Архивы рубрики ‘Коли ми одним БТРом прикривали відхід двох взводів.’

Я прагнув бути достойним нащадком сотника Уманського козацького полку


На жаль, патріотичного впливу на мене ніхто ніколи не справляв, – навпаки, з дитинства нас схиляли до того, що «треба жити доброзичливо з усіма», що Україна – «лише аграрна країна, де треба вирощувати пшеницю, а пшениця – це все». Лиш одиниці знали історію, розуміли велич українського духу, але, на жаль, цей дух ми втратили і нині втрачаємо дедалі більше… До вибору мого шляху мене спонукало вивчення історії змалечку, – читаючи книги, я переймав дух боротьби. Тобто, саме фактор знання  історії перетворив мене зі звичайної людини на того, ким я є зараз. І найобразливіше  те, що ніхто й ніколи не виковував у нас почуття українського патріотизму. Образливо, коли народ вважають лише гречкосіями, хоча насправді український народ є нащадком творців однієї із наймогутніших держав – Русі. Мабуть, в мені спрацювала генетична пам’ять козацького роду.  Як мінімум, хочу досягнути рівня свого першого відомого козацького предка – Остафія Горбатенка, який у 1634 році був сотником Уманського полку… Не можу сказати, чи існує Бог або боги, але я знаю, що якщо там хтось і є, то він ніколи не сприйме мене слабким – якщо я складу руки і буду просто насолоджуватися життям. А якщо там нікого немає, то я просто ніколи не пожалкую про те життя, яким я зараз живу. Маємо бути сильними, мужніми воїнами, – нацією, незалежною від усіх. Гравцем на світовій мапі, який самостійно вирішує, куди йому рухатись, а не тим, якому вказують Євросоюз, США чи Росія. Маємо бути з ними рівними. Всі обіцянки, всі меморандуми, які існують нині, нічого не варті, окрім паперу, на якому вони написані, адже тільки сильний може себе захистити. На жаль, світом керують лише сила і страх і ми маємо гідно боротися.

   Я сам з Лисянки, де хоч і були патріотичні організації, але вони були занадто слабкими.  На районному рівні патріотичні організації – це як районна лікарня: наче й повинна бути, але реально сенсу – ніякого. Розвиток патріотичних рухів на місцях є дуже слабким, навіть вийти у вишиванках – це було щось дивне для інших. Не знаю, чи хтось  справив на мене вплив, чи це було закладено в мені з дитинства… Мабуть один із найяскравіших поглядів – це фільм «Врятувати рядового Раяна». Це те, що «викарбувало» мене. А ще – «Книга майбутніх командирів»  – твори про полководців, їх життєвий шлях, про те, як вони витримували усі складнощі та своєю безоглядною боротьбою досягали успіху. Головною ж «книгою» у моїй біографії стали сторінки життя, вписані у боях «АЗОВу»… Перший бій, який вирішує все. Він завжди показує хто ти, на що ти здатен, для чого народжений. Тільки тоді ти розумієш всю правду про себе. Для мене це була Мар’їнка. Я перев’язував пораненого побратима Руні, запихаючи йому в рану на нозі кровоспинний «Celox». Витер руки в крові об шолом і раптом зрозумів, що це – моє життя, те, чим я повинен займатись. Є люди, народжені для науки, медицини, для релігії, для чого завгодно, а є люди, народжені бути воїнами. Як первинне значення аристократії у Греції – є прошарок населення, який готовий жертвувати усім. Мене влаштовує такий спосіб життя – самопожертва заради моєї країни та життя простих людей. Таким людям, на мою думку, і повинна належати влада в країні, а не тим, кому ця країна не потрібна. Потім було потрапляння в засідку під Іловайськом, де «АЗОВці» проявили себе як  хоробрі воїни. Третій, і, один із найяскравіших спогадів – Широкіне, штурм 15 лютого,  коли ми одним БТРом прикривали відхід двох взводів. Попри наказ відходити, я прийняв рішення що ми залишаємось і відпрацьовуємо по повній, не дивлячись на те, що по нас ведеться вогонь з усього з чого тільки можна. Найбільше запам’ятався момент подяки після бою від побратимів – за те, що ти зробив…