Новини Черкас

У Санкт-Петербурзі один з мостів назвали в честь Ахмата Кадирова — першого післявоєнного президента Чеченської республіки, батька нинішнього глави регіону Рамзана Кадирова. Скромні спроби міської інтелігенції протестувати успіху не мали.

Цікаво навіть не те, що міська влада не стали слухати протестні голоси, серед яких були Олександр Сокуров і Борис Вишневський. Це якраз цілком в дусі російської вертикалі — не оглядатися на голоси «знизу», щоб не «проявити слабину». Зрештою, в російській традиції «суверенітет влади» — це право робити те, що заманеться без оглядки на що б то не було, включаючи здоровий глузд. І тому доля перейменування була вирішена навіть не в той момент, коли з’явилася ідея переназвати міст через Дудергофскіе канал, а в той, коли жителі Санкт-Петербурга вирішили оскаржити право влади одноосібно приймати такі рішення.

Куди цікавіше те, що протест проти ідеї переменованія взагалі з’явився. Тому що в рамках сучасної російської концепції Ахмат Кадиров — це людина, яка допомогла «замирити Чечню», припинити війну і повернути територію республіки під контроль Москви. Відновлення територіальної цілісності РФ на початку нульових сприймалося як одне з головних досягнень Володимира Путіна. Багато в чому його президентство і стало можливим завдяки другої чеченської кампанії.

Формально, у Санкт-Петербурга не повинно бути жодної причини, щоб протестувати проти моста Ахмата Кадирова. Вже коли Чечня — частина Росії, а Кадиров — та людина, яка допомогла її повернути, то чому його імені не повинно бути в російських топонімах? Навпаки, він там бути зобов’язаний. І якщо Пітер — місто-музей під відкритим небом, то чому серед його експонатів не може бути імені людини, яка допомагала знову зробити Чечню — частиною Росії.

А може в тому і проблема, що Чечня — це не зовсім частина Росії?

Специфіка адже в тому, що Москва дуже умовно може вважатися «переможцем» у другій чеченській. Тому що вся логіка взаємини федерального центру з колись бунтівною провінцією наводить на думку, що це Грозний переміг Росію, а ніяк не навпаки.

Територія республіки — це справжнє правове порто-франко в рамках Російської Федерації. На її кордонах закінчуються повноваження навіть всесильних спецслужб — вони зобов’язані узгоджувати свої дії з Рамзаном Кадировим. Тим самим, в підпорядкуванні якого фактично є свої власні збройні сили. Так, формально вони підкоряються російським силовим структурам, але реально їх лояльність замикається на самому Рамзана Ахматовича. Який відчуває себе одноосібним і повновладним правителем Чечні.

Причому, особливість республіки відчувається далеко за її межами. У будь-якій російській глибинці чеченська діаспора є тією силою, яка може дозволити собі не озиратися на правоохоронців. Причому, діаспори екстериторіальних і підзвітні — будь-який, хто вирішить конфліктувати з ними в Саратові, Хабаровську або Пензі — приречений програти. Вони сильні не тільки родоплемінних характером взаємин — вони сильні ще й абсолютною впевненістю в тому, що силова вертикаль буде прогинатися під їхніми вимогами., Якими б вони не були. І сама операція щодо увічнення імені Кадирова-старшого в Санкт-Петербурзі — тому яскрава ілюстрація.

По суті, сучасна Чечня — це держава в державі. Окремий правовий анклав на території Росії, який зберігає видимість лояльності. При цьому лояльність ця — персональна. І як складеться доля Рамзана Кадирова в той момент, коли Володимир Путін перестане бути президентом РФ — ніхто не знає. Так само як ніхто і не може сказати напевно, як складеться доля самої Чечні, після зміни влади в РФ.

Зрозуміло, що пітерська інтелігенція, питающася боязко протестувати ідеї перейменування моста, навряд чи зможе назвати речі своїми іменами. Просто тому, що їй доведеться порушити відразу кілька статей російського КК. Наприклад, говорити про те, що в долі Чечні ніякої точки ще не варто. Що сам Кадиров-старший, який воював проти федеральної армії в першу чеченську, занадто суперечливий для російського міста. Що нинішній реальний статус Чечні викликає питання про те, хто кого переміг у другій чеченській. Що багатомільйонні безконтрольні дотації надто вже нагадують виплату контрибуції. Що Чечню з Росією пов’язує два століття перманентної війни, а це дуже сумнівний розчин для спільного держбудівництва.

Вони не можуть цього сказати, і саме тому вважають за краще говорити напівнатяками: наприклад, що Кадиров-старший не має відношення до Санкт-Петербургу. Але це все лукавство. Реальність же в тому, що нинішня Росія — це країна, яка не домовилась навіть про власне недавньому минулому. Більш того — вона не домовилася про власний сьогоденні. Пропагандистський флер щодо «зловісного заходу» і «оточеної фортеці» всього лише прикрив реальні суперечності. Але самі вони нікуди не поділися і, рано чи пізно, будуть приречені знову проявитися у всій своїй безжальної відвертості.

Міст Ахмата Кадирова — це ж теж форма данини. Просто це данина символічна, яка повинна підтверджувати правильність тієї війни, яка привела Володимира Путіна в президентське крісло. Але, судячи з усього, через півтора десятиліття після її завершення, влади і обивателі по-різному дивляться на її підсумки. І іронія полягає в тому, що Росія точно так же рано чи пізно буде приречена переглядати підсумки всіх інших рішень Володимира Путіна.

Ми занадто часто звикли чути від Росії повчання про те, де закінчується Україна. Але рано чи пізно ми станемо свідками іншої дискусії. Наприклад, про те, де закінчується Росія. І про те, що таке Росія взагалі.