Архивы рубрики ‘АТО.’

Влада РФ скоротили «фінансування» терористів. У ватажка «ДНР» істерика

                               
Після скорочення Кремлем фінансування терористів, ватажок «ДНР» Олександр Захарченко почав нариватися на великі неприємності, вимагаючи від російських господарів грошей в колишніх обсягах.

Про це на своїй сторінці в Facebook повідомив координатор групи «Інформаційне опір» (ІС), народний депутат Дмитро Тимчук.

«Керівництво« ДНР »і« ЛНР »попереджено про те, що урядом РФ ініційовано радикальне скорочення витрат з державного бюджету Росії не тільки на соціальні, гуманітарні та військові програми країни, але і на проекти просування« русского мира », в тому числі утримання тимчасово окупованих територій сходу України », — написав Тимчук.

За його словами, з початку вересня змінений порядок фінансового забезпечення діяльності «органів управління» і «некомерційних організацій» (установ освіти, медичних закладів та ін.) «ДНР» і «ЛНР».

«Новим порядком передбачено як скорочення фінансової підтримки, так і виключення будь-яких місцевих структур-« посередників »з системи бюрократичного апарату« ДНР »і« ЛНР », уточнив координатор групи ІС.
Рішення Кремля викликало невдоволення у ватажків терористів.

«Це повідомлення вже викликало протести з боку ватажка« ДНР »А.Захарченко, який наполягає на збереженні« перевіреної »схеми розподілу чергового фінансового траншу з РФ (планувалося після 22 вересня отримати 5,5 млрд рублів, зараз сума« скоригована »до 4, 7 млрд руб) », — зазначив нардеп.

Як повідомляв CRiME, про серйозні фінасово проблемах влади РФ свідчить також припинення виплат компенсацій за поранення кадровим військовослужбовцям ЗС РФ, що виє на Донбасі.

Дійшло до того, що не отримавши таку компенсацію деякі окупанти відмовляються повертатися на Донбас після лікування, а у відповідь на загрози командування обіцяють звернутися до Європейського суду і оприлюднити їм відому інформацію про присутність російських військ на Донбасі.

І.Мазур: "Третя cвітова війна вже йде, але поки нею займаються політики, а не дивізії"

Мазур Ігор Петрович.jpg
11-го вересня гостем програми «Воєнний щоденник» на «телеканалі 112″ був екс-командир розвідувальної роти УНСО в 131-му ОРБ ЗСУ Ігор Мазур.
Під час програми обговорювались: військова ситуація в Україні та світі, засідання тристоронньої контактної групи у Мінську, обмін полоненими та можливість амністії для бойовиків.
Зокрема, стосовно військової ситуації Ігор Мазур зазначив:
«Дуже велика кількість російських військ зараз знаходиться на кордоні з Україною. Певно Путін такими діями хоче досягти, чи від Порошенка, чи від європейських лідерів кращих умов. Можливо це зняття санкцій, можливо якийсь певний поділ світового впливу.»
На рахунок засідання у Мінську І.Мазур висловив впевненість в тому, що Медведчук діє не в інтересах України, а навпаки.
Повінстю відео передачі можна переглянути на офіційному каналі УНСО в Youtube:

Герої АТО, які знищили кращий російський спецназ

Це фото ще гаряче. Йому від сили хвилин 10. Наші хлопчики повернулись з передової. Не охололі від бою, не переключені від ненависті. Поряд з ними повітря потріскує від накалу. 
- Гасили Омський спецназ, — розповідає збуджено Барс, — кращий спецназ Росії… був. Просили у нас півгодини, щоб своїх з поля бою повитягувати.
- Дали? — дивлюсь з надією.
- Дали!
Це прийшлі до влади на крові хлопців Майдану бояться рашистів. Наші їх гасять без страху, бо знають точно, яку хотять здобути собі країну.
- Не знімай! — Жорстко звучить з гурту в бік мого фотоапарата.
- Це ж з ким ми вже «на ти»? — Цікавлюсь.
- Ой, вибачте.
Ім треба трохи часу, щоб усвідомити, що вони вже вдома.
- А нас, нас сфотографуйте, пані Алло! — Стають у кадр троє.
- І нас, — людей у кадрі більшає.
- Це ж хто тільки що кричав «не знімай!»? — Сміюсь, намагаючись вмістити всіх в кадр, — або зачекайте, я з вами.

"Яке б то було щастя, якби ти залишився без ніг… Але живий". УРИВОК із найсильнішої книги про війну на Донбасі

…У слухавці чути довгі гудки — за мить твоя матуся відповість на дзвінок, і ми поговоримо. Поговоримо вперше у житті – це ж лише ти щодня теревенив із моєю мамою. А я соромилась до особистого знайомства. «Анно Степанівно? Це Лєра…» – «Привіт, Лєрочко!» – зовсім не дивується вона. Голос радісний. – «Анно Степанівно, Толік загинув».
Читав: Павло СОЛОДЬКО
«Життя P.S.» Валерії Бурлакової — найправдивіша і найкраща книга про російсько-українську війну з усіх написаних на даний час.
Без перебільшень.
Вона написана київською журналісткою — чудовим репортажником — яка пішла воювати. Добровольцем, на передову.
І раптом знайшла там щастя і любов. А потім — так само раптово — втратила це все, коли її наречений стік кров’ю, підірвавшись на розтяжці під шахтою «Бутівка» (Київський район міста Донецьк).
І змогла з цим жити. І змогла це все описати — простими і непафосними словами очевидця. І воює далі, теж на передовій.
Валерія Бурлакова, колишній київський журналіст, нині — військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ
Повторюся: наразі це найправдивіша книга про війну на Донбасі. Ще й викладена оригінальним стилем і живою мовою.
Це саме той випадок, коли замість десятка рецензій краще прочитати власне твір.
З люб’язної згоди автора та видавництва «Темпора» представляємо читачам кілька фрагментів із щойно виданої документальної повісті Валерії Бурлакової «Життя P.S.»
———

30 СІЧНЯ

10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:
– Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.
– За що-о-о?
– За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі.
– Не перебільшуй, Лєріка, – сміється.
Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна – добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?..»
Ми хотіли відпроситися у відпустку й розписатися. Уперше по-справжньому – не здуру, як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися поїхати після 20 січня. Але відклалося. Трохи…
15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою.

31 СІЧНЯ

Кожні тридцять хвилин хтось приходить – спробувати сказати, що не знає, що сказати.
І щоразу, як відчиняються двері, мені здається, що зараз повернешся ти. Насвариш, що я у мокрій від крові куртці. Змусиш поїсти. Обіймеш.
…Яке б то було щастя, якби ти просто лишився без ніг.
Але живий.

1 ЛЮТОГО

У моргу в Дніпрі – мільйони паперів, формальностей, підписів.
– Хто ви йому? – наостанок уточнюють співробітники, аби задокументувати цей важливий факт.
– Сослуживець, – відповідаю. Що тут ще скажеш? Знаю, що ти б з того посміявся. І неодмінно щось бовкнув би про позастатутні відносини.
Тепер дорога. Попереду понад тисяча кілометрів. Мене все не хотіли пускати їхати поруч з труною – не потрібно, «почнеться істерика», холодно, «тобі з тим жити», все таке. Ха. Еге ж. З тим.
Сиджу біля труни. Перечитую смски. Є дві від 29 січня. Ми тоді посварилися трохи – аби помиритися вже за годину. І я стою на посту одна, заспокоююсь, припиняю злитися й строчу тобі повідомлення: «Я не можу без тебе. Правда».
Одразу ж пишу і наступне: «Ти не подарунок… Але я не хочу нікого і нічого іншого. Ніколи».
Побачила ті смски зараз – і якось легше. Ти і так все чудово знав. Але те, що мені випадково вдалося встигнути нагадати – добре. Хоч щось добре.

5 ЛЮТОГО

Пам’ятаєш усі ті жарти про броньований дитячий візочок із ДШК? І не жарти теж – коли цілував у живіт і питав: «Як думаєш, там хтось вже є?..»
Я бурчала щось про «після війни», але насправді ми останнім часом забили на будь-які запобіжні заходи. Жартували, що безпечний секс – за тих обставин. це хіба що секс у броніку.
Тому, коли ти загинув, чи не перша думка не про тебе була – може, вагітна? Тим більше, що була трохи затримка. Тим більше, що треба було якось чіплятися за життя.
Місячні почалися, коли я забирала тебе з моргу. І це було як постріл у спину.
Ти був найкращим, що було в цьому світі. І я не знаю, що тепер має лишитися після тебе. Замість тебе.
Десяток сумних постів у Фейсбуці і три десятки новин про те, що загинув сапер? Пара картинок про те, що «бути воїном – значить жити вічно», кілька підписаних прапорів, клубок у мене в горлі і те, що тепер з передової я мушу щодня дзвонити не тільки своїй, а й твоїй мамі?.. Я не знаю.
Навіщо я тут залишилася? Ми ж часто сварилися саме через це. Я просила ходити у зеленку вдвох – але ти свідомо перестав мене брати.
– Ні, ти не підеш. Бо ти мені не по…й.
– А якщо з тобою щось станеться? Що я маю робити? Застрелитись?
– …Зі мною не станеться нічого.

8 ЛЮТОГО

…Доброго ранку, зайченя. Ще вчора вночі я повернулася на шахту. Які тут новини? Двоє трьохсотих. У Директора – осколок в нозі. У Британця – місиво замість обличчя. РПГ. Невідомо, чи буде бачити. Невідомо точно, чи буде жити…
А я от живу. Живу там, де і раніше – там, де ми жили вдвох.
Потріскані стіни, які ми обмальовували коміксами про війну. Закидані різним непотребом і застелені ковдрами ящики від мін, на яких спали. Твій светр на спинці стільця. Напівспалена свічка у пляшці. Календар, на якому ми завжди закреслювали дні: 29 січня закреслене, 30 січня – ні.
* * *
– Лєріка! Лє-рі-ка! – твій голос з-за бійниць.
Я на позиції. Надворі 28 січня – ти загинеш через два дні.
– Я туди, не стріляй поки що, – просиш. – І по зміні передай, щоб не стріляли.
Ти збираєшся у зеленку між нами і ними…
Шахта «Бутовка». Праворуч — головний герой книги, 25-річний Анатолій Гаркавенко з Делятина (Івано-Франківщина), позивний «Морячок». Посередині — автор. Ліворуч — медик Марія
…Ти йдеш, а я залишаюся. З’їжджаючи по льоду, падаючи на коліна, проклинаючи все на світі, вибираюсь на майданчик перед нашими бійницями – і чекаю. Минуло вже хвилин тридцять. Не кліпаючи, вдивляюсь удалину.
Що я робитиму, якщо почую вибух чи постріли? Побіжу до тебе, аби дорогою підірватися на котрійсь із твоїх чи чужих розтяжок? Щоб потім ти – може, живий та здоровий – збирав рештки коханої у пакет?..
І що робитиму, якщо не почую нічого? Скільки ще зможу простояти, очима шукаючи твій силует у плутанині посічених осколками дерев? Скільки секунд, хвилин чи годин мине до миті, коли думка, що ти не повернешся, вже не просто поколюватиме серце, а рватиме його на шмаття?
Я не встигаю дізнатися відповідь – бо вже бачу тебе на обрії.
– Лєрік! Тебе досі не поміняли?
– Ні, – удаю, що невдоволена. Але, знаєш, я ладна стрибати.
Ми вдвох достоюємо зміну Гєри, який так і не прийшов на пост. Потім заступає Лапша – а ми йдемо додому.
– Будь ласка, не виходь більше один… Хіба так важко брати з собою когось із хлопців?
– Щоб вони знову скиглили? «Туди не ходи», «це не чіпай»?
– А візьми мене. Ти знаєш, що я не боюся.
– Повторюю: ні, ні і ще раз ні. Тебе я не братиму. Принаймні не зараз…
– Але що буде, якщо ти підеш один – і підірвешся?
– Я вчився на сапера. І, як тобі відомо, вчився добре.
– А якщо підстрелять?
– Де там можуть підстрелити?
– Сам знаєш. Але… Чорт, та слизько ж! Якщо ти будеш сам і просто зламаєш ногу – хто тебе витягне?!
– Виповзу, – ти смієшся й обіймаєш мене.
– Ну будь ласка! Будь ласочка…
Дякую, сонечко – тридцятого січня ти взяв із собою двох хлопців. Наскільки я розумію, розтяжку зачепив один із них. Він трьохсотий. Дуже важкий, але живий. У другого – ані подряпини.

9 ЛЮТОГО

На календарі – досі 30 січня. Я більше не закреслюю дні.
Тоді, тридцятого, коли ти вже пішов, я трохи прибрала в нас. Почистила зброю. Поставила будильники на телефоні – і на свою, і на твою вечірні зміни…
Увімкнену рацію ти забрав із собою. Увімкнути другу? Так, звісно, треба було. Але я і не згадала про це – чи то тому, що другу рацію ми щойно роздобули, чи то тому, що чи не вперше в житті чомусь була не на голках, коли тебе не було поруч.
Котра там вже година?.. Пів на третю. Отже, ти скоро повернешся. До четвертої точно будеш – бо вже сутенітиме.
На столі розривається залишений тобою телефон – ну, прийдеш та передзвониш. Але за хвилину починає дзвонити і мій. На дроті Джонні. «Младший лейтенант, мальчик молодой», який встиг пробути на шахті лише тиждень чи два – і вже переводиться геть. Та все одно нам він став нечужим.
Пам’ятаєш, як Джонні казав мені, що мандаринки – це, без сумніву, хабар старшому за званням? Як пропонував нам перебратися разом із ним у «Десну»: «Хочеш, заберу вас з Лєрою?» Ми сміялися у відповідь – ну яка «Десна»?! Ми прийшли воювати, а не просто сидіти. Посидіти можна і вдома.
– Морячок поруч з тобою? – запитує Джонні.
– Ні.
– А ти не знаєш, де він?
– У зеленці. А що таке?
– Та нічого. Нічого.
– Що сталося, Джонні?..
– Не переживай. Все нормально, правда.
Можливо, я просто не встигаю ні про що подумати – бо, пройшовши лише кілька метрів по багнюці, вже бачу, що назустріч іде Зелена. Вона, як і я, без куртки. Рукава светра закачані. Очі порожні.
– Не ходи, – самими губами промовляє мала. – Не ходи туди… Він двохсотий.
Я не відповідаю і не зупиняюся – просто йду далі. Здається, Зелена іде за мною.
Вдалині, біля наших позицій – машина медиків із Водяного. ГАЗ-66 із хрестом на кузові, яким якось уночі забирали Мудрого. Я починаю бігти. Падаю, встаю, біжу далі. Біля машини – із десяток наших. Хтось хапає мене, намагаючись не пустити до тебе.
– Пусти її… – тихо каже хтось інший.
Хватка слабшає. Вириваюсь і стрибаю в кузов. Усередині двоє – ти і Кіт. Кіт кричить від болю… Ти – ні. Я вже знаю чому.
За мною до кузова залазить якийсь медик зі штабу.
– Потримаєш йому крапельницю? – киває він на напівпритомного Кота.
Я мовчки мотаю головою – ні, ні, ні… не можу. Опускаюсь на коліна біля тебе, кладу голову тобі на груди. Цілую тризуб, витатуюваний під ключицею. Цілую твої плечі. Цілую і грію диханням пальці. Вони у крові.
Кіт бачить це.
– Як Морячок? – хрипить він. – Лєр… Як Морячок?
– Двохсотий. – Здається, голос у мене абсолютно рівний. І ні, сонечко, я й не думаю плакати.
Кіт не відповідає. Але хвилин за десять питання виникає і в мене:
– Що сталося?
Не чує.
– Кіт! Кіт, б…ь, що сталося?
– …монка, – ледь шепоче білими губами.
Сам знаєш, як я завжди любила Кота. Але просто зараз мені зненацька стає байдуже, виживе він чи ні. Байдуже, власне, що буде з усіма живими. Я знову опускаю голову тобі на груди. Утикаюся в тебе носом. І вкотре повторюю: «Тебе. Ось тебе…»
Машина вже у Водяному. Кота кудись забирають, а ноші з тобою виносять і залишають просто на вулиці. Я сідаю на землю поруч.
Хвилин за десять якийсь незнайомий дядько підкладе мені під дупу свою куртку. За півгодини мене заберуть назад на шахту. Але поки що я тримаю тебе за руку – і просто не хочу відпускати.
– …Ти, може, не дивись, – попереджає ще один лікар, на мить піднімаючи куртку, якою було прикрито твої розірвані ноги. Не знаю, навіщо це. Він щойно підійшов – і, здається, йому просто цікаво поглянути.
– Я вже все бачила.
– Джгут неправильно накладений, – вирішує продовжити світську бесіду док. – Його можна було врятувати. Він стік кров’ю.
Можливо, він думає, що я парамедик з шахти – зрештою, очі у мене сухі. Але «…його можна було врятувати» – снігом по венах.
Потім мені казатимуть, що тобі перебило хребет. Що розірвало шлунок – «…і шлунковий сік пішов з носа, ти ж са&#1

Розвідка повідомила, як в ДНР жителі влаштували самосуд над бойовиками


У Калинівському районі окупованої Горлівки Донецької області місцеві жителі влаштували самосуд бойовикам через те, що ті вели обстріл позицій сил АТО з житлових районів.
Про це повідомляє прес-служба Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України.
«17 червня ц.р. на ринку у районі Калинівка н.п.Горлівка місцеві мешканці впізнали військовослужбовців мінометних підрозділів 7 окремої мотострілецької бригади (Дебальцеве) та 2 окремої мотострілецької бригади (Луганськ) 2 АК ЗС РФ, які навмисно здійснювали обстріли сил АТО із густонаселених житлових районів для провокування вогню у відповідь.
Під час спроби самосуду важкі травми отримали командир мінометної батареї 7 омсбр Дробко Олександр Ігоревич, мінометник Утанов Руслан Муминжонович (24.10.1985 р.н., проживає у м.Волзький Волгоградської області) та мінометник 2 омсбр Кононюк Андрій Олександрович«, — розповіли в розвідці.
Раніше стало відомо про значні втрати, які понесли російські військовослужбовці, які прибули на окупований Донбас для війни в рядах бойовиків.

О.Забужко: "Російська похабень по наших ФМках — це теж війна"


З інтерв’ю О. Забужко

— У нас уже другий рік війна, і армію якось реанімували, і фронтове забезпечення якось налагодили, але у всіх відчуття, що робимо не те, що потрібно. О.З.»Бо ми всі — жертви сталінської концепції війни: «всьо для фронта, всьо для побєди, побєда любой ценой». Все для перемоги — так, але це XXI століття, і це інша війна. І в цій війні фронт становить усього 10% . А є ще оті безменовські 90, коли кулі не літають, а мізки плавляться. І вбивати міста й цілі регіони можна вже без обстрілів, самим тільки інформаційним терором — я була в травні в Маріуполі на виступах із сестрами Тельнюк і бачила, як це виглядає. Ми досі не можемо цього усвідомити: що війна — це не лише зона АТО, і перемагати треба не лише там. Зона АТО — це вершечок айсберга. А купа «мін» лежить, закладена у нас під ногами. І коли у водія в машині увімкнена українська ФМка, по якій годину, з перебивками на рекламу, звучить розвесела російська похабєнь — то це теж війна: йому прищеплюють свідомість «общего пространства». І коли в церкві, яка обманом зве себе Українською православною, а насправді підпорядковується кремлівському чиновнику, священик з амвона «дублює» українським мирянам російське телебачення, — це теж війна, і дуже навіть душозгубна… Так, для нас це війна за незалежність. І треба зрозуміти, що в ній нема поділу на «фронт» і «тил», що вона ведеться «тотально» — як я писала ще в «Диптихові 2008 року», «з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток», — і внутрішньо відмобілізуватись. А не казати: коли вже все закінчиться, коли росіяни виведуть війська?.. Якщо й виведуть росіяни війська — нічого ще не закінчиться. Оцього розуміння в суспільстві дуже й дуже бракує.»
                                                                            *    *    *
     То, може, почнімо з себе?

Учасникам бойових дій необхідно це знати!

До уваги учасників бойових дій! Прочитайте, будь ласка!
Ви маєте це знати і користуватись!!!

Пільги учасникам бойових дій:

Українське законодавство містить чимало актів, якими в різній мірі передбачено пільги для учасників бойових дій. Центральне місце серед нормативних актів у цій сфері займає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Зокрема, стаття 12 цього закону передбачає, що учасникам бойових дій надаються такі пільги:
• безоплатне одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів;
• першочергове безплатне зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів);
• безоплатне забезпечення санаторно¬курортним лікуванням або одержання компенсації вартості самостійного санаторно¬курортного лікування. Порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації вартості самостійного санаторно¬курортного лікування визначаються Кабінетом Міністрів України;
• 75-відсоткова знижка плати за користування житлом (квартирна плата) в межах норм, передбачених чинним законодавством (21 кв. метр загальної площі житла на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. метра на сім’ю);
• 75-¬відсоткова знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією й іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб у межах середніх норм споживання. Площа житла, на яку надається знижка, при розрахунках плати за опалення становить 21 кв. метр опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. метра на сім’ю. Для сімей, що складаються лише з непрацездатних осіб, надається 75% знижка за користування газом для опалювання житла на подвійний розмір нормативної опалювальної площі (42 кв. метри на кожну особу, яка має право на знижку плати, та 21 кв. метр на сім’ю);
• 75-¬відсоткова знижка вартості палива, в тому числі рідкого, в межах норм, встановлених для продажу населенню, для осіб, які проживають у будинках, що не мають центрального опалення;
• безоплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі¬ та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання;
• користування при виході на пенсію (незалежно від часу виходу на пенсію) чи зміні місця роботи поліклініками та госпіталями, до яких вони були прикріплені за попереднім місцем роботи;
• щорічне медичне обстеження і диспансеризація із залученням необхідних спеціалістів;
• першочергове обслуговування в лікувально¬-профілактичних закладах, аптеках та першочергова госпіталізація;
• виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100% середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи;
• використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік;
• переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці та на праце¬влаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації;
• першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення
• земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і город¬ництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом. Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов’язків військової служби, забезпечуються жилою площею, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями у розпорядження місцевих рад і державних адміністрацій, – протягом двох років з дня взяття на квартирний облік.
• одержання позики на будівництво, реконструкцію або капітальний ремонт жилих будинків і подвірних будівель, приєднання їх до інженерних мереж, комунікацій, а також позики на будівництво або придбання дачних будинків і благоустрій садових ділянок з погашенням її протягом 10 років починаючи з п’ятого року після закінчення будівництва. Зазначені позики надаються у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України;
• першочергове право на вступ до житлово¬будівельних (житлових) кооперативів, кооперативів по будівництву та експлуатації колективних гаражів, стоянок для транспортних засобів та їх технічне обслуговування, до садівницьких товариств, на придбання матеріалів для індивідуального будівництва і садових будинків;
• безплатний проїзд один раз на два роки (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом, незалежно від наявності залізничного сполучення, або проїзд один раз на рік (туди і назад) вказаними видами транспорту з 50¬відсотковою знижкою;
• зі сплати податків, зборів, мита та інших платежів до бюджету відповідно до податкового та митного законодавства;
• позачергове користування всіма послугами зв’язку та позачергове встановлення на пільгових умовах квартирних телефонів (оплата у розмірі 20% від тарифів вартості основних та 50% – додаткових робіт). Абонементна плата за користування телефоном встановлюється у розмірі 50% від затверджених тарифів;
• першочергове обслуговування підприємствами, установами та організаціями служби побуту, громадського харчування, ЖКГ, міжміського транспорту;
• позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення, а також на обслуговування службами соціального захисту населення вдома. У разі неможливості здійснення такого обслуговування відшкодовуються витрати, пов’язані з доглядом за цим ветераном війни, в порядку і розмірах, встановлених чинним законодавством.
Учасникам бойових дій пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються в розмірі 25% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Крім того, щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України. При цьому сума разової грошової допомоги, що належала особі і залишилася не одержаною у зв’язку з її смертю, не включається до складу спадщини і виплачується батькам, чоловіку (дружині), дітям особи, якій передбачена виплата разової грошової допомоги, або родичам, які проживали разом з нею.
Статтею 1 Закону України «Про поліпшення матеріального становища учасників бойових дій та інвалідів війни» встановлено виплату щомісячної виплати цільової грошової допомоги на прожиття у розмірі 40 гривень, незалежно від розміру пенсій та надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги та пенсії за особ¬ливі заслуги перед Україною.
Відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» військовослужбовці, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які брали участь у бойових діях, мають право на призначення дострокової пенсії за віком після досягнення чоловіками 55 років, жінками – 50 років та за наявності страхового стажу не менше 25 років для чоловіків і не менше 20 років для жінок.

За що я помер? (З ФБ)

Наприкінці травня 2014 року я загинув під Волновахою, аби вже в червні наш Головнокомандувач надав наказ про одностороннє припинення вогню.
Я загинув в Зеленопіллі, аби СБУ за викуп відпускала заколотників.
Я загинув під Щастям, аби Геннадій Москаль мав заробіток з контрабанди.
Неподалік Амвросіївки осколок перебив мені артерію, щоб за півтора місяці могли відбутися переговори у Мінську.
Після катувань мене розстріляли у підвалі сєпарів і я радо пішов на смерть заради того, щоби взимку 14-15 років моїм побратимам забороняли використовувати артилерію.
Я похоронений під завалами Донецького аеропорту, аби в лютому 2015 року відбувся Мінськ-2.
Я згорів у “бетері” під Дебальцевим, аби зустрічі у Мінську стали регулярними та на них Україну представляли Кучма та Медведчук.
Я загинув при взяті села Широкине, бо дуже хотів бачити там демілітаризовану зону…
Я загинув за особливий статус Донбасу.
Я помер за зміни до Конституції.
Я пожертвував собою заради запропонованої нашим Президентом “програми децентралізації”.
Я назавжди залишив дружину та дітей задля чергового відведення озброєння.
Мене було вбито під час перемир’я.
Я пішов на війну і я воював там не за перемогу, а за поразку, не за звільнення або приєднання земель, а за їхню здачу, не за здобуття незалежності чи збільшення геополітичної ваги, а за обмеження власного суверенітету, не за славетні сторінки в історії, а за ганьбу, якої та сама історія ще не знала.
Я загинув за те, щоб «мирний план» імплементувався й надалі.
Я загинув за те, щоб мої близькі та друзі не могли знайти відповідь на питання мого сина: «За що загинув мій батько?»

За шо хтось должен воювать?!!

 
  З  Павлом Прибішем я познайомився 4 роки тому — він з друзями прийшов на цвинтар допомогти в установці пам’ятника на місці поховання Руслана Зайченка. Він тоді був молодим завзятим студентом.   По закінченні встановлення пам’ятника, ми в очікувуанні транспорту (йому треба було їхати до Червоної Слободи, а мені на Зелену), розговорилися.
   Згодом Павло очолив «Молодий Народний Рух» на Черкащині.
   Пізніш, ще років зо два тому, у нас з Павлом виникли певні непорозуміння в дискусіях, погляд на ті чи інші події під різними кутами, незгоди в оцінках тих подій…
   Ці непорозуміння, як згодом вияснилось, не були аж надто принциповими. А в чомусь я з Павлом лише тепер погоджуюсь — все ж саме він тоді мав рацію… У чомусь не погоджуюсь з ним і подосі…
  У позаминулому році Павло пішов на Схід захищати цілісність нашої Держави. І вже за одне це мені стало до спини, як ми оцінювали якісь меншоварті події.  Хоча,  і сьогодні я з ним у певних переконаннях не згоден. Так, наприклад, Павло закликав не допомогати нашим батальйонам тому що (цитую):

1. Наші “бідні, голодні” зажрані воїни буцають ногами волонтерські пиріжки.
2. Наші “голодні, холодні” зажрані воїни відкривають мілітарні магазини вдома і продають волонтерську уніформу і т.д.
3. Наші Сонцедайні, Краснознамьонні командори гребуть лопатами гроші користуючись наївністю волонтерів і слабодухістю особового складу.
4. Наші батальйони вирізають метал, віджимають автомобілі (виключно ПРЕМІУМ-класу), вимагають викупи, “кришують” бізнес і іншими цікавими способами воюють.
5. Наші “Херої” пробувши 3-10 днів в “ЗОНІ” приїзджають додому, купляють собі документи кантужених учасників бойових дій і відкривають в обласних центрах Ялинки, розповідаючи на всих каналах і в інтерв’ю газетярам як їм в ОКО втрапило 10 залпів граду про ГоряЩий ВРАЖЕСКІЙ танк, про те як вони пухнуть з голоду (доречі пухнуть так що вже морди в двері не влазять).
6. Наші вояки, знають номер банківської карти для отримання коштів від волонтерів, але мало хто згадає номер Мами, Дружини чи Дівчини…
Список можна продовжувати до безкінечності…
   
Як на мене, настільки узагальнювати не можна… 
А вчора в одній із соцмереж він виклав про те, як став свідком яскравенького епізоду:

1. Наші “бідні, голодні” зажрані воїни буцають ногами волонтерські пиріжки. 2. Наші “голодні, холодні” зажрані воїни відкривають мілітарні магазини вдома і продають волонтерську уніформу і т.д. 3. Наші Сонцедайні, Краснознамьонні командори гребуть лопатами гроші користуючись наївністю волонтерів і слабодухістю особового складу. 4. Наші батальйони вирізають метал, віджимають автомобілі (виключно ПРЕМІУМ-класу), вимагають викупи, “кришують” бізнес і іншими цікавими способами воюють. 5. Наші “Херої” пробувши 3-10 днів в “ЗОНІ” приїзджають додому, купляють собі документи кантужених учасників бойових дій і відкривають в обласних центрах Ялинки, розповідаючи на всих каналах і в інтерв’ю газетярам як їм в ОКО втрапило 10 залпів граду про ГоряЩий ВРАЖЕСКІЙ танк, про те як вони пухнуть з голоду (доречі пухнуть так що вже морди в двері не влазять). 6. Наші вояки, знають номер банківської карти для отримання коштів від волонтерів, але мало хто згадає номер Мами, Дружини чи Дівчини… Список можна продовжувати до безкінечності…Джерело: http://v4asno.com/dobrovolec-z-peredovoji-zaklikav-ne-dopomagati-bataljonam/ Вчасно (Черкаси) © v4asno.com
1. Наші “бідні, голодні” зажрані воїни буцають ногами волонтерські пиріжки. 2. Наші “голодні, холодні” зажрані воїни відкривають мілітарні магазини вдома і продають волонтерську уніформу і т.д. 3. Наші Сонцедайні, Краснознамьонні командори гребуть лопатами гроші користуючись наївністю волонтерів і слабодухістю особового складу. 4. Наші батальйони вирізають метал, віджимають автомобілі (виключно ПРЕМІУМ-класу), вимагають викупи, “кришують” бізнес і іншими цікавими способами воюють. 5. Наші “Херої” пробувши 3-10 днів в “ЗОНІ” приїзджають додому, купляють собі документи кантужених учасників бойових дій і відкривають в обласних центрах Ялинки, розповідаючи на всих каналах і в інтерв’ю газетярам як їм в ОКО втрапило 10 залпів граду про ГоряЩий ВРАЖЕСКІЙ танк, про те як вони пухнуть з голоду (доречі пухнуть так що вже морди в двері не влазять). 6. Наші вояки, знають номер банківської карти для отримання коштів від волонтерів, але мало хто згадає номер Мами, Дружини чи Дівчини… Список можна продовжувати до безкінечності…Джерело: http://v4asno.com/dobrovolec-z-peredovoji-zaklikav-ne-dopomagati-bataljonam/ Вчасно (Черкаси) © v4asno.comПід час приїзду у одну відпустку Павло встиг одружитися — тепер у нього є своя родина.
  А вчора він став свідком одного епізода і виклав в одній з соцмереж про це свої враження:

                                                          

«Їду в маршрутці, зараз онлайн слухаю сорокарічного припідвипившого вєтєрана АТО і мєсного напів-пияка…
Пияк спочатку хвалив вєтєрана, навіть тикав пальцем в мене і казав шось типу: «Осьо, диви який здоровий! Чого, су..а не в армії?»
Вєтеран відповів:
» Ми з тобою должні сидіть в окопах, а не ці,молоді хлопці, їм ше сім’ї створювать і дітей робить..!»
Пияк зачувши такі слова обурився і почав кричати:
«За шо???!! За шо я должен воювать, за Пороха чи шо???»
Сподобалась реакція ветерана. Дослівно:
«Значить нам не по путі..!»
Попросив водія зупинитись і викинув пияка з маршрутки.
Пасажири одобрили цей жест…
Мабуть полякались, такої ж участі…»

Громадські активісти допомогли матері відвідати сина у зоні АТО

Не дай, Боже, якій матері такої долі – чекати сина з війни. На жаль, на сьогоднішній день багатьом матерям випало таке тяжке випробування.
Коли жительці Золотоноші, пані Лесі, син нарешті зізнався, що вже місяць служить на передовій, вона вирішила за будь-яких обставин провідати його. За щасливим збігом обставин волонтери ГО «Волонтер Черкащини» якраз готували поїздку у сектор «М» спільно з отцем Назарієм, настоятелем однієї з черкаських церков.
За словами пані Лесі, у бригаді, до складу якої входить її син, є ще 6 золотонісців, тому коли про поїздку дізналися місцеві жителі, кожен кинувся допомагати як міг. Не залишилися байдужими ні пенсіонери, ні підприємці. Пані Леся та всі золотонісці, що разом з її сином захищають Україну, щиро дякують землякам, а особливо родині Мірошників, родині Кривенко, Володимиру Кісанову, Ірині Засенченко, Володимиру Федіну за гостинці, увагу і турботу. Звичайно ж, подяку від захисників отримали і активісти ГО «Волонтер Черкащини», що передали на Схід продукти харчування, засоби гігієни, шкарпетки, спідню білизну та інше, а головне – громадська організація виділила кошти на поїздку та заправку автомобіля.
Вже традиційно гостинці отримали підшефні черкащани, що воюють в «Азові». Провізію для них збирали цілими будинками небайдужі черкащани. Бійці щиро дякували своїм доброчинцям, а для волонтерів немає кращої винагороди, як слова вдячності від захисників.
Приємною несподіванкою для бійця з позивним «Археолог» стала посилка не тільки від мами, а й від сусідів, по під’їзду і навіть мешканців сусідніх будинків, що готували йому та його товаришам по зброї передачу, а також лист зі словами підтримки від них. За оперативну доставку замовлення ГО «ВЧ» дякував азовець з позивним «Корсунь». А бійці з позивними «Хмурий» та «Льотчик» були в черговий раз вдячні за ті посилки з гуманітарним вантажем, який їм так необхідний на бойових чергуваннях, та який вкотре передали їм їхні постійні друзі, що піклуються про них з першого дня перебування хлопців на війні. За словами бійців, кожна посилка з рідної Черкащини переконує їх в тому, що всі ми робимо одну справу, тільки вони на передовій, а ми в тилу.
Безмежно рада зустрічі з чоловіком була й мінометниця Олена. Вона на передовій вже близько року. Жінка зможе перевести дихання і трохи відпочити вдома. А отець Назарій сказав, він впевнений, що поїздка здійснена спільно з ГО «Волонтер Черкащини», принесла як багато задоволення відвідувачам-волонтерам, так і багато радості для бійців. Священнослужитель запевнив, що співпраця на волонтерській ниві буде продовжена.
Активісти громадської організації ще раз звертаються до черкасців з проханням не бути байдужими. Ознайомитися з діяльністю ГО «Волонтер Черкащини» та принести допомогу для наших захисників можна за адресою: вул. Смілянська, 23, оф. 42. Тел. 38-38-54, 38-28-57.
Можна також перерахувати кошти на розрахунковий рахунок: р/р 26004267185 в ПАТ АБ «Укргазбанк», МФО 320478 Отримувач ГО «Волонтер Черкащини». Призначення платежу: благодійний внесок. Картковий рахунок (Приватбанк) 4731217105579955. Отримувач Добровольський Микола Михайлович.

Випадок в магазині. «Ви солдат, а я — ні».

Звернув увагу, що в черзі на сусідній касі стоїть молода дівчина у військовій формі.
Перед нею — середнього віку добре одягнений чоловік.
Коли він розрахувався і вже укладав свої покупки в кульок, він як раз, мабуть, помітив хто стояв за ним.
Чоловік явно спеціально затримався і коли касир пробила дівчині товари, він простягнув на касу свою кредитку.
Дівчина здивовано подивилася на нього, а він, ввічливо посміхаючись, але при цьому зі специфічною інтонацією людини, не звиклої що з ним сперечаються, промовив:
— Ви не будете проти, якщо я заплачУ?
Дівчина, явно розгубившись, як-то так, навіть з викликом запитала:
— Чому це?!
— Тому що ви солдат, а я — ні. — Відповів він їй вже без посмішки.
Касирка пробила чек, а чоловік якось згорбився, розписався і пішов на вихід.
     І я подумав — як часто я бачу, як люди зараз дистанціюються від солдатів. Бояться навіть глянути на них.
Інакше доведеться визнати, що ти, ось особисто ти нічого не зробив для них.
Тому мозок як би намагається виключити їх зі своєї сфери проживання, де спокійно і затишно.
І, може, людина б і рада допомогти солдату, але їй соромно…
І, таким чином, люди зраджують двічі: раз — нічого не зробивши для солдатів і два — не допомагаючи їм навіть у дрібницях в тилу — я не кажу заплатити, але пропустити без черги, підвести по дорозі і тому подібні не складні речі. А насправді, вони зраджують тричі — солдат, приїхавши в тил відчуває замість теплої зустрічі відведені сором’язливо погляди. Він тут зайвий, він нагадує про невиконаний громадянський обов’язок, він заважає жити зі спокійною совістю. І невідомо, що з цього гірше…
                                                                     Прочитано у  a_s_k_e_t

Випадок в магазині. «Ви солдат, а я — ні».

Звернув увагу, що в черзі на сусідній касі стоїть молода дівчина у військовій формі.
Перед нею — середнього віку добре одягнений чоловік.
Коли він розрахувався і вже укладав свої покупки в кульок, він як раз, мабуть, помітив хто стояв за ним.
Чоловік явно спеціально затримався і коли касир пробила дівчині товари, він простягнув на касу свою кредитку.
Дівчина здивовано подивилася на нього, а він, ввічливо посміхаючись, але при цьому зі специфічною інтонацією людини, не звиклої що з ним сперечаються, промовив:
— Ви не будете проти, якщо я заплачУ?
Дівчина, явно розгубившись, як-то так, навіть з викликом запитала:
— Чому це?!
— Тому що ви солдат, а я — ні. — Відповів він їй вже без посмішки.
Касирка пробила чек, а чоловік якось згорбився, розписався і пішов на вихід.
     І я подумав — як часто я бачу, як люди зараз дистанціюються від солдатів. Бояться навіть глянути на них.
Інакше доведеться визнати, що ти, ось особисто ти нічого не зробив для них.
Тому мозок як би намагається виключити їх зі своєї сфери проживання, де спокійно і затишно.
І, може, людина б і рада допомогти солдату, але їй соромно…
І, таким чином, люди зраджують двічі: раз — нічого не зробивши для солдатів і два — не допомагаючи їм навіть у дрібницях в тилу — я не кажу заплатити, але пропустити без черги, підвести по дорозі і тому подібні не складні речі. А насправді, вони зраджують тричі — солдат, приїхавши в тил відчуває замість теплої зустрічі відведені сором’язливо погляди. Він тут зайвий, він нагадує про невиконаний громадянський обов’язок, він заважає жити зі спокійною совістю. І невідомо, що з цього гірше…
                                                                     Прочитано у  a_s_k_e_t

На Золотонощині поховали легендарного "Батю"

У селі Вільхи, що на Золотоніщині, провели в останню путь Віктора Олефіра. Він став для багатьох взірцем справжнього патріотизму: незважаючи на важку хворобу, поїхав за своїм сином на передову.
Віктор Олефір з сином Сергієм.


Біля будинку Віктора Васильовича в селі зібралося сотні небайдужих. Згодом траурна процесія пройшла через весь населений пункт до місцевого кладовища, де покоїтиметься земляк, інформує Лівобережна.
– Я ніколи не думав, що настане час, коли зрозумію, що мене в Золотоноші оточують герої, — не стримуваючи сліз на панахиді, промовив голова Комітету сприяння обороні України В’ячелав Назаренко.
Саме до волонтерського центру кілька місяців тому прийшов з незвичним проханням сивочолий чоловік. Як з’ясувалося, він дуже хотів потрапити до зони АТО, де півроку воював його син. І вже за тиждень завантажений під самі вінця провізією для бійців «легковик» вирушив на фронт.
Опинившись на передовій, він ще кілька днів ніяк не міг знайти сина, який вирушив на завдання в саме пекло. В місці дислокації 128-ї бригади, де служив Сергій, героїчний дідусь отримав позивний «Батя». Відразу став своїм, отримав зброю і стояв в одному ряду із захисниками Вітчизни. А коли його син потрапив до шпиталю – отримав поранення, вивізши з дебальцевського котла близько двох сотень своїх побратимів – Васильович повернувся в рідні Вільхи.
Олефір ніколи не почував себе героєм, завжди відмахуючись, коли його так називали.
Більшість із місцевих жителів знали його хіба що як дуже привітного, чемного й завжди усміхненого селянина. Це зараз всі у Вільхах дізналися, що за тихою його посмішкою була героїчна душа, яка ніколи не терпіла несправедливості, повставала проти неправди та кликала на передову.
І на тій передовій «Батя» був стільки, скільки йому дозволяло це робити здоров’я. Перед домовиною Олефіра, перед його дружиною, синами та донькою, давали слово його бойові побратими, земляки. Обіцяли, що ніколи не допустять, щоб до влади приходили люди, які прагнуть самої лише влади, а не світлої долі для України. І закликали єднатися, бо тільки в єдності перемога.
                                                                           Джерело: «Прес-центр».

Хто всрався ?! – Ето нє я!

userpic_437Сашко Лірник.
                                  
                                    – Пєтя! Нашего Ванечку в Украінє убілі!
                                    – Малчі, дура! Нєбила у нас нікакого Ванькі! Ілі ти на піндовсав работаєш?

Маю старшого брата Віхтора.
Троюрідного.
А «Віхтор»,бо так у нас в селі кажуть.
Він служив в совєцькій армії на Далекому Сході. Якраз тоді,коли була «войнушка» з Китаєм за острів Доманський.
Ми про ту «войнушку» нічого не знали,тільки слухи якісь доходили. І ще пам’ятаю підпилого дядька в міському автобусі,який всім голосно пояснював,що з Китаєм воювати не можна,бо «вони як полізуть,то патронів на них не вистачить».
От і брат нічого не розказував про те. Не любив про таке розповідати. Мова про інше.
Мова про кацапів.
Служив він чи то замкомвзвода,чи ще якось там.
А за совітів в армії служили представники всіх народів великого сесесера. От і були всі на виду як на долоні у командира. Я далекий від расизму,чи нацизму,чи як там його називайте , але і не можу заперечити ,що ,хоч усі люди рівні ,але свою ментальну національну відмінність мають точно.
Дуже гарно це показано в дотепному анекдоті про Пєтьку і Чапаєва.
Пєтька: «Васілій Івановіч , а правда шо ви єврей?»
Чапаєв (поправляючи на переніссі окуляри) : «Відітє лі ,Пьотр…» :-)
Так от , братик розказував про службу в СА з солдатами різних національностей, але завжди виділяв дві – українців (як він казав «хахлів» – пережиток совкової класифікації національностей) і росіян ( відповідно «кацапів»).
Розмова ця була задовго до нападу фашистсько-російських загарбників на Україну , тому в упередженості Віхтора я звинуватити не можу.
Головною рисою українців він називав упертість, сміливість і рішучість.
Його слова : «От як в підрозділі є «хахли», то проблем не буде ні з чим. Що не можна зробити, то пошли «хахла» – все зробить і все знайде і виконає. Навіть якщо зробити не можна, то він на зубах витягне і зробить. І нічого,зараза,не боїться. Тіки запрягає довго, відмовляється і не хоче. Але як вже пішов , то за ним верби золоті цвітуть і все зробить,всіх перепре, а зверху ще й гільце поставить!
-А «кацап»- то не солдат, то батіг з клоччя. Завжди пробує обдурити, завжди вкрасти і сам же своїх закладе по повній програмі. Бздить і підлість робить. Особливо москвичі. Чи їх там спеціально такими навчають? А головне те, що впіймали на гарячому – так він стоїть і відмовляється –«Це не я!» .Тьху!»
Згадую зараз слова братика і дивлюся на російських агресорів,як вони по своїх стріляють щоб сліди замести, як відмовляються від своїх же військових. Кидають поранених і порушують слово офіцера. Навіть офіцерів здають. Як своїх загиблих загортають в рови безіменні як собак бродячих.
–Єто нє ми. Наших там нєт! Єто отпускнікі ! Оні заблуділісь ! Оні давно уволілісь ! Ето нє маєго сина магіла! Он січяс рядом са мной сідіт. А, он у вас убітий лєжит ? Тогда у меня ваабщє сина нє било!
Більшої підлоти у світі немає. Та і не було.
Ніби як у воду дивився братік. Все чисто як він розказував.
Яким чином це падлюче бидло збирається перемагати і захоплювати Україну і весь світ? Всі армії тримаються на честі і духові. А тут ні честі , ні духу.Тіко сморід від портянок і матні .
В совєцькій армії все трималося на українських сержантах – це вам будь-хто із служивих підтвердить. На нашому духу козацькому.
Ми своїх точно не кидаємо і за кожним загиблим героєм вся Україна плаче як за Морозенком. І кожного як не держава нещасна,так народ одягне,озброїть і підтримає.
А хуйловська армія – хоч і велика і пропіарена, а насправді зібрана із таких же брехливих і сцикливих юнітів ,про які розказував Віхтор.
Тут головне щоб наше командування не бзділо.
Та і ви не бздіть там сильно на диванах.
Бо хлопці наші,воїни, на рівному місці вперлися рогом, зубами вчепилися і перемелюють цього колоса на глиняних ногах.
І перемелять , а зверху ще й гільце поставлять.
І буде стояти обісране кацапсько – фашистське чмо перед всім світом і скиглити : «Ето не я!»

Бывший пленник ЛНР презентует книгу «100 дней плена, или Позывной 911»

61ab9af97ced13a98a0052cc0a345767[1]

Известный в Черкассах правозащитник, волонтер, член исполкома городского совета Валерий Макеев представляет издание о пребывании в плену. В АТО Валерий Макеев ехал с гуманитарной миссией: привезти продукты украинским военных и забрать пленных. По иронии судьбы человек и сам попал в тюрьму. Он более трех месяцев провел в неволе на территории ЛНР. Пережитое и увиденное там […]