Архивы рубрики ‘Не так уже й однозначним.’

Вимушена «п’ята колона». Частина 1: хто винен?

Термін «п’ята колона» з’явився під час громадянської війни в Іспанії, значення його – внутрішній ворог. Наступаючи на Мадрид, Генерал Еміліо Мола у радіозверненні до населення столиці заявив, що окрім наявних в його розпорядженні чотирьох армійських колон, він має в самому Мадриді ще й п’яту, яка у вирішальний момент ударить з тилу.
З того часу значення терміну розширилось і зараз він вживається не тільки по відношенню до озброєних заколотників. Це можуть бути і беззбройні цивільні громадяни, які у час міждержавного протистояння свідомо чи неусвідомлено працюють на ворога і можуть активно ним використовуватись.
В сьогоднішній Україні «п’ятою колоною» зазвичай називають симпатиків Путіна і «русского міра» (на дію цієї колони ми вдосталь надивились в Криму і на Донбасі). Цей термін застосовують і до тих, хто демонстративно верне носа від української мови, історії й культури, хто не згоден з обраним Україною західним вектором розвитку, хто вимагає введення російської у якості другої державної (не безпідставно вважається, що такі люди не ідентифікують себе з Україною і внутрішньо готові підтримати наступ «русского міра»).
Але, мабуть, не всі задумуються над тим, що «п’ята колона» — це не тільки натовпи з аквафрешами на Донбасі й у Криму: «Рассия, Рассия!», «Путен, введи войска!». Не тільки гопницького вигляду пацанчікі, які на підконтрольній ВСУ території ночами обмальовують стіни й вагони написами «Донбасс – это Россия!». Не тільки мурановошуфричеподібні депутати ОпоБлоку, які не бачать в Росії агресора. І не лише довбануті на всю голову проросійськи налаштовані прихожани УПЦ МП.
Люди, які по багатьох параметрах підходять під визначення «п’ятої колони», живуть поряд з нами – у більшості українських родин. Я про людей похилого віку – бабусь і дідусів. Їхня молодість припала на СеРеСеР з правлінням «руководящей и направляющей» банди КаПе еСеСівців. Вони вже забули поневіряння й злидні тих часів, але пам’ятають, що при комуністах «дівки були молодші» і що «у мене спина не боліла, й за мною хлопці бігали».
Особливо вражали мене почуті на вулицях, у крамницях і в аптеках стандартні розмови стареньких між собою невдовзі після поховання Небесної Сотні і початку російської агресії. Розмови звичні, але такі болючі своєю несправедливістю і навіть підлі у цей момент. Всі ці схвальні кивання головою на підтримку слів про зіпсовану «маладьож», розмови про «шо б там не говорили за Януковича, а при ньому ж такого не було, шо нє? Всьо же мир був, і ця, як її, стабільность. Оп’ять же, не стріляв ніхто, дружба народов була»…
Їх не змінила навіть кривава сьогоднішня українська реальність. Їм не приходить в голову, що «погана невихована маладьож» гине сьогодні на Сході, захищаючи їхні старечі задниці, їхню можливість спокійно ходити по крамницях і аптеках, не ховаючись від обстрілів по підвалах. І що саме вони, ностальгуючі по Совку, щоразу настирно вибирали у владу комуністів і «хорошого Януковича», які вбивали їхніх дітей і внуків – ту саму «зіпсовану маладьож», що вийшла на Майдан виправляти страшні помилки попередніх поколінь. За що багато хто з них поплатився своїм молодим життям. Але старенькі не тільки не відчувають своєї провини – вони не можуть навіть перестати обпльовувати «зіпсовану молодь», яка в окопах закриває їх грудьми.
Справа не в тому, що вони від природи егоїстичні й жорстокі. Важелі їхньої поведінки в якомусь сенсі не залежать від них (тому і «п’яту колону» цю у якомусь сенсі можна назвати вимушеною). Причина — так званий віковий консерватизм. З часом, коли звужуються перспективи, людина перестає будувати грандіозні плани, починає жити сьогоднішнім днем, боїться ризикувати і пускатися в авантюри. Все нове (особливо кардинально нове) вона сприймає насторожено, не безпідставно побоюючись, що вже не має часу на його освоєння – їй би впорядкувати вже нажитий життєвий багаж. Вихід на пенсію з втратою соціальних ролей і контактів, різке розвантаження мозку, який тепер вже не повинен оперативно вирішувати все нові й нові завдання, а значить розтреновується – все це додаткові фактори, які ведуть до зниження гнучкості мислення. Перехід в категорію пенсіонерів означає ще й кардинальну зміну самосприйняття – у людини, замість відчуття себе потрібним суспільству членом, який реально працює на економіку, освіту, медицину і т.п., формується психологія утриманця («иждивенца»), який змушений чекати благодіянь від держави. Свій внесок додають органічні вікові зміни мозку: розвиток склерозу вибірково впливає на пам’ять, і те, що було вчора, меркне й забувається на тлі яскравих згадок про далеке минуле, тоді ще юних бабусь-дідусів. Весь негатив з тих згадок стирається, пам’ятається лише хороше. В результаті це ностальгічне минуле сприймається як казково-чарівне на тлі сьогоднішнього незрозумілого життя, у якому «нам вже немає місця». Людина стає консерватором, з усіх сил тримаючись за минуле й опираючись новому.
Взагалі-то, консерватором жити можна. Якщо живеш десь у Швейцарії, де літня людина може провести решту життя у звичних з дитинства координатах, де все відлагоджено і функціонує як швейцарський годинник. І зовсім інше – в країнах, де життя постійно міняється, особливо так космічно-масштабно, як у сьогоднішній Україні. І якщо молоді подобаються ці зміни (навпаки – дратує їх повільність і недостатня радикальність), то реакція стареньких на ці потрясіння – страх. І чіпляння за якісь, хай і ілюзорні, опори. Звідси їхня любов до різних ритуалів, розміреного побуту і небажання бачити реальність якою вона є. Але, попри їхнє намагання закрити очі й вуха, реальність вламується в їхнє життя. Стресу додають пов’язані з ситуацією фінансові труднощі і корупція (взагалі-то, крали у нас завжди – просто на тлі війни і різких змін звичне крадійство виділяється особливо рельєфно).
В результаті у наших стареньких консерваторів лишається єдиний спосіб захисту від стресу – жити у придуманому світі своїх споминів. У світі чарівного СеРеСеРа, де була ковбаса по 2.20, проїзд у транспорті – 3 копійки, а хліб по 16, і всі зі всіма дружили. Де по телевізору не говорили про наркоманів, злочинність і багатіїв (не рахуючи, звичайно, «загниваючого Заходу»), де був постійний ріст надоїв, опоросів, намолотів і окотів, а «ворогів трудового народу» розстрілювали «как бешеных собак». І де самі вони були молодими, здоровими й активними. А репресії, голодомори, дефіцити, спецрозподільники для обраних і черги для всіх інших якось не запам’яталися (в сьогоднішній Росії, правда, за Совком ностальгують мільйони зовсім ще не старих людей, але клінічні випадки колективного божевілля я зараз не розглядаю).
Підозрюю, що зараз мені скажуть про геніальних вчених, акедеміків, акторів і художників, які і в дуже літньому віці не піддались віковому регресу, тренували мозок і не стали консерваторами, так що по сміливості й гнучкості мислення дадуть сто очок вперед молодим. Нагадають дідусів, які стояли на Майдані пліч о пліч з молоддю і стареньких бабусь, які у кошику тягали по цеглинці для барикад, і літніх людей серед загиблої Небесної Сотні. І я згоджусь – у самого сльози на очах виступали, коли бачив цих стареньких серед барикад Майдану.
Але я розглядаю проблему в соціальному масштабі, а значить описувати її треба статистично. Тому на кожного сміливо мислячого академіка чи літню людину на Майдані я приведу сотню бабусь на лавочках, які обговорюють «суцільних наркоманів і проституток серед сучасної молоді» і десятки дідусів, які мрійливо згадують СеРеСеР.
Проблема «батьків і дітей», боротьба нового з віджилим – загальнолюдська проблема. У світі зараз близько 800 мільйонів літніх людей, а завдяки успіхам охорони здоров’я і збільшенню тривалості життя їхній відсоток у суспільстві зростає, і прогнозують, що через 50 років їх буде вже 2 мільярди. Але у всі часи прогрес однак долав спротив консерватизму – адже консерватори в більшості своїй немічні, а молодь переповнена енергією й відвагою.
Але тільки в час гібридної війни, як у нас, війни, яка опирається на брехню і реанімацію милих консервативному світосприйняттю міфів, старенькі люди, спротив яких звично долається прогресом, перетворюються у небезпечну «п’яту колону». Тому що, з одного боку, вони ненавидять нове незрозуміле життя, а з другого, – Мордорський динозавр пропонує їм те «прекрасне вчора», до якого так тягнеться їхня втомлена душа – «оновлений СеРеСеР». А те, що, в жертву цьому оновленому Раю мало не щоденно приносяться молоді українські життя, якось випадає з уваги…
Так, вони вже не мають сили й відваги взяти до рук зброю, але ще здатні тримати вручені їм плакати «Зупиніть братовбивчу війну!» (що характерно, на цих плакатах не буде згадки про Путіна чи Росію. І приведуть їх з цими плакатами до АП чи до якоїсь місцевої адміністрації, замість того, щоб повезти до російського посольства).Але, що найнебезпечніше, – їхні пальці ще здатні тримати ручку, щоб поставити хрестика у виборчому бюлетені…
Ось і зараз чую по радіо: зафіксували, як до якоїсь дільниці привезли повний автобус літніх людей, і водій відмовився давати пояснення на камеру. Мені мало віриться, що цей жалісливий водій збирав по місту стареньких, які дибали з ціпками на вибори, – щоб просто підвезти їх до дільниці. Як не віриться і в те, що ті, хто використав їх, мріяли про прогрес і радикальні перетворення в Україні.
Колись у фейсбуці хлопець, який в окопах захищає нас на Сході, дорікнув мені: «Пока мы воюем, вы там в тылу вибираете во власть рыгов и комуняк». Я написав, що вибирали їх ностальгуючі за Совком бабусі-дідусі. На що він відповів: «Не надо обвинять бабушек – они своей жизнью и тяжким трудом заслужили уважение. Пусть отдыхают, пирожки внукам пекут».
Так в тому-то й справа, що не всі бабусі згодні обмежуватись пиріжками. В старості Бог відбирає у людини сили (а іноді й розум), але лишає бажання. «Бабушкі» бажають відчувати себе важливими й рулити ситуацією. Як колись, в молодості. Але як цього добитись в сучасному світі, якщо його не розумієш, не приймаєш і живеш минулим? – Повернути минуле. Або повернутись в минуле. А шо? — Нормальне бажання для того, в кого відібрано розум.
Саме це і робили ті донбасівські «бабушкі», які виходили на мітинги проти «кривавої київської хунти» і кликали «русскій мір». То вони, ідіотки, минуле кликали і самі в цей момент у свою колишню юність повертались: над головою аквафреш, на грудях – серп і молот, на плечі колорадка, в башці Путін, в руках Сталін – «нас брасала молодость в сабєльний паход». А те, що коли звеш у свій дім війну, то в нагрузку до аквафреша причепом йдуть снаряди на голови, вбиті внуки і гопота з автоматами, якось не прийшло в голову.
Ні, я розумію, звичайно, що ті донбасівські чи кримські пенсіонерки – особлива категорія «бабушок». Бабуня-україночка, яку, хай навіть краєчком, дитиною зачепив голодомор, яка горбатилась за палички в колгоспі, батьку якої вибивали зуби прикладом більшовики Муравйова за вишиванку чи портрет Шевченка на стіні, чий родич згинув у НКВД «без права переписки», не стане виходити з портретом Сталіна.
Але й наші бабуні здатні іноді завернути таке, що &#10