…У слухавці чути довгі гудки — за мить твоя матуся відповість на дзвінок, і ми поговоримо. Поговоримо вперше у житті – це ж лише ти щодня теревенив із моєю мамою. А я соромилась до особистого знайомства. «Анно Степанівно? Це Лєра…» – «Привіт, Лєрочко!» – зовсім не дивується вона. Голос радісний. – «Анно Степанівно, Толік загинув».
Читав: Павло СОЛОДЬКО
«Життя P.S.» Валерії Бурлакової — найправдивіша і найкраща книга про російсько-українську війну з усіх написаних на даний час.
Без перебільшень.
Вона написана київською журналісткою — чудовим репортажником — яка пішла воювати. Добровольцем, на передову.
І раптом знайшла там щастя і любов. А потім — так само раптово — втратила це все, коли її наречений стік кров’ю, підірвавшись на розтяжці під шахтою «Бутівка» (Київський район міста Донецьк).
І змогла з цим жити. І змогла це все описати — простими і непафосними словами очевидця. І воює далі, теж на передовій.
Валерія Бурлакова, колишній київський журналіст, нині — військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ
Повторюся: наразі це найправдивіша книга про війну на Донбасі. Ще й викладена оригінальним стилем і живою мовою.
Це саме той випадок, коли замість десятка рецензій краще прочитати власне твір.
З люб’язної згоди автора та видавництва «Темпора» представляємо читачам кілька фрагментів із щойно виданої документальної повісті Валерії Бурлакової «Життя P.S.»
———
30 СІЧНЯ
10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:
– Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.
– За що-о-о?
– За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі.
– Не перебільшуй, Лєріка, – сміється.
Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна – добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?..»
Ми хотіли відпроситися у відпустку й розписатися. Уперше по-справжньому – не здуру, як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися поїхати після 20 січня. Але відклалося. Трохи…
15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою.
31 СІЧНЯ
Кожні тридцять хвилин хтось приходить – спробувати сказати, що не знає, що сказати.
І щоразу, як відчиняються двері, мені здається, що зараз повернешся ти. Насвариш, що я у мокрій від крові куртці. Змусиш поїсти. Обіймеш.
…Яке б то було щастя, якби ти просто лишився без ніг.
Але живий.
1 ЛЮТОГО
У моргу в Дніпрі – мільйони паперів, формальностей, підписів.
– Хто ви йому? – наостанок уточнюють співробітники, аби задокументувати цей важливий факт.
– Сослуживець, – відповідаю. Що тут ще скажеш? Знаю, що ти б з того посміявся. І неодмінно щось бовкнув би про позастатутні відносини.
Тепер дорога. Попереду понад тисяча кілометрів. Мене все не хотіли пускати їхати поруч з труною – не потрібно, «почнеться істерика», холодно, «тобі з тим жити», все таке. Ха. Еге ж. З тим.
Сиджу біля труни. Перечитую смски. Є дві від 29 січня. Ми тоді посварилися трохи – аби помиритися вже за годину. І я стою на посту одна, заспокоююсь, припиняю злитися й строчу тобі повідомлення: «Я не можу без тебе. Правда».
Одразу ж пишу і наступне: «Ти не подарунок… Але я не хочу нікого і нічого іншого. Ніколи».
Побачила ті смски зараз – і якось легше. Ти і так все чудово знав. Але те, що мені випадково вдалося встигнути нагадати – добре. Хоч щось добре.
…
5 ЛЮТОГО
Пам’ятаєш усі ті жарти про броньований дитячий візочок із
ДШК? І не жарти теж – коли цілував у живіт і питав: «Як думаєш, там хтось вже є?..»
Я бурчала щось про «після війни», але насправді ми останнім часом забили на будь-які запобіжні заходи. Жартували, що безпечний секс – за тих обставин. це хіба що секс у броніку.
Тому, коли ти загинув, чи не перша думка не про тебе була – може, вагітна? Тим більше, що була трохи затримка. Тим більше, що треба було якось чіплятися за життя.
Місячні почалися, коли я забирала тебе з моргу. І це було як постріл у спину.
Ти був найкращим, що було в цьому світі. І я не знаю, що тепер має лишитися після тебе. Замість тебе.
Десяток сумних постів у Фейсбуці і три десятки новин про те, що загинув сапер? Пара картинок про те, що «бути воїном – значить жити вічно», кілька підписаних прапорів, клубок у мене в горлі і те, що тепер з передової я мушу щодня дзвонити не тільки своїй, а й твоїй мамі?.. Я не знаю.
Навіщо я тут залишилася? Ми ж часто сварилися саме через це. Я просила ходити у зеленку вдвох – але ти свідомо перестав мене брати.
– Ні, ти не підеш. Бо ти мені не по…й.
– А якщо з тобою щось станеться? Що я маю робити? Застрелитись?
– …Зі мною не станеться нічого.
8 ЛЮТОГО
…Доброго ранку, зайченя. Ще вчора вночі я повернулася на шахту. Які тут новини? Двоє трьохсотих. У Директора – осколок в нозі. У Британця – місиво замість обличчя. РПГ. Невідомо, чи буде бачити. Невідомо точно, чи буде жити…
А я от живу. Живу там, де і раніше – там, де ми жили вдвох.
Потріскані стіни, які ми обмальовували коміксами про війну. Закидані різним непотребом і застелені ковдрами ящики від мін, на яких спали. Твій светр на спинці стільця. Напівспалена свічка у пляшці. Календар, на якому ми завжди закреслювали дні: 29 січня закреслене, 30 січня – ні.
* * *
– Лєріка! Лє-рі-ка! – твій голос з-за бійниць.
Я на позиції. Надворі 28 січня – ти загинеш через два дні.
– Я туди, не стріляй поки що, – просиш. – І по зміні передай, щоб не стріляли.
Ти збираєшся у зеленку між нами і ними…
Шахта «Бутовка». Праворуч — головний герой книги, 25-річний Анатолій Гаркавенко з Делятина (Івано-Франківщина), позивний «Морячок». Посередині — автор. Ліворуч — медик Марія
…Ти йдеш, а я залишаюся. З’їжджаючи по льоду, падаючи на коліна, проклинаючи все на світі, вибираюсь на майданчик перед нашими бійницями – і чекаю. Минуло вже хвилин тридцять. Не кліпаючи, вдивляюсь удалину.
Що я робитиму, якщо почую вибух чи постріли? Побіжу до тебе, аби дорогою підірватися на котрійсь із твоїх чи чужих розтяжок? Щоб потім ти – може, живий та здоровий – збирав рештки коханої у пакет?..
І що робитиму, якщо не почую нічого? Скільки ще зможу простояти, очима шукаючи твій силует у плутанині посічених осколками дерев? Скільки секунд, хвилин чи годин мине до миті, коли думка, що ти не повернешся, вже не просто поколюватиме серце, а рватиме його на шмаття?
Я не встигаю дізнатися відповідь – бо вже бачу тебе на обрії.
– Лєрік! Тебе досі не поміняли?
– Ні, – удаю, що невдоволена. Але, знаєш, я ладна стрибати.
Ми вдвох достоюємо зміну Гєри, який так і не прийшов на пост. Потім заступає Лапша – а ми йдемо додому.
– Будь ласка, не виходь більше один… Хіба так важко брати з собою когось із хлопців?
– Щоб вони знову скиглили? «Туди не ходи», «це не чіпай»?
– А візьми мене. Ти знаєш, що я не боюся.
– Повторюю: ні, ні і ще раз ні. Тебе я не братиму. Принаймні не зараз…
– Але що буде, якщо ти підеш один – і підірвешся?
– Я вчився на сапера. І, як тобі відомо, вчився добре.
– А якщо підстрелять?
– Де там можуть підстрелити?
– Сам знаєш. Але… Чорт, та слизько ж! Якщо ти будеш сам і просто зламаєш ногу – хто тебе витягне?!
– Виповзу, – ти смієшся й обіймаєш мене.
– Ну будь ласка! Будь ласочка…
Дякую, сонечко – тридцятого січня ти взяв із собою двох хлопців. Наскільки я розумію, розтяжку зачепив один із них. Він трьохсотий. Дуже важкий, але живий. У другого – ані подряпини.
9 ЛЮТОГО
На календарі – досі 30 січня. Я більше не закреслюю дні.
Тоді, тридцятого, коли ти вже пішов, я трохи прибрала в нас. Почистила зброю. Поставила будильники на телефоні – і на свою, і на твою вечірні зміни…
Увімкнену рацію ти забрав із собою. Увімкнути другу? Так, звісно, треба було. Але я і не згадала про це – чи то тому, що другу рацію ми щойно роздобули, чи то тому, що чи не вперше в житті чомусь була не на голках, коли тебе не було поруч.
Котра там вже година?.. Пів на третю. Отже, ти скоро повернешся. До четвертої точно будеш – бо вже сутенітиме.
На столі розривається залишений тобою телефон – ну, прийдеш та передзвониш. Але за хвилину починає дзвонити і мій. На дроті Джонні. «Младший лейтенант, мальчик молодой», який встиг пробути на шахті лише тиждень чи два – і вже переводиться геть. Та все одно нам він став нечужим.
Пам’ятаєш, як Джонні казав мені, що мандаринки – це, без сумніву, хабар старшому за званням? Як пропонував нам перебратися разом із ним у «Десну»: «Хочеш, заберу вас з Лєрою?» Ми сміялися у відповідь – ну яка «Десна»?! Ми прийшли воювати, а не просто сидіти. Посидіти можна і вдома.
– Морячок поруч з тобою? – запитує Джонні.
– Ні.
– А ти не знаєш, де він?
– У зеленці. А що таке?
– Та нічого. Нічого.
– Що сталося, Джонні?..
– Не переживай. Все нормально, правда.
…
Можливо, я просто не встигаю ні про що подумати – бо, пройшовши лише кілька метрів по багнюці, вже бачу, що назустріч іде Зелена. Вона, як і я, без куртки. Рукава светра закачані. Очі порожні.
– Не ходи, – самими губами промовляє мала. – Не ходи туди… Він двохсотий.
Я не відповідаю і не зупиняюся – просто йду далі. Здається, Зелена іде за мною.
Вдалині, біля наших позицій – машина медиків із Водяного. ГАЗ-66 із хрестом на кузові, яким якось уночі забирали Мудрого. Я починаю бігти. Падаю, встаю, біжу далі. Біля машини – із десяток наших. Хтось хапає мене, намагаючись не пустити до тебе.
– Пусти її… – тихо каже хтось інший.
Хватка слабшає. Вириваюсь і стрибаю в кузов. Усередині двоє – ти і Кіт. Кіт кричить від болю… Ти – ні. Я вже знаю чому.
За мною до кузова залазить якийсь медик зі штабу.
– Потримаєш йому крапельницю? – киває він на напівпритомного Кота.
Я мовчки мотаю головою – ні, ні, ні… не можу. Опускаюсь на коліна біля тебе, кладу голову тобі на груди. Цілую тризуб, витатуюваний під ключицею. Цілую твої плечі. Цілую і грію диханням пальці. Вони у крові.
Кіт бачить це.
– Як Морячок? – хрипить він. – Лєр… Як Морячок?
– Двохсотий. – Здається, голос у мене абсолютно рівний. І ні, сонечко, я й не думаю плакати.
Кіт не відповідає. Але хвилин за десять питання виникає і в мене:
– Що сталося?
Не чує.
– Кіт! Кіт, б…ь, що сталося?
– …
монка, – ледь шепоче білими губами.
Сам знаєш, як я завжди любила Кота. Але просто зараз мені зненацька стає байдуже, виживе він чи ні. Байдуже, власне, що буде з усіма живими. Я знову опускаю голову тобі на груди. Утикаюся в тебе носом. І вкотре повторюю: «Тебе. Ось тебе…»
Машина вже у Водяному. Кота кудись забирають, а ноші з тобою виносять і залишають просто на вулиці. Я сідаю на землю поруч.
Хвилин за десять якийсь незнайомий дядько підкладе мені під дупу свою куртку. За півгодини мене заберуть назад на шахту. Але поки що я тримаю тебе за руку – і просто не хочу відпускати.
– …Ти, може, не дивись, – попереджає ще один лікар, на мить піднімаючи куртку, якою було прикрито твої розірвані ноги. Не знаю, навіщо це. Він щойно підійшов – і, здається, йому просто цікаво поглянути.
– Я вже все бачила.
– Джгут неправильно накладений, – вирішує продовжити світську бесіду док. – Його можна було врятувати. Він стік кров’ю.
Можливо, він думає, що я парамедик з шахти – зрештою, очі у мене сухі. Але «…його можна було врятувати» – снігом по венах.
Потім мені казатимуть, що тобі перебило хребет. Що розірвало шлунок – «…і шлунковий сік пішов з носа, ти ж са
Опубликовано в рубрике
АРМІЯ.,
АТО.,
війна,
ДОБРОВОЛЬЦІ,
ЛІТЕРАТУРА 
Комментарии к записи "Яке б то було щастя, якби ти залишився без ніг… Але живий". УРИВОК із найсильнішої книги про війну на Донбасі отключены
Сентябрь 23rd, 2016 
Назар Обідзінський
