Июнь 15th, 2016 
Назар Обідзінський
Жертва ідеологічної обробки!
Це так про мене говорять)))
Починаючи з 1986 року мене запрошували переїхати в Москву. Запрошували на хорошому рівні — в 1987 році навіть у відомчій квартирою, поки не прижилися. Ще в середині 90-х були пропозиції і навіть роздуми про переїзд. Ми не поїхали.
Іноді я думаю, а як склалося б, якби тоді ми з дружиною вирішили переселитися? Як би я, дружина, наші діти вели себе під пресом російської пропагандистської машини? Стали б ми Кримнашамі? Допомагали б Новоросії? Розповідали б про те, що порозумнішали українець стає російським? Ходили б на Болотну або радісно аплодували Путіну з його сволотою? Адже це так класно — натовпом вставати з колін!
Наскільки б ми стали продуктами тієї середовища? Середовища, яка переварила свободу слова, свободу думки, як переварила НТВ. А кого не переварила, того просто вбила, як Політковську, Старовойтову, Нємцова.
Став би я російським патріотом? Або залишився б в опозиції?
Я став таким, як є, не тому, що мене дурять пропаганда. Просто ці 25 років я прожив у вільній країні. Вона не найбагатша, не сама толерантна і не найсильніша у світі. У неї повно недоліків, але це наша країна. Така яка є. Це Україна. Чи не Росія, повторюю для нетямущих. Неважливо хто з нас має право первородства, скільки років тому і за допомогою кого хто утворився. Це абсолютно все одно. Важливим є те, що тут і зараз.
Ми самі вирішимо, якою бути Україні, з ким дружити і в який бік іти.
Патріотизм — це любов до своєї країни, а не ненависть до чужого.
У мене в Росії живуть друзі і родичі, я не бажаю їм зла, я бажаю їм жити в країні, в якому держава буде підтримкою для них, а не вони кормом для держави.
Ми таку країну будуємо. Чи вийде у нас? Не знаю. Але, принаймні, ми намагаємося.
Ян Валетов
Опубликовано в рубрике 