Архивы рубрики ‘День знань.’

Пригадаймо шкільні роки


                                                   У цей день рівно 50 років тому я пішов до першого класу.
   Перші враження були не зовсім захоплюючими, адже читати, писати (хоча, лише друкованими буквами), лічити — це все я вже вмів. Але… Я вперше опинився у колективі! У класі налічувалось десь 42-43 учні. Хлопці й дівчатка з різних родин, з різним рівнем знань, з різними вдачами. А головне — з різними очікуваннями від навчання. А тішило те, що тільки з нашого двору до нашого класу потрапило нас 5 хлопчиків і 3 дівчаток! А до школи найближче жив я — десь 30 метрів від вікна у моїй спальні до головного входу.
   Пройшло 50 років, а нікого не забув! Головне, звичайно — це перша вчителька, світлої пам’яті Лідія Григорівна Овчаренко. Саме вона прищепила нам любов і прихильність до знань.
  І наш директор, Макар Андрійович Снітко. У мене досі таке враження, навіть — переконання: таких директорів не було принаймні в Черкасах в жодній школі.
   Півстоліття пройшло. Декого вже немає. Когось життя розкидало по світу. Пам’ятаю їх усіх. Гадаю, і вони мене пам’ятають. 
   Пощастило —  усі 10 років провчився у цій школі — Черкаській середній №20. Нині у цій будівлі знаходиться інститут післядипломної освіти педагогічних працівників. Пригадується, якою була пришкільна територія: уся в зелені, квітах. Був навіть квітковий календар! І ми, малеча, доглядали за всім цим.
   Подосі вдячний нашим вчителям, викладачам.
   У 6-му класі до нас прийшов молодий фізик. І саме йому завдяки чи не увесь клас полюбив фізику. По-перше, він узяв за звичку викликати нас до дошки віршами! Деякі я і зараз пам’ятаю. І оті здавалось би важкуваті теми (все ж фізика!) цей вчитель міг донести до нас так, що, мабуть, і зараз багато хто їх не забув. А на великій перерві він біг на спортивний мвкайданчик чи до спортзалу зіграти з нами у футбол, волейбол чи баскетбол.
  Тепер цей викладач, Іван Іванович Плющай, є директором відомого у нас ФіМЛі.
З теплом згадується фізкультурник Марко Пилипович Калашнік. Людина з великим почуттям гумору. Пригадую, як десь класі у 9-му, 1 вересня була фізкультура і він на початку урока, коли ми всі вишикувались, сказав: «Ще Тарас Григорович Шевченко нас вчив: «Діти! Любіть фізкультуру!»» Що тут почалось!
  По закінченні школи я навчався на Загальнотехнічному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту (нині — ЧДТУ). Їду у тролейбусі на екзамен з математики (вищої!). Переживаю, піджилки потрушуються. У цьому ж тролейбусі їде наша математичка, Євгенія Федорівна Погребняк. Привітався з нею й оповідаю, з яким настроєм пруся до доцента Королевича. А йому у ті часи ніхто з першого разу не здавав. Євгенія Федорівна за 4-5 зупинок розказала про те, у чому я був не впевнений і це допомогло неабияк.
  Досі час від часу зустрічаюсь з Миколою Семеновичем Барчаном. Крім того, що він викладав у нас українську літературу, іноді ще підміняв і на малюванні. Ну, вже ці уроки ніхто подосі не може забути! Поки ми щось намагалися намалювати, він читав нам щойно виданих «Тореадорів з Васюківки». Як ви гадаєте, щось можна було нормально намалювати? Та ще й під таке декламування, яким володів Микола Семенович. Минулого року йому виповнилося 80. Дай, Боже йому довгих літ! Як і його дружині, Галині Опанасівні, яка пізніше, після нашого випуску зі школи, стала її директором.
   Викладав у нас українську і Олексій Омелянович Мануйкін. Останнім часом він викладав у ЧНУ. А тоді, наприкінці чи не кожного уроку він задавав нам писати твір. Потім, перевіривши написане нами, він ставив оцінку — 2++, 2—, 1+++ тощо, і рецензію на твір обсягом чи не з той, написаний нами, твір. До журналу, звичайно, потрапляли зовсім інші оцінки. Пізніш ми дізналися, що це було одним з елементів його дисертації на якусь з «педагогічних» тем.
   Пригадуються і уроки хімії, які проводила справжній педагог Лідія Микитівна Ільченко. Майже кожний урок вона починала: «Не головне для вас стати обов’язково мєндєлєєвими чи бутлєровими. Головне, щоб ви стали Людьми!»
   Гадаю, що чи не усі мої однокласники стали людьми. Серед них відомі і в Черкасах, і за їх межами лікарі, фахівці в різних галузях. Багато хто вже на пенсії.
  Але, оті шкільні роки незабутні і чудові. Нещодавно читав згадки наших земляків-черкащан про шкільні роки і з прикрістю бачив, що майже всі вони згадують шкільні роки, як роки прикровтрачені. Для мене це є дивним. Та ніхто з нас і в молоді роки, і пізніш сер’йозно не відносився до ідеології тих часів. Не соромився і не боявся посміятися і з «Лічно Лєоніда Ільїча, який очень хорошо помніл Крупскую, і мужа єйо Крупского». Та надмірна ідеологічна складова нас просто (і завдяки вчителям!) не напрягала.
  Тож, є що згадати!
   Щирі вітання усім, для кого 1 вересня є справжнім святом!