Архивы рубрики ‘"Анаконда" что такого плохого в этом.’

​Карнавал клоунов. Что плохого в плане "Анаконда"


Мрія про раптове щастя незнищенна і екстериторіальності. В одному епосі головний герой може експлуатувати чарівну щуку, в іншому його кусає радіоактивний павук, але суть незмінна. Люди не перестають мріяти про те, щоб отримати рибку, що не набуваючи знань про те, що таке човен.

Я думаю про це щоразу, коли натикаюся в стрічці соцмереж на прекраснодушних людей, які вірять в план «Анаконда». Суть якого в тому, що захід обов’язково побудує в Україні проект «вітрина», щоб звідси загрожувати «варварам», переконуючи їх у могутність демократії, яка подарувала світові айфон і коллайдер. Ці люди настільки чудово наївні, що бачать в будь-яку подію обов’язковий символ швидкого настання ста тисяч років непробудного щастя.

І у всьому цьому радісному воркування є тільки одна проблема. Воно небезпечно.

Тому що весь цей балаканина позбавляє адепта від почуття відповідальності. Валить в солодку млість байдикування. Адже якщо Брюссель і Вашингтон все вже придумали за нас, то немає ніякого резону самому щось міняти. Те саме вірі в добрих богів, які обов’язково спустяться на землю, щоб відвезти свою добру паству в райський сад.

Насправді ні. Тому що захід — це не географія. Його частиною можна стати, навіть існуючи в іншій частині планети — як Ізраїль або Південна Корея. І їм можна не бути, залишаючись в самому підчерев’я цивілізації — приклад Албанії вам на допомогу. Іноді трапляються винятки: деякі держави опинилися в орбіті того ж Євросоюзу в силу політичних рішень Брюсселя. Але це виняток, а не правило.

У всіх інших випадках природа успіху була одна і та ж: відповідальність за власний вибір, вміння бачити наслідки і чітке розуміння, що недоліки — пряме продовження достоїнств. Польські реформи середини 90-х років, коли країна вступала в ЄС, припускали відмову від металургії та набуття сільськогосподарського комплексу. Будь-які розмови про те, що потрібно сидіти на двох стільцях, були б ілюзією, що вела до краху. Країна зуміла зробити свій відповідальний вибір — і стати регіональним гравцем. Україна такий вибір не зробила — і отримала Януковича.

І безглуздо вірити, що тепер європейський і американський обиватель, зосереджено пригорнувшись до телевізора, чекає від свого керівництва беззастережної підтримки Києва. З однієї простої причини: вони чують про нашу країну переважно тоді, коли Джамала виграє Євробачення, а Кличко проводить поєдинок. У всіх інших ситуаціях ми для них — периферія ойкумени. Якої можна співчувати в переломні моменти, але доля якої навряд чи буде предметом їх постійної уваги.

Так само як не варто переоцінювати і західні еліти: для них Україна є важливою, вони готові її підтримувати, але цей процес може бути тільки лише дорогою з двостороннім рухом. Віра в якийсь план по «примусу українців на щастя» настільки ж релігійний в своїй архітектурі, наскільки відірваний від реальності на практиці.

Мрія про те, що Україна апріорі приречена на успіх і потрібно лише дочекатися, поки в самій Росії відбудеться крах — ілюзорна. І справа не в тому, що крах і відцентровість в самій РФ неможливі — це якраз цілком реальний виклик — а в тому, що якщо новий 91-й станеться, то він поставить перед Україною ще більш серйозні виклики, ніж ті, з якими країна стикається сьогодні.

Біженці, кримінал, люди зі зброєю, хаос вертикалей — ніхто навіть не думав поки про те, до чого Україна в такому сценарії потрібно бути готовою. Просто уявіть, що ваш агресивний сусід по сходовому майданчику програвся в карти, і в його квартирі відтепер притон. По суті, відбудеться лише оновлення викликів: на зміну його мрії віджати вашу квартиру прийдуть асоціальні елементи з покарбовані венами і чимось важким в кишенях. Люди, без особливої ​​стратегії, зате з відточеною тактикою. Виклик? Безумовно. Проблема? Ще яка.

Навіть якщо збудеться все те, про що так люто пишуть прихильники світового плану з перетворення України в форпост цивілізації — це не обнулить виклики і ризики. Тому що географію не скасує: Росія або буде послаблювати Україну свідомо, або — якщо відцентровість в якийсь момент візьме гору — це буде відбуватися в силу обставин. І єдина запорука виживання в цьому випадку — вміння бути ефективними.

Будувати економіку. Модернізувати країну. Скорочувати держава там, де воно не потрібно. Нарощувати його присутність там, де без нього ніяк. Позбавлятися від ілюзій. Не вірити популістам. Сегментувати суспільство за політичними поглядами. Проводити реформи. Визначати правила гри в країні. Доносити бички до урни і прибирати лайно за собаками.

І найголовніше — навчитися брати на себе відповідальність. За зроблене і незроблене. За себе і за країну.

Проблема будь-якого плану «Анаконда» і «Вітрина» якраз в тому, що вони привчають своїх адептів до думки, що всього цього можна уникнути.

«Крим.Реаліі»