другого — за дотепність і мистецтво сумних посмішок. Можна було шанобливо відгукуватися про Сахарова і міркувати про достоїнства гонки озброєнь. Змішання логік нікого не ставило в глухий кут — час постмодерну характеризується плутаниною жанрів. Але цей час закінчився півтора роки тому.

Ми знову повернулися на тридцять років в минуле. Вже коли ти підтримуєш війну в Афганістані, то для тебе не підтримав введення військ Бродський як мінімум опонент. Якщо ти любиш Радянська держава, то для тебе Довлатов — кляузник, висміювали велику країну. Ми знову поринули в реальність, яка позбавлена ​​права на двозначність. Втім, не виключаю, що нам зараз пояснять, що Сергій Донатович все життя тільки те й робив, що виступав за сильну руку і пріоритет колективного над особистим. Тільки хто ж в це повірить.

Немає нічого дивного в тому, що російський рок сьогодні опинився в тій же пастці, в якій опинилися духівники. Тридцять років тому і ті й інші були Контрсистемні, але випробування благополуччям, спокуса бути частиною реальної більшості, відчуваючи себе при цьому в ролі гнаного меншини, виявилося занадто сильним. Багато хто не витримали. Але сьогодні, як і колись, естетичне вже більш невіддільне від етичного. А музика, яку ви слухаєте, — вже трохи більше, ніж просто акорди і рими.

«Slon», 

Павел Казарин.