Архивы рубрики ‘Православіє.’

Реальна сила РПЦ проявилася на Вселенському соборі

                              
Перший результат Всеправославного Собору проявився в момент його відкриття. Сам факт початку є таким. Російська православна церква останні кілька століть вважала себе основою «православного світу». Зовнішні спостерігачі і аналітики в тій чи іншій мірі погоджувалися з даною тезою, що давало Російської Імперії (пізніше СРСР і Російської Федерації) претендувати на роль арбітра в країнах з православним населенням. Теза опори світового православ’я, до речі, ліг в основу ще однієї концепції — Русского мира. І навіть слов’янського. Незважаючи на те, що ідеї «слов’янської єдності» були вироблені в середовищі хорватського католицького кліру та інтелігенції. Пізніше, ще на початку 20 століття активно просувалися президентом Чехії Т. Масариком.

Таким чином представити себе православний собор без Російської православної церкви було важко, а він уже відбувся. При цьому в його роботі беруть участь 10 з 14-и церков. Можна припустити, що Москва впливає майже на третину православного світу. Третина вже не весь, а й така оцінка теж не є вірною.

Якщо подивитися на причини відмови, то як мінімум дві церкви з чотирьох відмовилися мають свої причини.

Антіохійська церква. Один з чотирьох «вселенських» патріархатів православного світу. Основна частина парафій в Сирії. Делегація церкви відмовилася брати участь в соборі. Одна з основних причин — загострився суперечка з іншого найдавнішої церквою — Єрусалимської. Патріархати не можуть поділити парафії в Катарі. На перший погляд, було б через що сперечатися. Але це в тому числі питання «канонічної території» плюс гроші. Як би це банально не звучало.

Все почалося з візиту патріарха Єрусалимського в Катар в 1999 році і споруди однієї невеликої церкви. Вже через 10 років настоятель даного приходу був висвячений в сан Архієпископа Катару. Антіохійський патріархат, який вважав країни Перської затоки своєю «канонічною територією» з моменту заснування церкви намагався протестувати. Марно. А в 2014 році розірвав канонічні ставлення з Єрусалимської церквою. Природно, що з того моменту два патріархи намагалися не бути одночасно в одному місці. Якщо на собор їде Єрусалимська церква — Антіохійської делегації там не буде. Найцікавіше, що весь сир-бор через приблизно 100 (сотні) офіційно визнаних православних громадян країни. Проте, в світлі «реформування» Катару ісламські влада має намір стимулювати мультикультурність. Підтримуючи ахль аль-китаб — «людей писання». А ось це вже гроші з бюджету досить не бідної країни.

Друга причина полягає в тому, хто скликає собор. Патріарх Варфоломій є турецьким підданим і сином турецького підданого. Прошу не плутати цей мовний зворот з творіннями Ільфа і Петрова. Просто єпископом Туреччини (саме такий статус світські влади до недавніх пір визнавали за Варфоломієм) може бути лише її громадянин. Потомствений громадянин. Зміни в рівні визнання і розширення свободи дій Константинопольського патріарха як Вселенського патріарха (вибачте тавтологію) можна сприймати як прояв нової зовнішньої політики Туреччини. Світська влада просто чекали «природної смерті» християнської діаспори. Змінили їх ісламісти побачили можливості, які дає «кероване посилення» православної церкви. Криза в Сирії лише переконав їх у правильності вибору. Туреччина підтримує туркоманов в Сирії, які воюють проти Асада і курдів. Підтримуючи православний престол Туреччина послаблює позиції Антіохійської церкви, яка підтримує Асада і підтримується ім. Природно, що в такому світлі участь сирійської церкви в заході, який організовує турецкоподданний малоймовірно. Незважаючи навіть на те, що це Вселенський православний собор. Перший за тисячу років (Справа в тому, що в останній раз православні церковні лідери проводили подібну зустріч ажв 787 році, а з 1054 року, коли відбувся «великий розкол» між православними і католиками, такі собори більше не проводилися — прим. «Хвилі» )

Грузинська церква. Вона теж не прислала свою делегацію. Формальна причина відмови — подвійність формулювань в частині проектів рішень, а так само відмова обговорювати диптих церков (список в порядку шанування). Додаткові претензії — відсутність в порядку питань церковного календаря і деяких питань щодо укладення шлюбу.

У реальності Грузинську церкву так само не особливо радує посилення Константинополя (читай Туреччини). Як би там не було, але питання щодо Аджарії ніхто не відміняв. Це і традиційний там іслам. Плюс періодичні спроби заснувати церковні парафії, підпорядковані Константинопольському патріархату.

Таким чином Російська православна церква може записати «собі в актив» солідарне поведінку лише Болгарської церкви. Не більше. На цьому тлі показова гра сербів. Попередньо Сербська церква після контактів з Москвою заявляла про намір не надсилати делегацію на собор. Однак таке ж рішення болгарських одновірців відкрило вікно можливостей.

Як би там не було, але Собор змінить баланс сил в православному світі. Серед іншого на кону стоїть хтось на яких ролях виявиться в середовищі «слов’ян — православних». Відмова від участі в Соборі російських і болгар створює унікальну можливість. Тому предстоятелі Сербської церкви почекали поки будуть скасовані авіарейси з Москви і Софії. Після цього швидко завантажилися на борт і полетіли на Крит. Формально вони змінили рішення на користь участі за 2 години. Цього вистачило щоб зібрати делегацію і організувати прямий авіарейс. Оперативно спрацювали, треба відзначити.

Ще одним проколом Російської православної церкви стала позиція церкви Польської. Маю на увазі Польську Православну Церкву. Автокефалія даної церкви була дарована Константинополем в 1924-му році і це прекрасний кейс для України. Адже після поділів Речі Посполитої парафії на території Польщі, Західної Білорусі та України перебували в підпорядкуванні Москви. Константинополь це не визнавав, але нічого вдіяти не міг. До моменту відродження Польської держави. Однак прихід більшовиків в 1945-му розставив все на свої місця. Сталін жартувати не любив. Митрополит Діонісій в 1948 році «звернувся з покаянним листом до Патріарха Московського Алексія». РПЦ прийняла «польську церкву в своє лоно». У тому ж 1948-му році Синод в Москві видав постанову «згідно з яким Російська Церква благословляє Польську Церкву на самостійне існування». Тобто формально Польська автокефальна церква перебувала в «подвійному підпорядкуванні». Самостійність була дарована як Константинополем, так і Москвою. Участь поляків у Соборі розставив крапки над «і». Показало Російської православної церкви її місце.

Чи могла РПЦ не допустити такого провалу? Могла. Лише в одному випадку — черговим перенесенням дати Собору. Тобто знайти можливості і створити умови при яких більше 40% церков відмовилися б від участі. Так було в 1921-му, в 1961-м і 1996-му роках. Так, Великий Собор готувався майже 100 років і кожен раз переносився. Ось і зараз (точніше кажучи, останній рік) ієрархи РПЦ колесили по світу. Якби «спрацювали» механізми утримання навіть Сербії і Олександрії. Особливо останній. Бойкот Собору двома з чотирьох «вселенських» православних церков робив би його проведення неможливим. Могло вийде і з поляками. Якби не було війни в Україні, то щедра допомога з РФ на, наприклад, відбудову храмів або ще які потреби була б дієва. Але дива для РПЦ не вийшло. Незважаючи на те, що віра має підтвердження в чудеса. Навіть на тлі глобальної кризи в політиці і безлічі конфліктів між церквами, в орбіті Москви залишилися лише болгари. Та й то, як подивитися. Посилення сербської та польської церков може стати сигналом до дії для Софії. Що створить ще більше проблем «міністерству релігії Російської Федерації».
                                                                                       Ігар Тышкевіч