Архивы рубрики ‘історія.’

Кобзон та крутий початок. 10 цікавих фактів про святкування Дня міста у Черкасах

Вже 17-18 вересня жителі Черкас святкуватимуть день народження свого міста. Але мало хто знає, що за часи відзначення цього свята в історії було чимало цікавинок.
От і відомий краєзнавець Борис Юхно спеціально для читачів Zmi.ck.ua підготував добірку цікавих фактів про минулі масштабні святкування Дня міста у Черкасах.
1. “Великий почин”
Повальне захоплення ювілеями почалося відтоді, як у травні 1982 року Київ відзначив своє 1500-ліття. Перші секретарі обкомів і міськвиконкомів – хто з доброї волі, а хто – за “наполегливими рекомендаціями”, – підтримали столицю УРСР. Круглі дати посипалися на українські міста як з рогу достатку. Через чотири роки після київського ювілей докотився і до Черкас: нашому місту раптом “стукнуло” 700. Але дати, які на думку багатьох істориків бралися “зі стелі”, мали великий соціалістичний стимул до нових трудових подвигів. Тепер – во славу рідних міст, адже на середину 1980-х заохотити народ чимось глобальнішим  вдавалося ідеологам дедалі важче.
Тож уся промисловість, і насамперед легка, жила такими датами (і з них) задовго до офіційних урочистостей. На футболках і комбайнах, листівках і радіоприймачах, блокнотах і пакетах, сірникових коробках і значках, можна було побачити символіку міста-ювіляра. І працівники торгівлі зі стажем кажуть, що такі спецтовари й справді користувалися більшим попитом, хоча за якістю були нічим не кращими звичайних.
2. “Сувенірний” герб
До речі, з нагоди прийдешнього 700-річчя на сесії міськради 18 вересня 1985 року затвердили новий герб міста. Власне, просто герб, позаяк поява попереднього датована ще 1852-м, а зі встановленням радянської влади старорежимна геральдика повсюдно ліквідувалася.
Його створили художники Микола Теліженко і Олександр Костогриз, а ідеологічно вивіряв процес Анатолій Чабан. Треба сказати, що герб із юнаком на коні, снопом, серпом-молотом та назвою міста (чого в геральдиці ніколи ніде не допускалося за багато віків) загалом видався симпатичним. Принаймні кращим, аніж альтернативні варіанти із шестернями, колбами та іншою “промисловою естетикою”. Цей герб разом із цифрою “700” й пішов у тираж, однієї якої для солідного свята, вочевидь, було замало.
3. “Ліхтарна” дата у мороці віків
Невже до означеного періоду черкащани ніколи не цікавилися віком свого міста? Аж ніяк.
Ще у 1960-ті періодика та перші краєзнавчі нариси про молодий обласний центр регулярно присвячували цій темі відповідні публікації. З них ми дізнаємося, що тоді відлік віку міста вели з 1305, 1320, 1333 і навіть 1394 року.
Та коли виникла потреба у ювілеї, прив’язалися до праці російського історика Івана Болтіна та його “вчення” про заснування Черкас колоністами з Рильських слобід, що належали липецькому баскаку Ахмету. Щоправда, й там фігурують 1282 та 1284 роки. Але з такими датами ювілей не видавався можливим, тому подію заснування посунули на 1286-й. До речі, джерела, які взяв за основу Болтін, до цього часу не виявлені.
4. Початок по-дахнівськи
До 700-річчя у місті “підігнали” добрий десяток відкриттів промислових та соціально-культурних об’єктів. З-поміж таких – нова площа біля цукрозаводу, поліклініка “Фотоприладу”, Будинок книги і бібліотека ім. Лесі Українки у середмісті, хлібзавод, новий корпус музучилища, друга черга краєзнавчого музею. Довелося чути, що навіть кінотеатр “Україна”, який прийняв перших відвідувачів ще наприкінці травня, повторно відкрили 19 вересня: спеціально для високих гостей.
Прелюдією до урочистостей став велелюдний і гамірний Дахнівський ярмарок, який упродовж 13-14 вересня відвідало понад 100 тисяч земляків (спосіб обліку невідомий, але цифра фігурує). Цілком можливо, адже на ті вихідні місто реально залишалося порожнім, навіть автобуси міняли свої цифрові індекси на таблички “Ярмарок”.
Понад півтори сотні вантажівок, до межі можливого наповнених городиною і дарами колгоспних садів, десятки павільйонів з одягом, взуттям та товарами народного вжитку, ятки з гастрономією, гори виробів від майстрів ремесел, а ще в кожному закапелку – свині і качки, вулики й медогонки, діжки і плетиво, коси і жатки – все те необліковне, що відгодували чи змайстрували хазяйновиті місцеві дядьки та з чим приїхали сусідські. “І я там бував, пиво-мед куштував”.
Про хмільне й говорити зайве: тоді його варили два черкаські пивзаводи та ще кілька броварень області. І у всілякий можливий спосіб рясна ярмаркова пишнота підносилася споживачеві як особлива, тобто на честь 700-річчя Черкас.
5. У братському оточенні
Невдовзі пощастило побувати також на стадіоні ім. Ленінського комсомолу, головному місці урочистостей. Такого Черкаси й справді ще не бачили: грандіозний концерт за участі Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Анатолія Паламаренка, ніде правди діти – Йосипа Кобзона (який ще й виконував титульну пісню-посвяту Черкасам композитора Олександра Морозова). Театралізоване дійство, автомобілісти-мотоциклісти, салют…
Аби ви знали – 700-річчя Черкас минуло під гаслом “У братньому колі народів”. Тобто слід розуміти, що усі наші віки минули у суцільному оточенні близької рідні. Ну хто б сумнівався, що без чогось такого не минеться. Вже 21 вересня “Черкаська правда” оприлюднила відповідний розлогий репортаж. За потреби знайдете його в бібліотеці, а я лише “передам дух”.
“З тобою, країно, з твоїми буднями і турботами зв’язаний кожний трудовий день нашого міста, в якому, як в краплині води, знаходить відбиток правічна історія всієї Батьківщини, її героїчне минуле, переконливі звершення сьогодення і перспективи завташнього дня…”
Отак-то. Це вам не 10-метровий бутерброд із салом з нагоди 720-ї річниці.
6. Як на душу ляже
Особливістю Дня міста по-черкаськи стала те, що відзначався він коли заманеться.
Не траплялося такого лише взимку, а загалом – в усі інші пори року. Найчастіше у вересні, часи міського голови Сергія Одарича ознаменувалися “днюхами” у перші вихідні червня, 2004-го гуляли у травні, 2008-го – у жовтні. Тоді свято переносили тричі і дочекалися зовсім не святкової погоди за +13°С з характерною осінньою мигичкою, закутаною у туман. Навпаки, найспекотнішою видалася 719-та річниця, яку відзначали 28 травня 2005 року. Тоді табло на Будинку зв’язку цілий день висвічувало далеко за +30°С.
7. Співи на площі
Невдячна то справа, – згадувати, хто за всі роки виступав на нашому Дні міста, адже можна когось і забути, а зірки – вони ж вразливі. Однак, спробуємо бодай загальним списком. Про перший вже йшлося, а далі були: Ніна Матвієнко, Ірина Шинкарук, Тарас Петриненко, Євгенія Власова, Кузьма Скрябін, Тіна Кароль, Олег Скрипка, Настя і Потап, Альона Вінницька, “Авіатор”, Міка Ньютон, Гайтана, “Друга ріка”, Марія Бурмака, “Тартак”, “Гайдамаки”, “ТІК”, “Піккардійська терція”, Віктор Павлік, “Козак сістем”, Олег Винник…
Суб’єктивно – найкрутішим видався виступ Руслани у травні 2004-го. Вона щойно перемогла нам”Євробаченні”, тож мала місце певна пересторога – чи приїде зірка після такого тріумфу на банальну «шабашку»?
Але в тому-то й річ, що для Руслани не був прохідним “чосом”. Сумніваюся, щоб в її концертній діяльності такі взагалі мали місце. Виступила з “Дикими танцями” перед 40-тисячною аудиторією і “порвала” її, як і годиться.
Можливо когось цікавитимуть гонорари хедлайнерів. По різному було і за всіх не скажу, але для прикладу – 10 років тому Настя і Потап відпрацювали за 7 тисяч доларів на кожного, Альона Вінницька – за 9 тисяч.
Ну а найдорожче Черкасам влетіла Тіна Кароль. З “джерел, які заслуговують…”, відомо, що повезла вона звідси чи то 15, чи 16 тисяч шанованих у вітчизняному шоубізі заокеанських грошей.
Утім, жирні докризові роки давно не показник. Нині багато хто радий був би поспівати й за значно менші гонорари, але тепер святкові бюджети настільки куці, що доводиться обходитися взагалі без іменитих виконавців.
8. Скільки коштує свято?
До речі, а які вони – оті бюджети? На жаль, суми в гривнях в Україні непоказові, тому за тодішнім курсом доведеться переводити в долари.
Ось, приміром, 2005-го ми “гуділи” на 190 тисяч гривень, що склало 37,2 тисячі зелених. Наступного року вже на 600 тисяч українських грошей, а це дорівнювало майже 110 тисячам американських.
То, мабуть, були найвитратніші іменини: в.о. міського голови Анатолію Каленчуку дуже хотілося вразити містян розмахом, відтак у листопаді позбутися тимчасового статусу. 2007-го він пообіцяв погуляти вже на мільйон, та не склалося, і цифра витрат залишилися попередньою.
У розпал попередньої кризи, у червні 2009 року, обмежилися 300 тисячами гривень. Оскільки від “5.05” не залишилося й сліду, то за “8,2” наше 723-річя обійшлося в 36,5 тисяч зелених.
Цьогорічні витрати стануть одними із найскромніших за роки незалежності, якщо не згадувати купонні часи: тодішня бухгалтерія до шмиги лише спеціально навченим людям. Вони складуть близько 266 тисяч гривень, тобто 10 тисяч доларів. Але влада обіцяє, що скромна витратна частина аж ніяк не вплине на культурну програму події, тож містяни насолодяться “небувалою кількістю заходів”.
9. Розваги для кожного
Щодо цього – маю сумніви, але відповідне позиціонування зрозуміти можна: загальна ситуація в країні та її економіці не спонукає. Тоді усе було інакше… Ось дивіться, приміром 2007-й, 15-16 вересня: Парад наречених, Містечко майстрів, Адреналін-шоу, Богатирські ігри, Черкаси-джаз-шоу, Ярмарок “Дари осені”, зірковий концерт на центральній площі. І подібна гульня мала місце мало не щороку. “Плюс-мінус”, звісно, та завжди було щось особливе, а подекуди й таке, що претендувало на національні рекорди. Зазвичай вони у нас трохи специфічні, то й втішалися або 10-метровим бутербродом із салом або 27-метровим полуничним желе.
10. З незапланованого
Шикарний подарунок журналістам зробила міська влада 6 червня 2009 року: наші люди піднялися в небо на п’яти повітряних кулях. Одну з них, червону з написом “Ласунка”, чомусь понесло на “Азот”, де їй довелося маневрувати між трубами неподалік 45-метрової факельної установки.
Мандрівка могла закінчитися дуже кепсько як для колег, так і для міста, але минулося: після екстримальних маневрів корзина гепнулася у полі за підприємством.
Ну а загалом свято у нас проходить без ексцесів. Хіба що після нього трохи більше пацієнтів у травматології та сміття на вулицях. Але то таке…)))

ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук

Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду»
Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.
Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.
Розглянемо основні питання цієї проблеми.
Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.
На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.
Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:
– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;
– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.
Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.
Московити, великороси – хто вони?
Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».
У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.
У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом
За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки… Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?
На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.
Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.
У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.
На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.
Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.
Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.
Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.
Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.
Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.
Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.
Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.
Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити укр&