Сентябрь 17th, 2016 
Назар Обідзінський
Це фото ще гаряче. Йому від сили хвилин 10. Наші хлопчики повернулись з передової. Не охололі від бою, не переключені від ненависті. Поряд з ними повітря потріскує від накалу.
— Гасили Омський спецназ, — розповідає збуджено Барс, — кращий спецназ Росії… був. Просили у нас півгодини, щоб своїх з поля бою повитягувати.
— Дали? — дивлюсь з надією.
— Дали!
Це прийшлі до влади на крові хлопців Майдану бояться рашистів. Наші їх гасять без страху, бо знають точно, яку хотять здобути собі країну.
— Не знімай! — Жорстко звучить з гурту в бік мого фотоапарата.
— Це ж з ким ми вже «на ти»? — Цікавлюсь.
— Ой, вибачте.
Ім треба трохи часу, щоб усвідомити, що вони вже вдома.
— А нас, нас сфотографуйте, пані Алло! — Стають у кадр троє.
— І нас, — людей у кадрі більшає.
— Це ж хто тільки що кричав «не знімай!»? — Сміюсь, намагаючись вмістити всіх в кадр, — або зачекайте, я з вами.
Опубликовано в рубрике 