Архивы рубрики ‘Михайло Гаврилко.’

Художник, скульптор, повстанський отаман

5 вересня 1882 року народився Михайло ГАВРИЛКО, різьбяр, художник, скульптор, поет; четар УСС, командант Ковельського і Луцького комісаріатів УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
«Такі, як Гаврилко, закінчують життя трагічно, бо «шанує лише те, що повне сили і пристрасти»
Юрій Липа.
…Полтавець із Козацьких хуторів, що неподалік с. Рунівщина однойменної волості, Михайло Гаврилко навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. Миколи Гоголя, півроку в Центральній школі технічного малювання ім. барона О.Штіґліца в Санкт-Петербурзі, звідки його звільнили з «вовчим білетом» – потрапив у тюрму за організацію студентського страйку. 1907 року утретє емігрував до Австро-Угорщини, у Львів, щоб уникнути Сибіру, і згодом завершив навчання на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв (майстерня Костянтина Лащки), де навчався за кошти Наукового товариства ім. Т.Шевченка, родини доктора Личаківського та стипендію письменниці Наталії Кобринської. Скульптор з Наддніпрянщини на той час був не тільки загартований революціонер, бо його одіссея була повна пригод, обшуків, арештів, з яких він різними способами викручувався, але й відомий митець, який створив чотири проекти пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві, на рідній Полтавщині, на Прикарпатті й Буковині. Він був автором власної Шевченкіани – увіковічнював Т.Шевченка в барельєфах, горельєфах, плакетках, портретах та медальйонах. До творчости Шевченка Гаврилка пристрастив його учитель Опанас Сластьон з Миргородської школи, перший ілюстратор Шевченкових «Гайдамаків», який і відіграв виняткову роль у його формуванні як національного мистця і громадянина. «Новий викладач був незадоволений тим, що дітей вчать церковного малярства та проектувати меблі «у псевдоєгипетському стилі». І те, і друге, на думку Сластьона, не мало ніякого відношення до українського ужиткового мистецтва» (цитата з книжки Roman Koval «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»). Учитель читав лекції про походження орнаменту на основі місцевости і народности, сам грав на бандурі та увів свого учня в чарівне кобзарське коло. Вступати до Краківської академії 1907 року Михайло теж прийшов із погруддям Тараса Шевченка…
«Я йшов тернистими шляхами,
Як кожний справжній син народу» –
писав Михайло Гаврилко. Його вірші склали єдину збірку поезій «На румовищах» (побачила світ 1910 року у Кракові).
  Ось уривок із нарису Романа Коваля “Вулкан на ім’я Михайло Гаврилко”:
Напередодні Першої світової війни у Львові відкрився стрілецький мобілізаційний комітет, до складу якого ввійшли “передові старшини львівських стрілецьких організацій” – Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанів і наддніпрянець Михайло Гаврилко. Комітет впродовж кількох днів організував першу бойову сотню УСС. У цій сотні, яку назвали згодом “залізною”, почав збройну службу і Михайло Гаврилко.
Активно взявся він і до праці в Союзі визволення України, в якому об’єдналися українські емігранти з Російської імперії. СВУ проголосив себе політичною репрезентантацією українців під російським пануванням та союзником Австро-Угорщини й Німеччини в боротьбі проти Росії за створення Української держави. Але не до політичної діяльності тягнуло Гаврилка, а до вояцького чину. 
І все ж на фронт Михайла не пустили – керівництво СВУ вирішило використати таланти митця в таборах для полонених вояків російської армії. Мета була далекосяжна – “переплавити” малоросів, патріотів Росії, на українців-націоналістів, озброїти їх і повернути в Україну воювати проти москалів за віднайдену Батьківщину…
Працю Гаврилко почав в Горішній Австрії, у таборі для полонених російських солдат м. Фрайштадт біля Лінцу. Прибув сюди 15 листопада 1914 р. як перший посланець СВУ. У таборі вже було кілька тисяч полонених різних національностей, які вороже поставилися до української визвольної ідеї. Попри шалений опір, Михайлові вдалося об’єднати навколо себе у гурток 21 українця та заснувати в одному з бараків українську бібліотеку.
У середині грудня 1914 р. до Фрайштадту прибув художник Микола Голубець, а за ним мовознавець Василь Сімович, Микола Чайковський, Роман Домбчевський, Осип Безпалко, Степан Смаль-Стоцький та інші достойники. Робота закипіла. Саме із Фрайштадта засяяло світло українства в інші табори.
Хоч і корисну працю робив Гаврилко, але ж не на фронті! А йому так кортіло повоювати з москалями. Свою пристрасть до ґерцю він виказав у вірші:
Греміть громи! Паліть огнями!
Літайте тучі над землею!
Нехай зливаюся я з Вами,
Душею скорбною моєю!..
У травні 1915 р. він таки вирушив у свій похід проти Росії. Воював під Болеховим, Калушем, Вікторовим, Галичем, Семиківцями, Тустанем, над Золотою Липою, Горішньою Липою (Настасів, Людвиківка). Під Болеховом командування підвищило його до четаря.
 Пам’ятник Гаврилкові у Болехові.
   Брав участь Михайло і в діяльності Пресової кватири УСС. 3 жовтня 1915 р. її голова Осип Назарук склав характеристику на Михайла Гаврилка. Ось цей документ. “Се одна з найориґінальніших постатей нашого стрілецтва взагалі, – писав Осип Назарук про полтавського козака. – Ориґінальна і виглядом, і поведеннєм, і минувшиною, і своїми духовними інтересами. Немов висловом і вкладником того всего являєть ся його оригінальний стиль в говоренню, його порівняння і взагалі спосіб вислову, напрям і “стиль думки”… Говорить з такою певністю себе, якби сокирою рубав. Так само певно виступає і ходить.
Сильно збудований, кремезний, бльондин з прозрачно синіми очима і незвичайно сильним орґаном (організмом. – Ред.). З лиця, постави, рухів і голосу – олицетворенє сили і рішучости. Коли дивлю ся на нього, то все маю вражіннє, що він з’явив ся найменьше о чотириста літ за пізно на українську землю. Вже за часів Хмельницького не чув би ся він надто добре на загальній раді козацьких полковників і отаманів”.
Як розуміти це твердження?
Напевно, Назарук мав на увазі захоплення Михайла образом Святослава-завойовника. Його і “спасителя” Тараса Шевченка вважав Гаврилко для себе найвищими авторитетами. “Ця надзвичайно буйна вдача мала для себе тільки один прототип – Святослава Завойовника, – стверджував Юрій Липа. – Шанував його за відвагу, за непосидючість, відкриту і сильну вдачу і за прив’язання до гарних старих божеств”. Оцих “гарних старих божеств” глибоко шанував і Гаврилко. У часи боїв він звертався до них за допомогою – і до “ясного та ласкавого Дажбога, що хранить від усякої напасти, і Перуна, що б’є громами всякого супостата… Вмів, ведучи свою сотню під час війни, зупинитися серед лісу, стати на пні дерева і голосно молитися до сил, що його оточують”.
Дав оцінку Гаврилкові й сотник Дмитро Вітовський. Він мав нагоду спостерігати за Гаврилком від травня 1915 року. Вітовський сказав: “Жовнір з нього добрий і, що найважніше, здисциплінований, хоч має охоту до дискусії в кождій справі. Про нього як команданта вистарчить сказати тілько, що з нашим піонерським відділом трудно було дати собі раду з ріжних причин. Гаврилко, іменований комендантом сього відділу, дуже скоро завів у нім лад і порядок. Супроти чужих офіцерів і навіть генералів поводить ся “gemutlich” (свобідно) до тої міри, що каже до генерала: “Habe die Ehre” (“Моє поважання”), або “Adieu” (“Бувайте”).
А ось думка про Гаврилка художника Івана Іванця, члена Пресової кватири УСС: “Гаврилко робить на мене вражіннє “Naturmensch’a” зі значною вродженою інтелігенцією, одначе абсолютно відпорного на всякі чужі впливи. В штуці (мистецтві. – Ред.) стоїть тим, що має в собі свого власного, з природи. На мою думку, ні яким професорам не вдасть ся на нього вплинути. Він був за границею десять літ, в Австрії і Франції, але не навчив ся багато ні по-німецьки, ні по-французьки, не тому, щоби не мав до сього здібностей, тільки для того, що його вдача, на мою думку, надто відпорна на все, що чуже і неукраїнське. Як людина, він дуже добрий, отвертий і ніжний, хоч твердий. Вдоволений з себе, хоч безпретенсіональний. Не дбає, чи кому подобаєть сє: аби з собою в згоді”.
Багато людей поважали Гаврилка, але мало хто розумів його. Один з них, Микола Голубець, писав про свого товариша: “В своїй промові (на студентському з’їзді. – Ред.) вказував Гаврилко на невироблення й нескристалізованість української національної культури. Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому, геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже до культури наших прапредків, що то мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль. Гаврилко справді вжив фрази про поворот до поганства, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої, української мітології. Що більше, як мистець і поет чув і відчував залишки тієї мітології в духовості простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчаткою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі, замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. В тому дусі промовляв Гаврилко на з’їзді, а що не був майстром єзуїтської діялектики, тому наразився на насмішки ігнорантів, що ще й тепер творять “компактну більшість” громадянства…”
Однодумцем Гаврилка був і письменник Юрій Липа, який планував написати про нього книгу. “Широке полотно його пригод, поданих у повісті, – зазначав він, – викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман. Не менш цікавим для політика і синтетика був би монографічний нарис про світогляд Гаврилка. Гаврилко завжди буде цікавий для українців, як довго є Українська земля, бо він виріс з цієї землі”.
“Світогляд Михайла Гаврилка – оригінальний, живий і сильний, вартий прилучення до скарбів української культури, – продовжував Юрій Липа. – В основі його лежить похвала близькості до природи і самій природі. “Треба йти в ліс або в поле, і то конче треба робити, бо людська душа відживає і не пліснявіє серед стоячого болота буденщини і людської плюгавості”. Звідти бере Гаврилко своє захоплення поганськими божествами: “ясним та ласкавим Дажбогом, що хранить від усякої напасти, і Перуном, що б’є громами всякого супостата” (…) Гаврилко радше почував себе приналежним до будучої України – простої, безоглядної і войовничої”.
Такі люди мусили загинути в бою.
1920 року у районі Диканьки і с. Божкове Михайло Гаврилко підняв повстання проти комуни. З московськими окупантами воював на тих землях, де колись Іван Мазепа намагався зупинити Петра I.
Московські руки таки вхопили отамана. Автор спогадів “Розгром Полтави” Дмитро Соловей, посилаючись на свого приятеля, писав, що Михайла червоні ро&