Архивы рубрики ‘Скоро ваші руді кучері надоїли і вас тут же начнуть бити.’

Неси добро, або Митниця ідеальних світів

                                   
Приходили до мене добрі люди, приносили мудрі поради. Мовляв, вистачить на зовнішнього ворога відволікатися, кацапів і вдома вистачає, так що пора обернутися на внутрішні проблеми. І щоб два рази не ходити — тут же вивалювали проскріпціонний список зачаїлися в неньку «кацапів» у всьому спектрі буття, на триста шістдесят градусів — від президента-вальцмана з одного боку до місцевого дільничного, і далі за годинниковою стрілкою від дільничного до президента-вальцмана вже з іншого боку.

А заодно докладали перелік своїх внутрішніх проблем, щоб я негайно взявся за їх рішення, або, хоча б почав. Наприклад, фарбувати у дворах лавки, замість того, щоб базікати, причому, пропонували почати фарбування з їхнього двору, а не з мого власного — щоб вони відразу бачили результат.

На мої здивовані запитання — чому б їм самим не зайнятися хвилюючими їх проблемами добрі люди бурчали што типу: «мене Бох НЕ дау». За їхньою логікою, іншим бог дає не для того, щоб самим користуватися, а тільки потримати в руках — і бігти виконувати їх мудрі поради і накази.

Судячи з усього, обслуговування потреб соціальних інвалідів — священний обов’язок кожного члена суспільства — принаймні такого, який здатний котити каталку з розваленим в ній доброю людиною. Бо добро їх не з кулаками, такими необхідними в реальному світі, а з матюгальнік від вуха до вуха, з якого лунають поради іншим — кого і в яке місце слід бити чужим кулаком.

***
Кожна людина переживає конфлікт через розбіжність ідеального світу, існуючого в його уявленні про те «як все повинно бути», з реальним — кострубатим жахом, який треба смиренно перетерпіти в проміжку від народження до смерті.

У тоталітарному суспільстві особливого вибору немає, і щоб ліквідувати дисонанс, доводиться натягувати сову своїх мрій на глобус реальності. Там же, де існують способи практичного впливу на реальність, її можна потроху підтягати до себе. Намагаючись, щоб кола ідеального і матеріального збіглися якщо не повністю, то хоча б на якомога більшій площі.

Єдине, шо мені незрозуміло — чому я повинен підтягати окружність реальності під чужі мрії? Писати за них статті, фарбувати їм лавки, клеїти шпалери, вигулювати собаку і бігати за продуктами за списком в магазин, розраховуючись своєю карткою (бо грошей «Бох теж не дау»). В поті чола беручи участь в будівництві чужого ідеального світу, в особистий час і за власний рахунок. У той час як існує мій ідеальний світ, який, безумовно, неідеальний для інших.

Саме над ним я працюю, в міру здібностей і можливостей — і до цього ж закликаю інших. Нехай мрія стане загальною і розтягнеться, тим самим покриваючи якомога більшу площу реальності. Природно, при цьому неминучі конфлікти уявлень — однак це неминуче в суспільстві, в якому допущені різні погляди на життя. Нахуй тоді було виганяти Януковича, якщо в розумінні деяких добрих людей свобода слова — це відібрати у вигнанця мікрофон і наказати через нього іншим заткнутися?

На жаль, побудова світу за власним проектом не передбачає ні використання чужих земельних ділянок, ні залучення найманих будівельних бригад. Тим більше, що працюють без оплати і ентузіазму, спонукує окриком: «Ви шо, Україну не любите, суки?»

Добрі люди, а з чого ви взяли, що у вас в голові саме Україна?

Може там взагалі хуйня Якась?

***
Є в цьому щось глибоко тимошенківської. Юлія Володимірівна дуже любить безкоштовну працю ентузіастів. Однак вона потрапляє в діалектичну вилку — здібностей безкоштовних добровольців, як правило, вистачає тільки на те, щоб постояти з транспарантом. А на шото більш серйозне потрібні такі, яким таки «Бох дау», і тут доводиться або платити за послуги фахівців, або шукати корисних ідіотів. Грошики-то у неї є — але і туфлі нині подорожчали, крокодил, видать, не ловиться — так що здатні ідіоти зі своїми обедамі- «тормозком» в зворушливих кульочках в будь-якому випадку краще найманих ландскнехтів.

Але якщо відбувається відмова поішачіть заради чужої мрії з причин нелюбові до суботників або, не дай бог, через різної конфігурації і викрійки цієї мрії, чується знайоме до болю: «Ні? Як ні? Ти шо, УКРАЇНА НЕ ЛЮБИШЬ ??? »Походу, в голові під пресвітлим бубликом сама Юлія Володимірівна і Україна давно спеклися в одного ніздрювату масу, і інший України для неї не існує — або вона буде з Юлею на чолі, або ніякої взагалі.

І вже зовсім чітко тягне сірою і димом Вітчизни (вибачте, тобто «Батьківщини»), коли я чую заклики переключитися з ворогів зовнішніх на ворогів внутрішніх — тих, кого покажуть компетентні Добрі Люди. Я розумію, що каламутне час неоголошеної гібридної війни — дуже вдалий, щоб почати вирішувати свої внутрішньополітичні проблеми — особливо для партії, яка, хриплячи і попердивая, на підламуються ніжках в дві сотих відсотка вповзла в Парламент. Я розумію, що головне зараз — це політичне майбутнє пані Юлі, а війна не дівка, почекає — кулі замруть в польоті, ракети на старті, снаряди в падінні, а десантники в стрибку, поки буде вирішуватися Головне в Україні.

Потім ми викрутимо з гнізда поточну владу, вкрутити нову, з бубликом, потягнемо рубильник — і війна загримить далі, вже в сторону Берліна … тьху ти, Москви.

Я не дурень, багато розумію, в тому числі мотиви, рушійні Добрими Людьми (тм).

Вже тим більше не варто вважати взагалі всіх навколо себе дурнями, переконуючи дорослих людей в тому, що під час російської агресії в Україну, головним противником України є, чомусь, український президент, а не російський. Для того щоб розуміти, звідки тягне сірою, не потрібно бути «порохоботом», та й будь-яким іншим «хоботом» із зазначеного вище спектра пристрастей і антипатій, від Президента до дільничного мента.

Дорогі добрі люди! Як казав відомий Остап Сулейман Берта Марія Бендер-бей, скоро ваші руді кучері надокучили, і вас почнуть просто бити.

Не за те, що ви хочете іншого. Якраз це нормально і здорово — для того і стояв Майдан, щоб кожен хотів і робив своє. А за те, що ви хочете, щоб за вас це робили інші, і тупо маніпулюєте людьми, ставлячи знак рівності між своїми хотілками і національними інтересами України, зриваючись кожен раз, коли вам не дали цукерку, на звинувачення в зраді.

Особисто мене, як людини здатного заробити на бутерброд і самостійно спорудити його на кухні, дратує, коли поради з поїдання бутербродів починає давати в під’їзді якийсь бродячий кіт. Навіть якщо цей кіт вміє говорити по-людськи.

***
У світі існує величезна кількість цілей і шляхів, що ведуть до них. Хтось виявляється супутником, і йде зі мною до однієї мети по одному шляху. Хтось попутником, і на перехресті наші дороги розходяться. Хтось йде до тієї ж мети, але іншим шляхом, і я кажу йому «до побачення». А з ким-то ми відразу розходимося в різні боки, до різних зірок, і я кажу «прощай».

Все це нормально, і може служити хіба що приводом для дискусій по дорозі.

Ненормально, коли людина залазить тобі на шию, тому що ходити йому «Бох НЕ дау», і показує пальцем — куди його нести, щоб він ніжки об каміння не бив. А якщо ти не хочеш його перти на горбу — б’є тебе по голові, і верещить шо ти запроданець, зрадником і «порохобот».

Таких добрих людей треба відразу скидати нахуй в канаву і йти далі.

Бо так взагалі нікуди по своїх справах не потрапиш — хіба що в чужій ідеальний світ.
                                                                                                Look Gorky