Май 16th, 2016 
Назар Обідзінський
/Юлія Вовкодав.
П’ятниця тринадцяте, вечір, надворі дощ. Маршрутка №29 — повна повнісінька. Люди, втомлені після робочого тижня і мокрі з дощу, піднімаються сходинками, опускають парасольки, намагаючись нікого ними не зачіпати. Але все ж зачіпають, вибачаються, втомлено посміхаються один до одного. Раді, що їдуть додому й що п’ятниця тринадцятого закінчується. На зупинці «Третя міська лікарня» заходить повнуватий сірий чоловічок у жахливих окулярах, таких, як колись у радянських фільмах носили розумні науковці. Кондуктор, жіночка з сумними очима, років тридцяти п’яти, підходить до нього й мовить завчену за сотні робочих днів фразу:
— Оплачуємо проїзд.
Сірий чоловічок подивився на неї поверх окулярів і зверхньо посміхнувся:
— Рублі бірьотє?
Кондуктор здивувалася:
— Ні, звичайно, тільки гривні.
— А пачіму нє бірьотє? – не вгавав Сірий.
— Тому що тут територія України, – голосно відповіла кондуктор.
— А што ви на міня крічітє? – дратуючись вигукнув Сірий. – Кто ви такая вообщє? Прієхала с Мухосранска (вибачаюсь за негарне слово – авт.) і расказиваєт мнє тут.
— Ви не маєте права зі мною так розмовляти, – голос жінки-кондуктора затремтів. – Так, я приїхала із села, і що такого? Що вам не подобається?
— Ви мнє нє нравітєсь, панаєхалі сюда із задрипаних сьол і камандуют. Я тут раділся і імєю права.
— А мені не подобається, що ви народилися і живете в Україні, а розмовляєте російською.
— А ви єщьо і нєабразованая. Вот как правільна – «в Украінє» ілі «на Українє»?
— Звісно «в».
— А вот і нєт!
— Всєгда било «на»! Ето тєпєрь панапрідумалі єрунди! Панаєхалі із Мухасранска (знову прошу вибачення, — авт.) і расказивают.
— А ви ж звідки приїхали, що все знаєте?
— Із Данєцка! Панятна?! А раділся тут, у Чєркасах!
Жінка важко видихнула, було видно, що вона робить не аби яке зусилля, аби не зірватися:
— Оплачуємо проїзд, – жорстко мовила вона, – ви мене затримуєте.
Сірий витяг пошарпаний гаманець, дістав пожмакані купюри й зневажливо, з дурнуватою посмішкою тикнув їх кондуктору. Жінка розправила гривні, поклала їх у кишеньку спеціального фартушка, і подивилася в салон, шукаючи підтримки людей. Але всі мовчали. Серед пасажирів відчувалося незадоволення і обурення, хтось навіть між собою почав обговорювати зухвальство Сірого, та жоден не підтримав жінку з сумними очима. Я теж змовчала. Не хотілося загострювати конфлікт. Здавалося, якось не коректно роздмухувати ворожнечу, треба бути лояльними до жителів Сходу, треба стримуватися. Адже час зараз непростий, напружені нерви, поламані долі. Ну й ще люди втомлені, вечір, п’ятниця тринадцятого і надворі дощ. От і мовчали.
Сірий вмостився на звільнене місце, гордо тримаючи на обличчі свою зухвалу гримасу. Кондуктор теж присіла на своє робоче місце. За вікном плакало небо, а сльози чомусь текли по щоках у жінки-кондуктора… з дуже сумними очима.
PS: Спочатку не хотіла про це писати, знову ж таки, роздмухувати ворожнечу. Але потім подумалося – а може досить бути лояльними й терпіти зухвалу зневагу до нашої Батьківщини. На Сході вже дотерпілися.
Опубликовано в рубрике 