Архивы рубрики ‘Слов’янська писемність і мови.’

Язик і мова

                                                 

    
                                                «Мов поганих не існує в світі, Є лише погані язики»
                                                                                                                       ( А. Бортняк)

    24 травня — день пам’яті рівноапостольних Кирила (869) та Мефодія (885), вчителів Слов’янських. Це також День слов’янської культури й писемності. Цей день відзначають  в Болгарії, Україні, Білорусі, Чехії, Сербії, Чорногорії та Македонії.

Цей день відзначають в Україні, Білорусі, Сербії, Чорногорії та Македонії…. http://www.golos.com.ua/article/255205
Цей день відзначають в Україні, Білорусі, Сербії, Чорногорії та Македонії…. http://www.golos.com.ua/article/255205
     З цього приводу хочеться зайнятись історичним дослідження історії нашої писемности.
 Як відомо, в історії загалом досить багато усього намішано. Дуже важко відділити  історичну істину від плевел епосів, хронік, легенд тощо. Так і у нашого народу за основу історії узята «Повість врем’яних літ». А як дізнаєшся, що там істина, а що — вигадка?..
   Та я хочу свій досвід історичного дослідження сперти на фольклор.
   Тож почну…
                              «Одкуда єсть пішла мова руська»
  Було це тисячі й тисячі літ тому. Облітав Творець Землю, яку створив і дивився він на різні місця її. В одному з таких місць зійшов на Землю Господь і звернувся до населяючих ті місця мавп:
- Слухайте мене уважно, мавпи! Хочу, щоб ви прийнял мої образ і подобу. А для цього вам необхідно позбавитись ваших хвостів, поголити шкіру і позлазити з дерев. Я зійду з небес за тиждень і подивлюсь на вас.
   Зійшов Господь через тиждень на благословенну Землю і бачить, що там нічого не змінилось: Так само скачуть по деревах мавпи, чіпляючись хвостами за гілки. Розгнівався Господь і каже:
- Що ж ви, мавпи, не слухняні такі?!! Не послухалися Мого наказу. Тож покараю я вас: так назавжди ви й залишитесь тваринками. Хоч і людиноподібними, але все ж тваринами.
  На це мавпи Йому відповіли:
- Ліняй атседава! Ти нє відіш — ми па-укрАінскі нє панімаєм.
 Почувши це у Господа німб над чолом став аж пурпуровим. Ні з чим Творець покинув ті місця…

                                                         *      *       *
Пройшло багато-багато років. Вже на руських землях стояли величні Десятинна церква, Золота Софія… А на тих, вищеописаних місцях в дрімучих гущавинах все ще скакали по гіллю хвостаті людиноподібні істоти.

  На руських землях розвивалась торгівля, наука, віра Божа. А північніш хвостаті наївшись сирого м’яса лягали на мураву доверху черевом і намагались щось пробекати-промичати, ремигаючи. І дещо у них вже ж виходило:
- Ба-а-а… Бу-у-у… Би-и-и… О!!! Бабу би!


      Дещо пізніш  вже у них з’явились перші (й подосі живучі) вирази:
- Моб твою ять!..
- Да кіздіш ти, пуйло!
- Аддам жонку дядє, а сам пойду к ляді…
  Від еволюції не втічеш. Були на тих землях льодовики, були страшні похолодання й диким істотам просто доводилось працювати: плести лапті, вдягати якісь шкури, аби не померзнути. З часом повідпадали й у них хвости, облізла вовна з тіла і учорашні мавпи стали людьми. Та змінюється побудова тіла, але вища діяльність гальмує.
   Своєї достатньої мови немає. Культура на рівні яті, котру «моб її»… Тож, накрали вони у проїжджих з Півдня людей усіляких писаних грамот. І почали щось кумекати з написаного.
   А додати варто, що, як і в інших європейських народів, розмовна мова відрізнялась від писаної.
  Так, на Заході нашого континенту розмовляли звичними говірками-мовами, а при укладанні розумних наукових та релігійних книжок та для  служби Божої вживали латину. А на Русі таким самим чином використовували принесену Кирилом та Методієм староболгарську, яку згодом назвали церковно-слов’янською, хоча у повсякденному житті користувались мовою руською, котру ми тепер звемо українською і яка майже в незмінному вигляді дійшла до нас з вами.
   А оті північні варвари познавали слова й цілі вирази такими, як були написані в книгах. Змішали вони ті слова й вирази зі своїми дикунськими звуками і вийшло те, що вони тепер називають «рускій язик».

  І багато виникає, чуючи їхню говірку, запитань.
  От, на приклад: наш «тиждень» у них — «нєдєля», тобто вихідний, нічого не робити… А коли ж у них «дєля»??? Або: ми перемо, вони стірають. А чого вони стірать ходять в прачєчную???
  І таких прикладів безліч. Ось вам і «вєлік і маґуч»…
  Так і погодишся з Павлом Глазовим: «… така біда в моєї корови: Має, бідна, язика і не знає мови».
   Тим не менш — Зі святом вас, друзі! Бережімо й примножуємо нашу мову, наше слово!