Архивы рубрики ‘Герої не вмирають.’

Це неправда, що герої не вмирають… Із соцмереж

Kseniya Keleberda:
Це Міша Шульц. Друг мого сина. Він хотів йому зателефонувати. Але Мішу вбили. На війні, яка називається АТО. І тепер Мішу везуть додому. У Херсон. В труні. Він там з танка зістрибував, збирався йти в атаку. І його вбили.
Напевно мені не треба зараз писати. Але я не знаю, що робити. П’ю горілку і плачу.
Син лежить і дивиться в стелю. Це Ведмедик в Криму, в поході. Криму у нас немає, і Міші теж більше немає.
І йому вже більше ніхто не подзвонить. Не треба писати. Думки плутаються. Але навіть якщо б я написала найкращий у світі текст, хіба це щось змінило? Ну, я, напевно, хочу, щоб ви подивилися на Мішу, і зрозуміли — у нас ВІЙНА, ВІЙНА, ВІЙНА… І на ній вбивають таких як Міша.
І це неправда, що герої не вмирають. І ви всі і не згадаєте Ведмедика і далі будете жити як жили — радіти сонцю, чекати літа, поїдете до моря. А його немає! Розумієте — немає!
А війна це Молох — і він буде перемелювати все нові жертви. Але я хочу знати за що загинув світлий хлопчик Міша? У мене поки немає відповіді. У мене тільки ненависть є. Люта ненависть…
І ви думаєте тільки ті, хто там був повернуться з цієї війни злими? Ні.
Тут їх будуть чекати такі ж як я, котрі намагатимуться заглушити в собі цю ненависть поминальною горілкою.
  
    Один з коментарів до цього посту:

  Пишу и думаю на русском языке,
И нет страны, роднее Украины,
Но даже нож, в её вонзенный спину,
Не выправил редукции в строке.
Пишу на русском, русских проклиная…

Я говорю на русском языке,
Все сердце Украине отдавая.
Ах, лучше б я вообще была немая,
Без груза памяти, без боли, налегке.

Жила бы тихо в замкнутом мирке,
Своих фантазий записи листая,
И снег усталый за окошком таял…
Но карандаш опять дрожит в руке,
Хоть я давным-давно решила, с кем.

Но, видимо, судьба моя такая
Писать на русском, русских проклиная,
И чувствовать на русском языке.