Август 24th, 2015 
Назар Обідзінський
«Мене вбивали тричі, хлопче мій.» —
Казав дідусь під хатою на лаві —
«І прапор наш (сказати не боюсь!)
Із кулями у серце заштовхали.
Отак й живемо разом всі літа —
Гаряче поле і блакитне небо,
Отож ти, внучку, не забудь бува,
Що стяг той, наче батько він для тебе!
Йому віддав я молоді літа,
За нього я віддам усе на світі,
Його хотіли в мене відібрать
Ще в сорок першім гітлерові діти.
Коли у Львові він їм, як пісок,
Засипав очі, свастику закривши,
Задумало гестапо дать урок —
Тоді, онучку, помирав я вперше…
Ми повертались з розвідки утрьох,
В селі насмерть скарали поліцая,
Коли побачили (нехай боронить Бог)
Колони смерті і собачі зграї.
У засідці засіли на болоті,
Бо дальше було нікуди іти —
Весь ліс заповнивсь криками німОти
І пси на шиях рвали ланцуги.
Прочісували кожен метер лісу,
Ішли рядами — автоматів блиск,
Ті сірі каски і значки ССу…
Я в кулемет поставив новий диск.
Супроти всіх, супроти всього світу
Я там лежав й дивився у приціл,
І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
Оте кільце з гранати Ф-1!
Бо прив*язав собі її на груди,
Щоби живим не здатися в полон,
Щоби тортури не відкрили губи
Й не видали землянку друзів — схрон.
Притис приклад, стулив ще більше скули
І палець натискає на курок.
Озвався ліс і пащою акули
Пішов на мене…Взрив. Пітьма. Морок.
Та не помер тоді — контeжений лежав,
Там мене друзі потім й підібрали.
Гранати так на собі й не взірвав,
Лиш міною мене пошматувало.
Вмирав удруге у Карпатах я,
Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
Уже закінчилась та довгая війна,
Та нові біди навалились збоку —
Її ще «Віслою» назвали москалі —
Наших людей зганяли, як худобу,
І гнали по пропаленій землі
Через границю. Скільки то народу!
Поляки нападали по ночах,
Вбивали, забирали цінні речі.
От ми й зустріли їх тоді в лісах
І біженців закрили наші плечі.
Їх було більше вдвоє аніж нас,
Та ми, як леви, кидались в атаку,
Загнали їх в якийсь лісний барак
І там удруге став я помирати.
Бо автоматна черга просікла,
Пришила до похиленого дуба,
Але й удруге, хоч уже вмирав,
Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!
І знову смерть розтанула в літах,
І знову мене друзі врятували
А замість мене росстріляли страх
І більше вже його не повертали.
А третій раз вмирав в своїм селі,
Коли голодні йшли вночі за хлібом —
Нас окружила рота москалів,
Енкаведистів взвод ознависнілий.
Ото востаннє, втретє помирав,
Але й утретє не зуміли вбити.
Навіть Сибір мене не доконав,
Бо знав одне — я мушу, хлопче, жити!
А зараз, внучку, буду вже вмирать
І хочу перед смертею сказати:
Для внуків збережи цей рідний стяг,
Щоб й їм було що внукам розказати!»
Ігор Федчишин.
Опубликовано в рубрике 