Архивы рубрики ‘Сашко Лірник’

Україна- Титанік

                                                                          

                                           Сашко Лірник                  

Сашко Лірник

Земля була безвидна і пуста і Дух Божий носився над водою…
Велетенський корабель розвалювався на шматки і тонув серед нічного океану.
Брила невидимого в пітьмі айсбергу, зробивши свою страшну справу, розчинялась в тумані.
Злива і океанські хвилі змішалися в один клубок.
Плач, крики, стогін і скрегіт металу злилися в страшну какофонію кінця світу, кінця всього сущого.
Раптом – чудо!
Прекрасні звуки музики перекрили відчай і забриніли надією на спасіння.
Якщо не тіла, то бодай душі.
Стоячи по коліна в воді, яка піднімалася все вище, оркестр «Титаніка» грав свій останній – найкращий концерт.
Концерт, який неможливо повторити нікому.
І відступила найстрашніша пітьма на світі-пітьма душі людської.
Хто міг допомагати – допомагав дітям і жінкам сісти в шлюпки. Хто міг поділитися рятувальним кругом – віддавав його слабшому.
Хто міг молитися – молився за всіх – за християн, іудеїв, мусульман.
Хто міг пливти – підтримував тонучих.
Не всі врятувалися, але музика рятувала всіх.
Дух Божий носився над водою…
Спогад. Великдень в Одесі.
Зранку-дощ стіною. Свята не вийшло.
Але до церкви таки підемо! Ми ж українці.
Ідемо по калюжам. Малий в довгому плащі.
Вітер рве з рук мухомори парасоль. Малому подобається. Особливо калюжі.
Людей немає. Звичайно всі сидять вдома. Дощ.
Раптом вуха з недовірою чують музику в Горсаду.
Ідемо крізь завісу з води.
Чудо!!!!
В пустому парку під проливним дощем в альтанці ГРАЄ ДУХОВИЙ ОРКЕСТР!!!!
Стоїмо втрьох, мокнемо і не помічаємо більше нічого – оркестр грає лише для нас.
На очах моїх сльози.
Вони змішуються з дощем і стікають в підставлені долоньки сина.
Це – справжня Одеса.
Одеса не знавіснілих чорносотенців, не скажених бабок — сталіністок, не імперських російських нацистів , не злодіїв- хабарників.
А Одеса художників і поетів, моряків і вірних дружин, архітекторів і музикантів, гумористів і українських героїв. Відтепер Героїв.
Одеса- місто двічі Герой.
Яка нічого не боїться, не зраджує і не продається за шмат гнилої ковбаси.
Одеса, я тебе люблю і завжди буду любити!
Чудова музика оркестру плила під дощем і змивала з моєї душі всі образи і неприємні спогади, всі печалі і негаразди.
Дух Божий носився над Україною.
Мій малий, який ловив в ручки дощ під геніальну музику геніальних Артистів в Горсаду Одеси, можливо не стане музикантом, але черствою людиною не стане теж.
Я до самої смерті буду пам`ятати як оркестр грав під дощем в Одесі для єдиного слухача-мого сина.
Всі Віденські оркестри і оркестри Ла-Скали, Гранд-Опера нічого не варті в порівнянні з одеським духом творчості і цими Музикантами в Горсаду під зливою…
Христос воскрес!
Воскресне Україна!
Дякую тобі Одесо!
Я люблю тебе!!!!

"Настоящім патіотам" від хахла-селюка україномовного моє вітання

 Лірник Сашко
Вже дожився до того що читаю черговий «маніфест» російськомовного патріота України.
Цитата(вибачте): «Почему-то всегда к этой дискуссии, мы, носители русского языка, подходили со стороны обороняющихся. Будто мы в чем-то виновны. Пришло время рубануть по мовосрачу хорошей и внятной полемической пиздюлиной.»(https://site.ua/yaramatjushyn/2789-manifest-russkoyazychnogo-patriota/)
Як і годиться із матюками і агресією. Так щоб «рубануть по мовосрачу» ! Тут і про «раскол» і про «русскоязичних героєв- окопніков» і т. д.
Воно канєшно приємно,що у нас всі патріоти. Тіко чому так агресивно? Вам що,забороняють спілкуватися російською мовою? Чи може в магазинах не обслуговують,з кафешок виганяють ? Чи може радіо -шансон заглючило в приймачі? Чи тєлік перестав показувати улюблені жарти російськомовних «культургерів» про тупих хахлів-селюків-свинопасів в засцяних шароварах?
Подивився.
А на цьому каналі? А тут? А тепер тут…
Фффух! Слава Богу ,показують і далі. І газетку «Вєсті» безкоштовно роздають. Чисто із гуманізму.І радіо -ефемка вночі і вдень язиком настоящєго патіотізма бухтить.
А то я вже злякався. Значить у вас все в порядку із задоволенням своїх культурних проблем.
Бо я вже ,грішним ділом, подумав,що поки ви там в окопах своє життя кладете за Україну,тут в тилу хахли-дезертири і прокляті україномовні диванні вояки задумали вас святого позбавити.
Як же ви без улюблених московських серіалів і попси з лабутенами проживете? А як з Макарєвичем бути?! Капєц,скажи,що це бидло україномовне задумало?
І головне коли?! В той час,коли треба всім разом об’єднатися проти ворога!
Нічого святого нема…
От я вчора дивився телевізор. А там на сцені(канал 1+1) якісь дуже інтелігентні і сучасні молоді хлопці показують «сценку гумору» якогось чергового «кварталу». Звичайно всі розмовляють російською мовою. У одного ніби дзвонить айфон,він вмикає і звідти чується пришелепкуватий україномовний голос :»Галя! Ти свиням дала?» Зал сміється.
Артист красивою російською мовою пробує пояснити тупому хохлу в тіліфоні про Галю і про свиней. А той знову: А курам дала? Чи тільки свиням?» Зал знову лежить.А чо,смішно ж.
Син подивиться і скаже: » Тато,ну для чого мені розмовляти твоєю українською мовою,коли це мова свинопасів? Мені соромно.Он російськомовні всі з айфонами і на сцені,а українці свиням дають».
А тепер розкажи мені хто саме розбрат на мові робить?
Митці срані,бандерлоги-селюки порепані.
Так вони,падлюки,не хочуть споживати пропагандистський продукт з країни -агресора!
Терпіть,казли,у нас же війна йде!
А те що українського все менше з кожним днем- так самі винуваті.
Робіть свій продукт української творчості кращий,от тоді і подивимося!
Дійсно,а давайте робити якісну українську творчість!
Бо те що ми зараз робимо і показуємо в Кракові, Амстердамі, Відні і Торонто — то відверте гавно і в підметки не годиться «лабутенам», «гаспадам афіцерам» і «двом кусочєкам калбаски» !
І тоді її, цю нашу нову і якісну українську творчість обов’язково,ну просто обов’язково покажуть по телевізору,де власники є не українцями
І російськомовні ведучі перестануть розказувати хахлам про сало,шаровари і свиней,а замріяно будуть дивитися на нашу українську творчість і втирати скупі сльози захвату!
А музичні редактори каналів і радіостанцій відмовляться від відкатів із російського продюсерского центру,бо патріотизм дорожче за всякі гроші…
От ніби ж ви вже великі дітки,а в казочки вірите.))))

Cашко Лірник: Не уподібнюйтесь москалям


Сашко Лірник, site.ua


Відомий арист і тепер уже співак Орест Лютий (Антін Мухарський) має у своєму доробку шикарну пісню про москалів на мотив відомої «Смуглянки». Приспів так взагалі геніальний (трошки відцензурую, він мені вибачить) — «Киздять москалі, киздять-киздять все подряд! Киздять москалі, а на інших говорять!»
Все то свята правда.
Я з дитинства дивувався тому як ловко опиняється у російській офіційній історії -древня вірменська держава Урарту, наш Київ і англійський паровоз чомусь братів Чугункіних.
Не кажучи вже про українця Гоголя, єврея Мандельштама і нанайця Кола Бєльди.
Так,не дивуйтеся — всі вони були «русскімі» і при тому «вєлікімі». Що інтересно, якщо ти не «вєлікій», то москалів не цікавиш і до їхнього пантеону не приймаєшся.

Головна риса москалів — хотіти привласнити собі все, до чого дотягнуться, чи навіть просто захочуть.
Як той же паровоз, Гоголь, чи Сирія.
Це ж у їхній пісні співається: «Я б в бєрьозовиє сітци завєрнул вєсь бєлий свєт!»
Згадується: — Зрубай, синку, ту березу, бо прийде москаль і скаже: «Тіпічно русскій пєйзаж!»
І плювати що воші в голові і порткі з народження не прані — зате «скрєпи», «русская смєкалка» і «особая місія».
Навіть домісіонерилися до того, що у себе «виявили» додаткову хромосому, яка відповідає за «духовність». Я не жартую.
Не треба нам вподібнюватися до цих «дєтєй пріроди із 47 хромосомою» і приписувати собі те що не наше.
Просто привітаємо із Нобелівською премією білоруську письменницю Світлану Алєксієвич, яка пише російською мовою.
І те, що вона народилася в Франківську, не робить її Нобелівським лауреатом від України.
А те, що пише вона російською мовою аж ніяк не робить її «русской пісатєльніцей», як почали триндіти москалі на всі голоси. Вже читав переможні «воплі» русскомірних про те, що раз «на русском язикє,то і прємія русская».
Порадіємо за білорусів і читаємо своїх українських письменників.
Адже не народження робить людину українцем, а Україна в серці і душі.
І не друкування творів російською мовою автоматично перетворює автора у москаля, а лише матюки, безмежна пиха, липкі ручки, зневага і ненависть до світу і хуйло в голові.

Три часничинки і яблучко

Це наші мами і бабуні.
Сидять на асфальті. Біля підземних переходів і базарчиків, куди їх не пускають вгодовані перекупники. Не жебрають, а привозять у клуночках на продаж три часничини і кілька яблучок.
Щоб продати за три копійки і не померти від голоду.
Ще з ночі вони встали, ті часничини перебирали,той кріпчик у пучечки складали і яблучка у хвартушок збирали. А зранку з паличкою і клуночком на маршрутку
Не навчені просити, не навчені красти, а навчені тільки працювати і дітей і онуків на ноги ставити.
Як Україна.
В чистеньких фартушках і стареньких хусточках.
Із кількома гривнями і монетками у вузлику. І там же стареньке фото сина і онучки з бантиками.
«Дитинко, купи яблучко. Смачненьке. І часничок. Свій, з городу. Добрий дуже.»
А ми проїздимо на своїх дорогих машинах,поспішаємо по дуже важливих справах, сремося в інтернетах і тусуємся на паті.
І проходимо повз і проганяємо їх з наших вулиць і переходів.
Шоб картинки не псували….
Їх трудом і мозолями збудоване наше багате життя.
Так, багате!
Не їмо ж лушпайки від картоплі, не встаємо о четвертій ранку щоб іти корови доїти, а потім трудодень відробляти до смерка. А ще в городі попоратися треба і дитині в місто клуночка зібрати.
Минаються наші мами і бабусечки.
Чемні, тихі, лагідні.
Як їх не стане, хто нас вислухає, розрадить, пожаліє?
Хто нас любити буде?
Не пошкодуйте часу і лишньої гривні. Зупиніть машину, витягніть навушники з вух, купіть у бабусечки пучечок кропу, який вона стебельце до стебельця підбирала, купіть яблучко, яке вона помила вдома і привезла у багатий Київ, щоб копієчку заробити. Не вкрадену а нагорьовану.
Зупиніться. Нам усім зараз конче треба три часничини і яблучко.
Купіть. Дорожче ніж вона просить. Або і так дайте. І подякуйте і вибачіться перед бабунькою.
Поспішіть вибачитись і допомогти.
Поки вони ще клигають якось,поки ще самі себе якось обходять.
В магазині заплатіть за її хлібчик і пакетик кефіру.
Просто так в кишеньку чи торбинку їй двадцятку покладіть. Ви не помітите, а їй тиждень жити можна з того.
Не пройдіть мимо.
Потім сором пекти буде, як мене пече, коли згадую як я, молодий і сильний, торгувався із якоюсь бабусею за відро помідорів і збивав ціну, а вона сказала, що якщо хочу, то вона так подарує. Я тоді вибачився, а до цих пір все-одно соромно.
Не договорив із своєю бабусею, не дослухав її мудрих слів, оповідань і казок.
І з мамою пробую надолужити,щодня хоч по телефону,а поговорю.Але відчуваю що не встигаю,не встигаю…
Минаються наші мами і бабусі і життя їхнє просипається крізь наші пальці як пісочок.
Гіркий той шматок хліба,який ми самі без них їмо. З маслом і ковбасою.
Вибачте мені, бабусю.
Вибачте мені, мамуню.
Всім нам вибачте.
                                                        Сашко Лірник,  Передрук із “Site.ua”

Сашко Лірник: "Майбутнє не за арміями і війнами. Майбутнє за дівчинкою, що малює квіти для душі"

  Декілька років тому, при зустрічі в Леґедзиному, на р ідній для нас Черкащині, я звернувся до Сашка з проханням надати якийсь свій авторський матеріал для нашого сайту «Воля». Сашко не відмовив і надіслав 2 чудових статті. Згодом, коли це буде актуально, я їх тут розміщу. Бо ті публікації щезли разом з сайтом, котрий з’їли «українолюби» з минулої влади.
  Нмні ж розміщаю свіженький матеріал від Сашка, котрий він приготував до прийдешньої річниці нашої (як на мене) квазінезалежности.
                                            *     *     *

   Це ми )))
                                                    *     *     *

Хотів знову написати про “братів-криссіян”, але подумав навіщо перед Днем Незалежності про всяке лайно згадувати? Отож напишу про хороше.
Дарвін помилявся.
Не вірите? Ну подумайте логічно. Якби, згідно його теорії, виживав сильніший, то життя на Землі вже б давно закінчилося.
Якийсь супер-пупер хижак ще б мільйон років тому зжер би останнього віце-супер-пупер хижака, який перед цим зжер би всіх попередніх, і залишився б сам і здох би від голоду.
Ну це так примітивна преамбула до основної думки.
А думка у мене була така. Якби перемагали і виживали руйнівні і деструктивні сили, то життя взагалі і цивілізація зокрема давно б закінчилися. Життя це взагалі живий організм розміром із Всесвіт. А тепер уявіть, що якась частина організму повністю знищує іншу частину. Що буде з організмом? Правильно – він врешті решт загине від сепсису.
Не знаю де саме знаходиться той таємний регулятор-запобіжник, який зупиняє невмотивовану агресію і саморуйнацію в природі, про який не згадав Дарвін. Але він точно існує.
І виживають не сильніші чи хижіші, а ті, хто допомагає один одному. Ті, хто творять прекрасне, а не ті, хто його нищить.
І нехай таких небагато, але один праведник вартує більше мільйона ґвалтівників, катів і вбивць.
І саме він веде за собою людство, а не вони.
Інакше людство було б зґвалтоване, закатоване і вбите.
Коли вірмени рятувались від геноциду, то забрали із собою не золото і коштовності, а книги, по яких учили дітей.
Одна Жанна, маленька Ля Пуссель, зробила більше ніж всі лицарі окупованої Франції разом узяті.
Один полонез Огінського зробив більше ніж всі повстання розтерзаної Польщі.
Один Кобзар зробив більше, ніж всі національно-визвольні рухи замученої України.
Народ об’єднує не цар і не армія, а те прекрасне, що є в народній культурі, традиціях і ментальності.
Те малесеньке і ріднесеньке, яке сидить глибоко в душі.
Самий лихий і грізний імператор, чи завойовник в останні миті життя згадує не велич тріумфів, не гори золота чи поклоніння народів, а те, як він ніс до мами забитий пальчик щоб поцьомати, і те, як тато підкидав його до неба і сміявся найкращим сміхом у світі.
Недарма ж у всі часи, завойовники і окупанти в першу чергу палили книги і знищували артистів, музикантів, письменників, науковців, вчителів. Тих Праведників, які вели за собою народ, і які були сильніші і важливіші за армію і золоту скарбницю захопленої країни.
Нещодавно довелось мені їхати через містечко Смілу. Зупинився щоб попити каву.
Дівчина, яка приготувала мені лате, перед тим, як віддати стаканчик взяла якусь пляшечку і дивовижним чином намалювала краплинками шоколаду на білій піні прекрасну квітку. Потім тоненькою паличкою підправила пелюсточки і вручила мені те чудо, яке гріх було пити, а тільки милуватися.
Я здивовано запитав, чи це якось спеціально навчають продавців кави, щоб підвищити попит.
А вона сказала, що це вона робить просто так, від себе. Щоб було красиво і приємно.

Разгаварівай па-чєлавєчєскі а нє сабачьєй мовой!

  Сашко Лірник. 
  Тихою сапою х..ло таки добився свого. Однією із головних вимог і цілей російської агресії в Україні, атакож і лозунг всього ватно-колорадського руху була «русскаязичная Україна».
І зараз я, із здивуванням, спостерігаю шалений успіх цього тренду в політикумі, ЗМІ, інтернеті, та і побуті.
Якщо раніше ватники і колоради із сепаратистами трошки затихли і поховалися, то зараз голосно і впевнено заявляють про своє право, нє, вірніше, ПРАВО!!!!, не знати, не володіти і не вживати ДЕРЖАВНОЇ української мови.
Якщо раніше було якось «троха невдобно» від цього, і це бажання уззкоязичних пітекантропів сором’язливо маскувалося під трендом «я нєдостаточно харашо владєю і нє хачу разгаварівать з акцентом», або щось подібне, то зараз цим навпаки бравують і навіть «беруть на горло».
Варто зробити зауваження державному чиновнику, чи депутату, то у відповідь почуєш агресивний напад і образи на рівні бандита із заточкою. Навіть міністри срати хотіли на державну мову і показово бридяться нею. Тут мимвололі згадаєш добрим словом пана Азірова, який, хоч і по дебільному, але пробував розмовляти українською.
А тут навіть є фрукти, які гордо заявляють, що я українською володію, але розмовляти не буду. Типу із солідарності до уззкоязичних одномовних братьєв, оскільки це не демократично.
То може, по аналогії із демократичної солідарності до ЛГБТ- товариств, будете в анус довбитися?
Але саме паскудне, що прихильники «уззкого одноязичного міра» цинічно взяли на озброєння нову «фішку» – «да как ви смєєтє?! Вєдь ми, русскоязичниє, воюєм в БТРах і ранєниє лєжим в госпіталях!»
Таке враження що воюють саме за те, щоб не знати української мови і рани отримують в боротьбі проти «мовнюков із сабачьім нарєчієм».
Я дуже радий і втішений, що на Майдані і в АТО пліч-о-пліч стояли і воюють всі національності і всі мови України. І так має бути. Українці, білоруси, татари, євреї і росіяни. Ми всі діти України.
Але не мусить небажання вчити українську мову і презирство до українців в Україні виглядати як нагорода і індульгенція за свій героїзм у боротьбі із агресором.
Справжня зброя агресора, який до речі це не приховує, не танки і гради а «русскоє одноязичіє».
Мова-основа народу і держави. Якщо в українській державі панує і заохочується російська мова,то це не Україна — це філія Московської імперії.І питання часу, досить невеликого, коли на місці України виникне Малоросійська губернія.
Цей шлях вже пройшли ті ж самі буряти, татари, вепси, тувинці, мордвини і ерзя в Російській Федерації.
В Україні державна українська мова має мати підтримку з боку держави а не опір. І не бутафорську, а справжню. Питання мови — питання стратегічного виживання нарівні із виробництвом своїх протитанкових ракет і бронетехніки. Рим впав не тому що не вистачало зброї, а тому що не було кому цю зброю тримати. Ідентифікація народу розмилася. Я не буду наводити приклади мовної політики в Німеччині, чи США. Подивіться на Росію. Якщо ти не володієш і не розмовляєш державною мовою — шлях до держслужби для тебе закритий навіки. Зате у нас зневажливим ставленням до української мови викохуються ватніки і сепаратисти. І не треба дивуватися звідки вони беруться. А звідти і беруться.
Я ясно розказав?
Ніхто не вимагає від вас у побуті,на базарі,в бесідах із коханцем і сусідами вживати примусово українську мову. Але держслужбовці і представники влади зобов’язані це робити!
І, коли вмикаєш радіо чи телевізор, то я не повинен почуватися як в резервації для вимираючого народу в своїй рідній державі, коли диктори запопадливо переходять на російську у спілкуванні із одновимірними.
Чому грузини на державній службі вважають для себе честю і обов’язком розмовляти українською? Так, з акцентом, але з повагою до народу нашого.
А українські посадовці цідять через зуби із себе українське слово як матюк – раз в рік,щоб миттєво перейти на общєпанятний.
Я не можу забути відео, як російськіі окупанти збиткувалися над смертельно пораненим українським бійцем, який просив водички. «Разгаварівай па чєлавєчєскі!»- кричали вони і гиготіли.
Чим ви тоді відрізняєтесь від них?


Хто всрався ?! – Ето нє я!

userpic_437Сашко Лірник.
                                  
                                    – Пєтя! Нашего Ванечку в Украінє убілі!
                                    – Малчі, дура! Нєбила у нас нікакого Ванькі! Ілі ти на піндовсав работаєш?

Маю старшого брата Віхтора.
Троюрідного.
А «Віхтор»,бо так у нас в селі кажуть.
Він служив в совєцькій армії на Далекому Сході. Якраз тоді,коли була «войнушка» з Китаєм за острів Доманський.
Ми про ту «войнушку» нічого не знали,тільки слухи якісь доходили. І ще пам’ятаю підпилого дядька в міському автобусі,який всім голосно пояснював,що з Китаєм воювати не можна,бо «вони як полізуть,то патронів на них не вистачить».
От і брат нічого не розказував про те. Не любив про таке розповідати. Мова про інше.
Мова про кацапів.
Служив він чи то замкомвзвода,чи ще якось там.
А за совітів в армії служили представники всіх народів великого сесесера. От і були всі на виду як на долоні у командира. Я далекий від расизму,чи нацизму,чи як там його називайте , але і не можу заперечити ,що ,хоч усі люди рівні ,але свою ментальну національну відмінність мають точно.
Дуже гарно це показано в дотепному анекдоті про Пєтьку і Чапаєва.
Пєтька: «Васілій Івановіч , а правда шо ви єврей?»
Чапаєв (поправляючи на переніссі окуляри) : «Відітє лі ,Пьотр…» :-)
Так от , братик розказував про службу в СА з солдатами різних національностей, але завжди виділяв дві – українців (як він казав «хахлів» – пережиток совкової класифікації національностей) і росіян ( відповідно «кацапів»).
Розмова ця була задовго до нападу фашистсько-російських загарбників на Україну , тому в упередженості Віхтора я звинуватити не можу.
Головною рисою українців він називав упертість, сміливість і рішучість.
Його слова : «От як в підрозділі є «хахли», то проблем не буде ні з чим. Що не можна зробити, то пошли «хахла» – все зробить і все знайде і виконає. Навіть якщо зробити не можна, то він на зубах витягне і зробить. І нічого,зараза,не боїться. Тіки запрягає довго, відмовляється і не хоче. Але як вже пішов , то за ним верби золоті цвітуть і все зробить,всіх перепре, а зверху ще й гільце поставить!
-А «кацап»- то не солдат, то батіг з клоччя. Завжди пробує обдурити, завжди вкрасти і сам же своїх закладе по повній програмі. Бздить і підлість робить. Особливо москвичі. Чи їх там спеціально такими навчають? А головне те, що впіймали на гарячому – так він стоїть і відмовляється –«Це не я!» .Тьху!»
Згадую зараз слова братика і дивлюся на російських агресорів,як вони по своїх стріляють щоб сліди замести, як відмовляються від своїх же військових. Кидають поранених і порушують слово офіцера. Навіть офіцерів здають. Як своїх загиблих загортають в рови безіменні як собак бродячих.
–Єто нє ми. Наших там нєт! Єто отпускнікі ! Оні заблуділісь ! Оні давно уволілісь ! Ето нє маєго сина магіла! Он січяс рядом са мной сідіт. А, он у вас убітий лєжит ? Тогда у меня ваабщє сина нє било!
Більшої підлоти у світі немає. Та і не було.
Ніби як у воду дивився братік. Все чисто як він розказував.
Яким чином це падлюче бидло збирається перемагати і захоплювати Україну і весь світ? Всі армії тримаються на честі і духові. А тут ні честі , ні духу.Тіко сморід від портянок і матні .
В совєцькій армії все трималося на українських сержантах – це вам будь-хто із служивих підтвердить. На нашому духу козацькому.
Ми своїх точно не кидаємо і за кожним загиблим героєм вся Україна плаче як за Морозенком. І кожного як не держава нещасна,так народ одягне,озброїть і підтримає.
А хуйловська армія – хоч і велика і пропіарена, а насправді зібрана із таких же брехливих і сцикливих юнітів ,про які розказував Віхтор.
Тут головне щоб наше командування не бзділо.
Та і ви не бздіть там сильно на диванах.
Бо хлопці наші,воїни, на рівному місці вперлися рогом, зубами вчепилися і перемелюють цього колоса на глиняних ногах.
І перемелять , а зверху ще й гільце поставлять.
І буде стояти обісране кацапсько – фашистське чмо перед всім світом і скиглити : «Ето не я!»

Сашко Лірник про «ватних» друзів і родичів. Без лицемірства

Ми з ватниками відрізняємося тим, що ми думаємо що вони теж люди і мають право на свою думку.
     А для ватників ми – унтерменші, м’ясо, сміття, яке не западло кинути, убити, опустити, зрадити.
Та для них це не зрада навіть, а радість і приємність.
Навіть обов’язок – так було у всі віки і всі голодомори і окупації.
Дружачи з ватником ти наражаєш себе і свою родину на смертельну небезпеку.
Бо ватник спить і мріє про той час, коли зможе тебе принизити, пограбувати, убити, чи згноїти в концтаборі.
При цьому це не заважає ватнику користуватися твоєю людяністю, пенсіями, твоєю допомогою, твоїм житлом і гостинністю.
Він посміхається тобі в лице, але плює в спину.
Це як той ватний дєдушка, що приніс в баночці з медом вибухівку молодим хлопцям-солдатикам, які його пригощали і дякували.
Дєдушка був щасливий від своєї вигадки.
Дєдушку ніхто не примушував це робити.
Так само як ватніка, який спалив наших танкістів і приніс ногу, щоб похвалитися і дитячі малюнки як трофеї. Наші танкісти відпускають ватного танкіста, а ватніки сміються з пораненого хлопця, який благає води і катують його.
Хтось примушував ватників їсти погони?
А вони?
Або ватниця – медик лупить ногами по голові пораненого в Харкові. Ви – наступний, бо ваш друг-ватник. В час Ч він прийде до вас додому щоб кинути гранату в спальню ваших дітей. І не поморщиться і не засумнівається так як ви.
Ви живете з ним поруч, але в різних світах.
У вашому світі ви друзі, просто не говорите про політику.
А в його світі ви – розмовляюча тварина, яка жива, бо він вам дозволяє і ваші діти мають бути рабами його дітей. Не вірите? То запитайте, чий Крим. Тут справа в принципі. Принцип ватника надіюсь зрозумілий?
Ватники все життя жили серед нас, ходили в одні магазини, водили дітей в одні садочки і мріяли, щоб ми здохли. Звідси і розпороті животи і стовпи ганьби і сафарі на українців.
Джанго вільний всі дивилися?
Це не про негрів-рабів і рабовласників з рушницями і молотками – це про українців і ватників.
Кожен ватник мріє про той час, коли буде попирати ногами унтерменшів-українців і тішитися, коли українці здихатимуть в муках.
Звідси і Савченко і небажання розуміти українську мову, і паради полонених, і тому подібне.
Кожен хто дружить з ватником і підводить під це базу ,що всі ми люді-чєлавєкі,повинен давати собі звіт в тому, що поруч нього і його дітей знаходиться потенційний чикатило, який не вбиває лише тому, що не випала зручна нагода.
Сподіваюся що жодна мати не залишить свою дитину в приміщенні із гадюкою.Чому ж тут інше ставлення?
Поки що не вкусила?

У Леґедзиному знімають кінофільм про козаків

Завершується робота над фільмом «Казка про Чорного козака», режисером якого є директор заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк із Леґедзиного. Залишилося тільки написати музику до кіно. Про це повідомляє «Дзвін».

– Зараз над створенням музики працює молодий київський композитор, – розповідає Чабанюк. – Думаю, до літа матимемо музику до фільму й завершимо всі роботи. Станом на сьогодні всі сцени знято й змонтовано. Тривалість стрічки – 1 година 40 хвилин. Тобто, на відміну від попередніх картин, це буде повнометражне кіно, зняте на напівпрофесійному рівні. Чому так? Бо хоч у нас знімалися професійні актори, грошей ми їм не платили.
Нагадаємо, що фільм «Казка про Чорного козака» за мотивами однойменного твору Сашка Лірника почали знімати ще восени 2008 року. Через брак коштів та кризу зйомки затяглися майже на сім років. Тож артисти матимуть змогу побачити себе на екрані набагато молодшими ніж зараз. Варто відзначити, що у зйомках брали участь відомі в Україні люди – козак Василь Середенко, американська режисера Наомі Умань письменники брати Капранови й автор казки Олександр Власюк (Сашко Лірник). Загалом із казки на півтори сторінки Владислав Чабанюк створив сценарій на півтораста сторінок.