Архивы рубрики ‘М.Лупинос.’

Лупиніс: Все життя я мріяв посидіти в батька на колінах…

5 лютого 2016 року… 16-та річниця з дня смерті засновника, ідеолога та натхненного державотворця Анатолія Лупиноса…. А ще він був багаторічним політв`язнем радянського режиму, поетом, філософом, революціонером.
Свого батька я майже не знав, за життя я бачив його всього декілька разів. В дитинстві він був для мене великою та рідною людиною, але я жив в селі, а до нас він приїжджав дуже рідко. Навідувався з Києва, тому здавався для мене дуже «важливим». Постійно в нього були якісь справи. Приїжджав завжди з якимись впливовими людьми, іноземцями і просто хлопцями-патріотами. Називав я його «батько», а ще постійно дивувався як мої однолітки можуть називати свої батьків: «папа», «старий», «предок» тощо. Мене дивувало, коли друзі на своїх батьків ображались, кричали чи просто не поважали, адже для мене батько був найочікуванішою людиною, я постійно мріяв, щоб він приїхав привітати мене з днем народження. А після його смерті я взагалі почав вважати його святим. Коли в мене щось не вдається, або наближається якась важлива подія, я їду в Київ до його могили і наче в янгола-охоронця прошу в нього допомоги, так, ніби: «Ти там зверху попроси у Бога, щоб допоміг мені». Чомусь я впевнений, що, якщо на землі він спілкувався вільно з президентами, то там і з Богом би товаришував. Також, це єдине місце де я можу поплакати незважаючи на те що я чоловік.
Коли мене питають, яким я пам’ятаю свого батька, мені на згадку приходить сім моментів.
Перший, це спогад про його приїзд… Одразу згадується глиняна хата, зима, двері затягнуті простирадлом, щоб не було протягів, бо хата повна дітей, розпалена піч, мама випікала хліб. Як зараз пам’ятаю, були перебої з світлом і ми з братами та сестрами грались в хованки та змагались в кого сильніші ноги — лягали на ліжко спинами, впирались ногами і тисли в стіну, в кого ноги зігнулись, той програв. Пам’ятаю, тоді батько і зайшов, відхилив покривало, яке висіло на дверях, і мама… Я ніколи не бачив більше такого виразу її обличчя, коли батько зайшов до хати. Вона спочатку затихла, а потім, як зараз пам’ятаю, на фоні печі, яка горить під освітлення гасової лампи, я вперше і в останнє побачив закоханий погляд мами… Що було далі не пам’ятаю, лише згадую, що він тоді привіз якийсь закордонний гіркий шоколад в великих упаковках, якійсь жерстяні баночки з кавою та телевізор «Славутич».
Другий — це коли ми були в бабусі, я її дуже любив, але в нас були постійні суперечки на тему комунізму (вона була ще та комуністка), проте про голодомор вона говорила зі сльозами на очах, але то таке, адже окрім цього вона постійно казала, що батько до нас не приїде, що він взагалі забув про нас. От саме коли ми сперечались, на тему батька, згадую, як під’їхала сіра «дев’ятка». Приїхав батько з УНСО-вцями, так я тоді втер носа бабусі.  А батько голосно скаржився, що коли їхали то їм в радіаторну сітку потрапив горобець.
Третій спогад про те, як я знову був у бабусі, а він приїхав на «Москвичі» з чеченцем Ібрагімом. Там було два моменти. Спочатку мій брат, Іван, граючись в авто, зняв його з ручного гальма і він покотився в сторону гаражу, а батько з хлопцями кинулись рятувати чи то авто, чи то старенький гараж від зіткнення, а потім цей же автомобіль випадково захлопнули, лишивши ключі всередині, й для того, щоб поїхати, Ібрагіму довелось розбити заднє скло.
Четвертий — це коли батько забрав мене, брата Івана та сестру Анну до себе в Київ на 2 тижні. Досі крутиться в голові частина адреси, де він орендував кімнату «Виноградар, провулок Квітневий». Тоді батько брав нас на різні зустрічі, де пив багато кави та курив у недешево обладнаних кабінетах. А ще він купив нам багато іграшок. Але тут на згадку приходить і моя перша образа на батька. Навіть зараз, коли згадую саме цей момент, навертаються сльози. Коли ми готувались до вечері, я іграшковим автомобілем проїхав по столу, а батько сказав, що це не гігієнічно і насварився на мене, а ще сказав, що відправить мене додому автобусом самого, я тоді образився на батька і, сховавшись в куток, плакав цілий вечір, навіть вечеряти не сів за стіл. Просто я дуже хотів подобатись батьку, досі картаю себе за ту машинку, бо цим я змусив батька на себе кричати.
П’ятий спогад, важкий… Коли мама прийшла додому дуже сумна, вона мало не плакала і говорила про щось з старшими братом та сестрами, а коли ми з Ванею підійшли і запитали, що сталось, то сказала, що дзвонили з Києва і сказали, що батько лежить в лікарні, бо в нього вискочив якийсь прищик. Через кілька днів мама сказала, що треба збиратись і їхати до Києва, бо помер батько.
Тут же згадується і шостий епізод, коли батько блідий лежав у труні, коли я цілував його в холодний лоб, холодні руки та холодні ноги. Мені тоді здавалось, що якщо я теплом своїх рук та губ нагрію його руки, то він встане. На жаль, була зима та мого тепла не вистачило…
Після цього його в труні, на руках несли хлопці УНСО-вці, потім був автобус з труною та вінками, яким нас везли на кладовище, На кладовищі зібралось дуже багато людей, багато з яких я колись бачив по телевізорі. Труна яку опускали в яму, металевий хрест, багато вінків та квітів… Там на кладовищі я підслухав, що батько помер від цирозу печінки, згодом я зрозумів, що то і був той «прищик», про який говорила мама, щоб підготувати нас, але не ранити…
Сьомий спогад, це коли нам в село привезли його речі. Там були піджаки, сорочки, краватки. Серед тих речей був один піджак, який я одягав постійно і навіть спати в ньому лягав, він був наскрізь просякнутий цигарковим димом та запахом батькового одеколону. Коли я одягав той піджак, то відчував наче батько мене обіймає. Саме тоді, в вісім років, я і почав палити, тютюновий дим досі нагадує мені про батька, і коли я закурюю чергову цигарку, я, згадуючи про батька, заспокоююсь, відчуваючи, що він десь поруч.
Коли я виріс, то поступово почав спілкуватись з друзями покійного батька. Все, що я зараз знаю про нього, це те, що чув від його знайомих та друзів.
Був такий випадок, коли я навчався в військовому ліцеї, в формі прогулювався Майданом Незалежності та підійшов до чоловіка, який продавав книги і запитав чи є в нього якійсь книги, де згадується про Анатолія Лупиніса. Цей чоловік сказав, що нічого нема, але натомість почав розказувати мені, що був особисто знайомий з ним, якою батько був хорошою людиною, яка однаково спілкувалась з безпритульними, банкірами та президентами. Тоді я дістав посвідчення ліцеїста і, нічого не кажучи, вказав на прізвище і по-батькові, Той чоловік спочатку занімів, потім зібрав половину людей, які торгували на Майдані сувенірами навколо себе, виявилось, що добра частина з них також знали батька, вони всі ділились враженнями про те, наскільки цікавою постаттю він був.
Зараз я намагаюсь якомога частіше приїздити на могилу до батька, закурюю там дві цигарки (одну для себе, а другу для нього кладу на хрест), розказую про йому про те, що я зробив, чого добився, розповідаю, що планую робити, прошу його допомоги, жаліюсь на те, що не виходить, та прошу пробачення за те, що зробив не вірно, а також прикладаю руку до холодного граніту з надією, що своїм теплом я поверну його до життя.
Коли я бачу людину з сивою бородою, то уявляю перед собою батька, як він підходить, як мене обіймає, відчуваю його тепло, в такі моменти я посміхаюсь. Зрештою, все життя я мріяв посидіти в нього на колінах…
Найскладніші моменти настають тоді, коли я бачу, як хтось спілкується з своїм батьком, починаю заздрити і мріяти про надійне плече поруч. Хочеться, щоб поруч була людина, якої можна запитати поради, і не боятись того, що відмовить чи порадить те, що вигідно їй.
Я дуже люблю, коли мені хтось розповідає про нього. Інколи я ловлю себе на думці, що деякі факти з життя батька схожі на ті, які вже траплялись і в моєму житті. Або якісь риси характеру чи принципи, притаманні йому, схожі на мої. Мабуть все це через те, що я дуже хочу бути схожим на татка.
Кожного року, як і цього теж, 5 лютого я їду до Києва провідати його та зустрітись з його друзями. У 2014 році, в цей день після кладовища, я повернувся на барикади. Адже, якби він був живий, то був би саме там і ми б удвох з ним захищали державу.
Другий рік триває війна України з Росією, про яку попереджували та якої намагались уникнути УНСО-вці разом з батьком в Чечні та Грузії. Війна, яка почалась не в Україні. Росія хоче загарбати всю територію бувшого Союзу… Чечня — Грузія, тепер за тим же сценарієм і Україна. Позицію свого батька я бачу й зараз такою ж, як тоді… І сьогодні я розкажу батьку, як продовжую справу, почату, але не завершену ним…
Микола Лупиніс, син Анатолія Лупиноса,*передрук з сайту УНА-УНСО
Довідка: Анатолій Лупиніс. Патріот, боєць, блискучий геополітик і провидець. Політик, який принципово не мав зі свого служіння Україні жодного зиску. Лицар в чистому вигляді. Зараз багато хто запитує, а що це був за чоловік?. Останній політв»язень СРСР, учасник і один з керівників повстання у радянському концтаборі. Після понад 20 років за гратами знову пірнув у боротьбу за Україну.Став одним з головних засновників УМА (Української міжпартійної асамблеї), 1990-го, згодом, партії УНА (Української Національної асамблеї) та 1991-го УНСО (Української народної самооборони).Після отримання Україною Незалежності Лупиніс не кинувся стригти купони зі своїх патріотичних заслуг. Якось у ті часи я запитала у голови Товариства (чи спілки, не пам»ятаю) політв»язнів: «Ви що сумління втратили, чому Лупиносу квартиру не дали? У нього ж шестеро дітей.» А Євген Пронюк: » А він що просив? Хоч би заяву написав — я ж не можу це за нього зробити.». Дійсно, Лупиніс заяви не писав, ніколи нічого ні в кого не просив. Зате перцю давав щедро усім — владі, і комунякам і демократам, а головне — лупив по гідрі Російської імперії, що активно відроджувалася з руїн СРСР. Передбачав події так, що Нострадамусу й не снилося. Але не шифрував їх, а намагався діяти і діяв. Передбачав і війну, що точиться зараз. І як вона може скінчитися. І що потрібно робити. Власне, про Лупиноса можна розповідати й розповідати, зокрема й про його мандрівки Кавказом і Закавказзям під час карабахського конфлікту, російсько-грузинської війни 1993, першої російсько-чеченської, як чкурнув з російського фільтраційного табору, як він без паспорта злітав до США , історій стільки, що не злічити. Чимось, може гумором і мудрістю, він був схожий на Ходжу Насреддина. Але 16 років тому він пішов у далеку мандрівку — у вічність.
«Ми випрягли волів, первернули плуга, 
сідлаємо коней і гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги. 
Прости нас, Господи, помилуй і спаси. 

На скресі двох світів стаємо до двобою. 
На скресі двох епох — за український світ.
Віч-на-віч, нація — з безликою юрбою. 
Навколо ворогів — суцільний живопліт. 

Волога цвіль Европ лоскоче наші ніздрі. 
Спекотних Азій тлін — судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде, після.
Життя триває — точиться війна. 

Ми випрягли коней, перевернули плуга,
сідлаємо коней і гостримо списи….»