Новини Черкас

                              
                                 З чого все почалося і звідкіля прийшло?

Про те, що зміна влади в Польщі принесе нам істотне погіршення українсько-польських стосунків, я попереджував ще понад 13 місяців тому, пишучи, що «до влади в Польщі приходить політикум, який заради її, влади, збереження буде змушений підсичувати власний «залізний електорат» нагнітанням певних історичних сюжетів. І ви знаєте, які сюжети я маю тут на увазі. Так, саме ті — з косами, вилами та  іншим сільськогосподарським реманентом, застосовуваним зокрема й на Волині».

Тоді, у травні 2015-го, йшлося лише про зміну президента. Але з того часу в Польщі змінилися ще й парламент, і уряд. Уся повнота влади фактично належить одній партії. Саме тій, за якою згадуваний електорат.

Зрештою, що тут причина, а що наслідок? Різке псування наших стосунків з поляками стало можливим через політику керівної партії? Напевно. Але корінь проблеми значно глибше: прихід до влади саме такої партії став можливим через те, що в польському суспільстві протягом останнього десятиліття форсовано зростав, умовно кажучи, «запит на Волинську різанину». Тобто керівна політична партія нічого насправді не формує й не формулює — вона лише пристосовується до дедалі популярнішої тенденції, тримає носа за вітром.

З чого все почалося і звідкіля прийшло? Різного штибу дискусії з польськими колеґами, друзями й опонентами я проваджу вже скоро із чверть століття, десь так із 1992 року починаючи. Рівно стільки ж часу я невідривно стежу за Польщею, за її настроями і багато в чому дуже повчальними для нас успіхами. Я безліч разів писав для українських аудиторій про Польщу і для польських про Україну — і протягом дев’яностих, і «нульових», і теперішніх десятих років. Мої польські адресати й партнери — це вже навіть не десятки, це сотні імен. Тож, як мені здається, я вже маю власне (особисте) поле, сказати б, емпірики. Я дещо накопичив. Я маю що і з чим порівнювати, бо багато всього пам’ятаю.

Скажімо, я пам’ятаю те, що протягом усіх 1990-х років тема «Волинської різанини» якщо й виникала, то хіба в якихось дуже марґінальних середовищах. Натомість у, сказати б, мейнстримі про УПА, ОУН, Бандеру і т. ін. говорилося значно спокійніше й об’єктивніше, без ярликів та нетерпимості. Науковці й публічні інтелектуали обох країн поволі, але впевнено йшли до головного спільного здобутку тих часів — визнання взаємних провин і злочинів. Відома формула «Пробачаємо і просимо пробачення» залунала вперше не тепер, а ще тоді, на початку 1990-х.

Що трапилося потім, хто і яким чином «запалив наш тихий рай»? І як розуміти цей парадокс: що більше років минає від трагічних подій «Волинської різанини», то більшає напруга довкола неї, що аж дожили ми днів, коли ця тема — ледь не на кожних польських вустах? Чому 1993 року (50-та річниця) вона фактично темою не була, 2003-го вже ставала, але все ще в контексті взаємного пробачання, натомість 2013-го вона вже стала ледь не смисловим центром усього комплексу польського ставлення до українців та України? (За таких темпів її розкручування навіть не хочеться думати про те, що може нас чекати наступної річниці, скажімо, 2018-го чи 2023 року. Нагадаю, до речі, що 2013 року в Польщі при владі були не теперішні праві фундаменталісти, а дуже навіть ліберальні, проєвропейські й начебто проукраїнські діячі. Але й вони, як я розумію, намагалися тримати носи за вітром).

За моїми спостереженнями, активна присутність «Волинської різанини» в польських виданнях, медіях, передусім Інтернеті, а відтак і в масовій свідомості поляків починається десь після 2005 року. Кількома роками раніше в масовому обігу з’являється горезвісний фейк із замордованими дітьми.

2004 року в Україні відбулася Помаранчева революція. Участь у ній поляків, їхня підтримка київського Майдану були просто безпрецедентними. На Майдані біло-червоні польські прапори за кількістю поступалися хіба лише помаранчевим та синьо-жовтим. Саме з тих днів і ночей походить одна з найуспішніших кричалок того часу «Ukraina bez Putina!». Вона можлива лише польською мовою з її обов’язковим наголосом на передостанньому складі, завдяки чому прізвище російського президента вдалося заримувати.

Путін цю кричалку почув. Одним із уроків, які він з болем та стражданнями виніс із Помаранчевої революції, став той, що він зненацька усвідомив масштаби польсько-українського порозуміння та взаємних симпатій. Він же вважав (і йому так доповідали), що ми одні одних ненавидимо, що в наших стосунках домінують «привиди різанин». А тут, виявляється, цілком протилежний тренд.

Немає жодних підстав сумніватися в тому, що з 2005 року почалася систематична й дедалі активніша робота путінських виконавців, свідомих і несвідомих, щодо відновлення ненависті у своїх правах. Як тема «Волинської різанини» протягом кількох років задомінувала в медіях та соціальних мережах Польщі, як це робилося крок за кроком, як змінювалися формулювання і настрої (в бік загострення, звісно ж) — вартує особливого й копіткого дослідження a la Пітер Померанцев.

Ефекту інформаційної лавини (або якщо завгодно — епідемії) було досягнуто. Коли 2013 року наше суспільство знову вийшло на Майдан, цього разу, здавалось би, ще ближчий і зрозуміліший полякам, вони сприйняли його відчутно холодніше й відстороненіше і в будь-якому разі зовсім не так одностайно, як той перший у 2004-му. А польських журналістів, які дзвонили мені на Майдан зі своїх варшавських студій, цього разу цікавили вже не стільки прояви громадянської солідарності українців, скільки портрети Бандери і «націоналістичні боївки».

Тому задля виправлення вкрай неґативної ситуації, в якій інцидент з «Ot Vinta!» та інші малоприємні прикордонні пригоди останніх днів є лише сиґналами про панівну тенденцію, добре було би передусім усвідомити: над Польщею попрацювали, багато й ефективно. І не реагувати на це вже не можна. Справу запущено, й буде вельми непросто.

Для початку варто би перестати ховатися від Волинської теми і з відкритим заборолом дізнаватися правду, пояснювати, арґументувати й коментувати. Є цілий ряд запитань, на які, приміром, я хотів би почути відповіді від істориків.
                                                             Юрій Андрухович,
                                                             український поет.