Архивы рубрики ‘Без рубрики’

Короткий сценарій народного мильного серіалу "Вже середа,а Кубань ще під кацапами !"

Давно пора знімати свої бойовики про АТО. А оскільки народ, в масі своїй, слухає шансон і дивиться по тєліку кацапське сране мило про спєцназ, мєнтів і дєдиваєвалі, то треба починати із українсього аналога. Щоб виводити народ із наркозалежності і змінити ідеологічний вектор поступово але радикально геть від совка і кацапських окупантів.
Отже потрібен бойовик. Знімати спішно і показувати негайно.
Жив собі харківський пацанчик. Дрібний хуліган. Пішов в АТО, а в цей час до його чувіхи почав підбивати клинці його кєнт із підворітні, сєпар із харківського «Оплоту», який таємно ішачив на кремлехунту.
І от, поки наш пацанчик рятує сепарських діток, цей оплотівський сєпараст ріже животи, катує вагітних жінок, відрізає вуха і пальці побратимам пацанчика.
І тут на полі бою, після затяжного обстрілу вони сходяться в рукопашній. Пацанчик пізнає сєпара і зупиняє руку — Ти, Сєрьога?
А підступний сєпар завдає підлого удару, і хлопець гине. Але не до кінця.
Його підбирають кацапські буряти і віддають сєпарам. Ті починають його катувати.
А його харківський кєнт-сєпар попадає в полон до наших. Наші його лікують і виходжують в харківському госпіталі. А чувіха та (вона його теж знає), підкочується до нього із співчуттям і жалем дівочим. Ну там, туди-сюди і всьо такоє.
І тут обмін. І, як навмисно, пацанчика нашого міняють на цього сєпара. Тільки у сєпара рожеві щічки, а у пацанчика попалене обличчя, він не бачить на очі і нема ноги.
Ну і дівчина відхрещується від пацанчика — нафіг їй каліка? — і стає такою собі оплотівською шалавою і їде за сєпаром в лугандон.
А пацанчик в реабілітаційному центрі сходиться з дівчиною волонтером, яка закохується в нього… Ну там романтика, турбота, тепло, довгі розмови…
Тим часом чуваку ставлять протез і роблять операцію на очах.
Він, тільки зміг розрізняти світло, тікає з лікарні і вирушає на перекладних в лугандон шукати свою колишню дівчину, бо так і не зміг її забути.
Він має «легенду» як поранений герой-апалчєнєц-сепаратист. Але там його пізнає знайомий по підлітковому татуюванні на руці і його кидають «на підвал» в Луганське сепаратистське СБУ, бо думають що він развєдчік-правосєк.
А колишню дівчину пацанчика сепар присадив на наркоту і почав «здавати напрокат» чеченцям і кацапським казачкам, бо вона була дуже красива. Вона раніше була моделлю і знімалася в Харкові для реклами Оріфлейм і танцювала в будинку культури бальні танці. Вона не хотіла лягати під немитих бандюків, але її сильно били і вже пустили по кругу. Тепер вона працює мінєтчицею у сєпарастів за дозу і тарілку баланди.
В цей час до Луганського СБУ «на підвал» приїздить московський фсбшний генерал. Йому виділяють цю дівчину в ескорт. І вона, супроводжуючи генерала, «на підвалі» бачить свого колишнього пацанчика, але не пізнає бо він сивий, обгорілий і замучений.
Пацанчик бачить як вона «обслуговує» генерала, пізнає її і кричить їй: «Свєтка!»
Генерал бачить шо вони знайомі і сильно її б’є кулаком, так шо вона тіряє сознаніє, і починає катувати пацанчика фсбешними спеціальними питками.
Коли генерал його катує, то вона приходить в сознаніє, впізнає пацанчика, не витримує і 3,14здить генерала по голові табурєткою. Генерал падає із розбитою головою, а вона кричить: «Валєрочка!»
Потім вона плаче на грудях у помираючого свого колишнього.
А у нього в протезі захована пластикова вибухівка. Вони дивляться в очі один одного і плачуть. Вона востаннє красіво кохає його, бо він уже не може поворушитися, тільки улибається їй і спливає кров’ю. Вони, обнімаються, цілуються і підривають себе і всю Луганську СБУ разом із сепарами, чеченами, генералом і кацапським спецназом.
А перед тим той пацанчик встиг зробити волонтерці із реабілітаційного центру дитину.
І вона розказує маленькому синочку як тато підірвав кацапську сволоту і показує батькову медаль. Синочок вступає до лав правосєків щоб стати крутим спецназівцем і в останній серії їде на «Хамері» під синьо-жовтим прапором визволяти Кубань від кацапів.
                                                                   

Сашко Лірник

Казочка про москальске царство

А скажу я вам, що найбільше гамору й крику буває тоді, як до нашого Сабадаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага, ото вже біда, ото вже морока!
Приїдуть своїми кибитками, стануть за селом на вигоні, шатра свої діряві понапинають, багаття порозпалюють, та й стоять тиждень чи два, аж поки так до живих печінок дістануть, що насилу їх повиганяють!
Та вони дуже цим не переймаються: сьогодні тут, а завтра шукай вітра в полі! і разом із вітром шукай табун сільських коней, бо прихоплять цигани із собою найкращих, хоч як стережи. Це ж про них у нас у селі співають:
А цигани-молдавани
Ні шити, ні прясти –
Тільки ходять попід тин,
Щоб чого украсти!
А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної зозулястої курочки не дорахується хазяйка, або і сувій полотна щезне просто з-перед очей. Буває, хазяїн спіймає з куркою, то віддадуть, віддадуть, та ще й приказують:
- Так то ваша?! Вибачте! А ми ж думали, що дика – з лісу приблудила.
Але ніколи не буває так весело у селі, як з циганами!
Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі.
А що вже кращих ковалів, як цигани, то годі й шукати!
Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман.
Смаглявий, білозубий, кучерявий. Сорочка на ньому червона, шовкова, а у вусі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж не зчуєшся, як циганчата з кишені калиточку витягли. Добрим ковалем був Роман – такі підкови кував, як золото, а що коней любив – як братів рідних! Де якого коня доброго побачить, то і поговорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який був норовливий кінь, а до Романа підходив і слухав його.
А ще любив Роман теревені правити: ото поставить свою кибитку найближче до села, та й виглядає дядьків сільських, закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть. От лишень біда – був Роман запальний дуже. Тільки слово поперек почує, запасіює, закричить:
- Ану геть з моєї хати аж за дишель!
А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма кажуть: «Крутить як циган сонцем».
Говорили вони про все на світі, а найбільше про щастя та долю циганську. Роман жалівся:
- І що то за біда така у нас на роду? Все по степах нас носить, дощі нас мочать, сонце пече, мороз морозить, та й голод дошкуляє!
Добре вам,дядькам сільським: у вас і хата є, і хліб на столі, і тепло вам і добре. А у мене… – тільки рукою змахне – От якби став я паном, то зажив би на всю губу! Сало їв би,на салі спав би,салом укривався б! І різні напої-наїдки мав би щодня, навіть вночі їсти вставав би! І одежу всю золоту носив би! А що слуг би мав то як коней у табуні! А, до речі, чий ото кінь пасеться такий гарний гнідий?
А от якось темної нічки село вже поснуло, цигани теж повкладалися, лише Роману не спалося.
Сидів собі біля багаття, люльку шмалив та у казаночку кашу варив.
Ніч темна-темна, місяця не видно, тільки вогонь блимає та люлька жаром шкварчить.
Коли це чує Роман – щось від лісу шарудить- наче іде хтось, та все ближче і ближче!
Навколо така тиша запала аж у вухах дзвенить. Страшно Роману стало. Хотів на ноги схопитися, та не може з місця зрушити. Хотів закричати – голос пропав. Аж тут виходить на світло таке страшидло, що й розказати не можна. Худе чорне, волохате, з довгими пазуристими руками, а з широкого рота ікла стирчать. Очі великі, круглі, як у сови, і світяться. А кругом страховидла туман, як павутина, плаває.
Стало воно, та й на Романа вилупилось. А тому хоч і страшно, та виду не подає- взяв ложку, насипав каші у миску, та й страховиську простягнув. Подивилось воно, подивилось,понюхало, а далі кашу взяло, та й з’їло! І довгим язиком миску вилизало і зацьмакало.
Роман ще насипав. Воно знов злупило, далі ще… Так увесь казанок і втеребило. А далі туманом утерлось,ригнуло і каже:
- Ну, хлопче, оце ти від смерті врятувався. Бо я так їсти хотіла, що думала тебе зжерти, а тут і каша пішла. Тепер же знай що я – Мара-Потороча, і від мене ще ніхто ніколи не рятувався, хіба що у тебе вийде. Розважай мене до ранку. Якщо мені сподобається – виконаю твоє бажання, а ні – живий не будеш!
Роману страшно, та що поробиш? Давай він співати, та так жалібненько, та так тоненько, що Мара-Потороча тільки кривиться від жалю. А далі давай про свою долю нещасну розказувати та приказувати. Мара-Потороча уже і вголос хлипає та сльози втирає.
- Ой бідні ж ми з тобою, сирітки нещасливі, голубочки сизокрилі!..
Уже й світати почало а циган з Марою обійнявшись сидять та сльози гіркі за доленькою своєю ллють.
Почало небо світлішати, стала Мара-Потороча потрошку пропадати – уже тільки туман лишився. От з туману і чується:
- Добре ти мене, цигане, розважив, жалко мені тебе стало. Виконаю я твоє бажання – кажи чого хочеш!
Роман тут же плакати забув, сльози і соплі витер і каже:
-Хочу сало їсти,на салі спати,салом укриватися! Хочу слуг мати як коней в табуні!Хочу золотовдягати і в палатах багатих жити! Хочу бути паном над панами! Зроби мене царем москальським!
- Добре! Будеш царем аж поки пізнають, що ти циган. Але ж не жалій потім!
- А за чим там жаліти?! Роби царем!
Тільки-но сказав це Роман, як навкруги все перевернулось, перекрутилось, зашуміло! Романа туманом огорнуло, догори ногами перекинуло – понесло просто до Петербурга! Не встиг Роман перелякатися, не встиг закричати, а його раз! – через вікно і до царського покою закинуло.
А там уже слуг та лакеїв набігло без ліку. і всі кругом цигана бігають, одягають-роздягають, з ложечки годують, вошей з голови вибирають, корону царську на нього накладають і на трона саджають!
Перед ним усякі придворні та генерали кланяються, у ручку цілують.
А туман кругом цигана як стіна стоїть – усім в очі лізе, цигана ховає.
Ох і зажив циган царем! Ох і запанував! Що не скаже, яку дурницю не бовкне, усі його вихваляють наввипередки:
- Ах какой царь батюшка мудрий, какой вумний!
Що не накаже, то всі удесятеро зроблять — як побити одного винного, то десять невинних з синцями ходять та царю-батюшці дякують.
Що не велить грошей принести, хай хоч і сто карбованців, то тут-таки притягнуть і на тарілочку покладуть, а по дорозі тисячу і собі до кишені вкинуть.
А їсти носять страви усе не прості, а панські. І вдень і вночі цигана годують та марципанами заморськими підгодовують.
Став циган паради та бали влаштовувати. Солдати перед ним марширують та «Гуря!» кричать, а пани з панянками як зайці на балах тих стрибають.
Добре цигану жилось у царях москальських: хоче – Туреччину воює, хоче – Польщу,а хоче — Гамериці дулі у вікно крутить.
Солдатів багато – все не закінчуються. А як покладе на війні тисяч десяток-то хто їх там у Москальщині рахує-жаліє? Баби поплачуть і нових народять! А всі тільки «Гуря!» кричать та дивляться, куди далі йти воювати.
Бенкетує циган, гуляє, а люди бідні ходять, голодні ,обідрані, лахами трусять. Придворним то байдуже – все палаци будують. Так уже їх наліпили, що до тої річки Неви людям і не доступитися – аж до Обухова вже добудували. Міністри стараються, крадуть, багатіють, та все цигану на підпис укази носять. А той хрестика поставить, та й по тому – все одно читати не вміє. Так тими указами пів-царства Москальського пороздавав – не жалко, бо ж на дурничку дісталося.
Поцарював циган, поцарював, а далі сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема де каші з казанка поїсти, димом приправленої, нема з ким пісні циганської заспівати, – кругом тільки генерали та лакеї кланяються та його вихваляють. Хоч знов Мару-Поторочу клич, та де її знайдеш?
Набридло циганові каміння коштовне та палаци муровані, набридло лакейство та мова чужа, набридли страви заморські та вбрання золоте. Від цілунків генеральських вже й задниця попухла. Нудить світом бідний циган: все йому сорочка його червона ввижається, та степ, та дядьки сабадаські зі своїми розмовами, та багаття у таборі циганському, та зорі у небі нічному над Гірським Тікичем.
Уже б і радий циган драпонути із царства того, та зась! Що він не робив,навіть криком кричав: «Та не цар я, не цар, а циган Роман!»
А придворні усе радіють: «Каково наш царь-батюшка шутіт! Какой он вєсьолий!»
Всі його бояться та на нього моляться — і в церквах і вдома поклони царю б’ють — аж земля здригається. А москалі із гулями на лобі ходять, та один з-перед одного вихваляються у кого гуля більша.
У кого гуля більша — той значить царя сильніше любить. Навіть мірочку спеціальну для того діла змайстрували. Дяки з тою мірочкою із караулом ходять і всім гулі на лобі міряють. У кого гуля менша за мірочку — то мусить бігти ще поклони об землю бити перед циганом щоб до правильного розміру добити.
У кого гуля велика — тому стрічечку смугасту чорно-руду на груди чіпляють і б’ють по писку не сильно. А у кого гуля маленька — то на Сибір висилають.
А туман кругом цигана усе густіший стає. Куди циган не йде — навкруги лакеї, пани та солдати, ніяк і не втечеш – не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував уночі, та далі Твері не забігав – скрізь на лакеїв та панів попадав. Тут же його впіймають, кланяються, у ручку та ще кудись цьомають, та назад до палацу попід руки ведуть.
Та ось одного разу іде цар із купою придворних по столиці, зернятами заморськими плює. А придворні все те в хусточки складають, та ближче до серця пхають, а як же – з рота самого царя-батюшки! Та ще й вихваляються один перед одним, у кого більш заслиняне. А ще як на когось кісточкою поцілить, то тому всі заздрять – ото вже онукам розказувати буде!
Аж дивиться циган – наші чумаки сабадаські до Петербурга добилися. Ячмінь привезли і коней на продаж пригнали.
Як побачив Роман гнідого коня, як затрусився! Кинувся до нього, за шию обійняв, пальці у гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню циганську, яку в Сабадаші співав. Придивилися дядьки наші до царя,придивилися:
- То ти, Романе?
- Та я ж, я! – закричав циган.
Тут де не взявся вітер, туман розвіявся, і всі побачили, що то ніякий не цар, а циган . А той зрадів, корону царську з голови зтягнув і у придворних пожбурив.
А придворні тільки «А-а-а!» і встигли закричати. Відтоді москалі так усе через «А» говорять.
Підняло Романа, закрутило, догори ногами перекинуло і назад на Україну понесло – до табору циганського.
Сів циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на зірки, що в річці відбиваються, на коней гривастих, і засміявся.
Бо найбільше щастя для людини – то воля!
І чого ото на царство пхатися, ніби там медом помазано? Ні толку ні радості від того немає. А так люди добром згадають: „Ото лепські підкови циган кував! А цар з нього так був – ледащо! До задниці такого царя!

Жили ми в Україні без царів і далі проживемо! А як якийсь захоче до нас царювати прилізти-то такої тирки дамо, що аж за Уралом очухається!»
                                                                                                  
Cашко Лірник

Хохли закінчилися на Майдані

Сашко Лірник

Сашко Лірник

Як нам все по поличкам розклали! Чудовою російською мовою на українському ніби телеканалі розказали нам, дурним хахлам, що ми дурні хахли.
Селюки, бидло україноязичне одним словом.
Не те що культурні і іронічні русскоязичні нехахли.
І всі втикають телевізор, радісно перепощують відео — а вірно каже, хлопці, а правильно!
Тільки якесь паскудне відчуття, що ніби ти приїхав в гості до родичів, сидиш із братам і сестрами, дядьками і тітками, всією великою родиною, за столом, їси бабусині голубці і котлетки з локшинами, згадуєш своє босоноге дитинство.
А в цей час швагро твій кумедно в лицях розказує про те як ти зі своєю дружиною сваришся, і як твій син-двійошник мотоцикла розбив, і як ти з кумом в ресторані набухався.
Всі сміються, всім весело, брати тебе по плечах плескають, та і ти посміхаєшся. А чому ж не посміятися? Ти ж і сам про це йому розказував, коли ви покурити виходили в садочок.
Але чому таке відчуття що швагро тобі в тарілку насрав?
Може тому, що ти йому грошей позичив колись і про той борг забув? Чи може тому, що хату йому допоміг збудувати? Чи може тому, що його дочці з медучилищем допоміг, а його на роботу до кума влаштував? Чи тому, що синка його із мєнтовки викупав, коли його із маковинням пов’язали? Чи тому, що він сюди прийшов в алясці, яку ти йому з Канади привіз, коли на заробітки їздив.
Веселий швагро, дотепний.
Тільки все-одно, після вечері, як вже додому йти будете, треба швагрові зуби вибити.
Володя,а ,пардон,Владімір Алєксандравічь,відкрию вам велику таємницю-
Хохли закінчилися на Майдані,коли пішли на кулі снайперів із фанерними щитами.
Ну і віршик на закуску як ілюстрація.
Якось внук спитав маленький в бабусі своєї:
- Чом, бабусю, гумористи – майже всі євреї?
А бабуся так сказала: – Різні є народи,
Що євреї – гумористи, то все від природи.
Всяк єврей у цьому ділі здорово кумекa,
Він вам турка передражнить, чи хохла, чи грека.
Передражнить його мову з дурацьким акцентом,
Хай він буде чи міністром, а чи президентом.
Люди слухають, сміються та й мають потіху,
А єврея передражниш – буде не до сміху.
Він же тебе спаплюжить перед цілим світом,
Назве тебе «бандерою» і «антисемітом».
І наляпає на тебе стільки грязі й бруду,
Що не здереш і не змиєш до Страшного суду.
Не чіпляйся, голубчики, до їхнього брата,
Дражни хохлів і кацапів – вони, як телята…
Павло Глазовий
Так,прочитав коменти і зрозумів ,що треба розжувати і в рот покласти- не всі вміють читати.Точніше буковки то розрізняють,і в слова складають,але смисл того,що сказано пролітає повз.
Отож двома словами — одна справа,коли я сам розбираюся в своїй родині із своєю жінкою,і я сам розбираюся із своїм сином за мотоцикл,і я сам розбираюся із своєю проблемою з кумом.
І зовсім інша справа,коли це пробує робити в моїй сім’ї хохмач швагро.
P.S. Уточнюю,хто не зрозумів. Мова не про цей конкретинй фільм чи епізод,а про загальний підхід до «українського питання» в творчості «гумористів».
І прошу не чіплятися до мене із антисемітизмом.Це тут ніяким краєм.
Вірш написав не я,а Павло Глазовий(там вказано).Вірш розміщений якраз для того щоб «борці» не знаходили «потаєнний смисл» там де його немає.Те що ці «гумористи» обрали для експлуатації нішу приниження українців-це їхній свідомий вибір,сподіваюся що їхня національність тут ні до чого.
Хоча все-одно чіпляються і приписують мені мало не лаври доктора менгле.
А мова про елементарну порядність.

У Городищі украли пам’ятник Симиренкові

У Городищі украли пам’ятник СимиренковіПерший день зими ознаменувався нахабною крадіжкою пам’ятника Левку Симиренку, який стояв біля парадного входу Городищенського державного аграрного коледжу. Це погруддя було своєрідною візитівкою навчального закладу, його обличчям, одним із символів Городищини. Пам’ятник стояв із 1985 року, його виготовили в живописно-скульптурному комбінаті Київського обласного худфонду. Він був бронзовим, тож поцупили напевно для того, щоб здати на металобрухт. Вчинити таке було непросто – адже висота постаменту 1 м 70 см, а висота погруддя 1 м 20 см. Та хтось спрацював дуже уміло – важкий пам’ятник поцупили так швидко, що ніхто нічого не помітив. Про крадіжку негайно повідомили поліцію – сигнал надійшов близько восьмої години ранку. Проводяться оперативно-розшукові заходи. 

У Городищі украли пам’ятник Симиренкові

Багато хто навіть не підозрював, що пам’ятник славетному землякові і видатному садівничому зроблений з бронзи. Через темний колір думали, що з якогось каменю, чи залізобетону. Але знайшлися «спеціалісти», які втямили, що це бронза, яка дорого коштує. Раніше вже були спроби поцупити пам’ятник. Якось його навіть скинули з постаменту, але покинули на дорозі. Це найбільша крадіжка з коледжу за всю майже 125-літню історію навчального закладу.

Володимир ЧОС

Вікна

Чомусь в Черкасах прийнято заклеювати вікна магазинів якоюсь гидкою рекламою. По перше вона завжди жахлива, по друге не тільки не заманює покупців, а навпаки — відлякує.
По трете світло із вікон вночі додає затишку вулицям + зменшує кількість злочинів, адже їх легше робити в темряві.
Ось це вікна магазинів Черкас

А ось це магазини нормальних людей.


Кусень — надкушен..

Сашко Лірник

Сашко Лірник

У нас вдома ніколи не було куснів.

Кусень — надкусаний шматочок хліба чи пиріжка.
Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. — Потім доїм.
А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть.
У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.
Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.
Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.
Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.
Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно — шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.
Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.
Теж татове виховання.
Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.
Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.
Я і так все запам’ятав з першого разу.
Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку щоб не з’їли.
І про те, як прибігла сусідка в сльозах,бо зникла її донечка.
І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.
І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.
І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.
І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.
І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.
Пам’ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з’їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо динка її запісяла.
І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками щоб не витрачати кулі.
І ще пам’ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності- це коли в Чорному морі затонув танкер,який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер,не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в «голодний» 1933 рік,коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами,а в цей час в європейській житниці — Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.
А головне пам*ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві «активісти»- «партєйні» комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.
І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.
Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.
Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.
Це примус до дії.
Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?
Дій !
Те що окупантів із північного «братського» народу треба нищити — це аксіома. Це як вошей вбивати.
А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.
Запорозькі козаки мали свою кару для таких «активістів», які вбивали своїх.
Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.
Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співробітничаєш із окупантом? Вихваляєш убивць?Розказуєш про те,що «голод бил вєздє»? Брешеш,що «тогда бил нєурожай» ?Патякаєш про те ,що «украінци убівалі самі сєбя»?
- В яму !
І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.
Важка та домовина..
Засипаємо, хлопці та дівчата!
Кожен по жмені,не зупиняємось.Щодня.
І дітей привчайте ті жмені кидати.

Тиць-гриць турецька ракета в зад, або Всьо Чьотко, Чуваки!

                                             
                                                                                             


                                                                                
 Вишел мєсяц із тумана,

                                                                             
  Винул ножик із кармана
                                                                             
   Буду рєзать, буду біть -
                                                                             
  Хто откажецца дружить!
                                    ( кацапська дитяча счіталочка)
                                                                             

  Над сідой равніной моря гордо                                                                                       рєєт Бурєвєснік чорной блискавці                                                                                 подобний!

                                                                                                      
Раісся вперде!!!
Ми самие страшние в мірє!
Ми самие крутиє в мірє!
Тагі-і-і-і-і-і-і-л!!!!
Хочу — анексую Крим, хочу — нападаю на Україну, хочу — бомблю Сирію, і ніхто мені не указ!
І мільйони дебілів в Північному Мордорі радісно скавчать і пісяються від радощів, що настріляли ще хахлів, спалили ще чурок і розбомбили ще сирійців.
А Європа соплі жує, Америка загадково вичікує, Україна напружує жили в обороні і спливає кров’ю.
Розправив свої горді крила Гордий Двоголовий Орьол-Бурєвєснік з Гордої Раіссі з Гордим Хуйлом в сідлі, піднісся в небеса і зверху чигає на тих, хто ще не заховався.
Перед всім світом вийожується, понти кидає, Іскандерами і Арматами погрожує, бомбардувальниками і штурмовиками жахає, бомбами як яйцями трусить, всіх лякає.
Ра-два-трі-чєтирє-пять! — Я іду іскать!
І тут раптом…. Тиць-3,14здиць!
В задницю влітає турецька ракета!
І всьо…
Називається «прєрваний польот».
Отак треба.
«Учітеся, брати мої!» (Т.Г.Шевченко)
- Що в танку головне?
- Головне не бздіть!
Сало є? — Є !, Є!
Пиво є? — Є!, Є!
Ракети є? — Є!, Є!
Ну так чьотко!!!!! («Брати Гадюкіни»)

Сашко Лірник

                                                                     

Маторжаники

З усіх Голодоморних історій мене найбільше вразила розповідь нині покійної Ярини Мицик. Навесні 1933-го із ситого Ленінграда у село Вишнопіль на Черкащині приїхала до батьків її родичка Марина Проценко із сином Петрусем. Хлопцю було років 6 чи 7.
У голодному Вишнополі саме їли коржі-маторжаники. Колгоспникам видавали на день 200 грамів борошна. До нього додавали перетерте берестяне листя й пекли. Петрусь простягнув руку, щоб з’їсти бодай один. Рідний дід за це його страшенно побив. Від образи дитина забігла за 20 кілометрів у село Роги до двоюрідної баби Ганни Дорошенко.
Хлопця шукали по всьому Вишнополю. На другий чи третій день Марина пішла в Роги. Постукала до тітки. Та відчинила.
— Гріх на мені, Маринко. Я зарубала і з’їла твого синочка.
Стоять і дивляться одна одній в очі. Мати, яка щойно втратила єдиного сина, й убивця — яка до того нікому зла не робила. Тому й не вміла брехати.
Уся в сльозах Марина йде додому. Але скоро повертається, просить Ганну віддати кістки. Разом шукають місце, де вони закопані. Копирсаються в землі. Немає. Шукають ще і ще. Не думають ні про що, а просто виконують роботу, яку будь-що треба зробити. Убивця і мати. Сутеніє. Риють гарячково. Матері щастить — знаходить першу кістку. Та біла, бо обварена. Разом добувають ще кілька.
— Це все? — питає Марина.
— Все, — витискає із себе Ганна.
Мати мотає кістки в хустину. Йде мовчки, не прощається. Виходить за село і реве вголос. Цілує порубані й обварені кісточки. Вдома ховає сина під грушею.
Через кілька років, коли радянська влада наклала податки на фруктові дерева, грушу зрубали. Лише берест, із листя якого пекли маторжаники, так під сокиру й не попав.
Автор: Юрій СТРИГУН

Майстриню з Черкас визнали взірцевою "Жінкою ІІІ тисячоліття"

 21 листопада в Київському національному академічному театрі Оперети відбулася VIII Церемонія нагородження Всеукраїнської премії «Жінка III тисячоліття».
 
Завдяки величезній внутрішній силі, розуму і активності, вони щодня творять історію нашої країни. Очолюють успішні фірми і компанії, займаються благодійництвом, працюють волонтерами, роблять значні внески у розвиток промисловості, науки, медицини, культури і водночас бережуть затишок своїх родин…
Переможців визначала вища Представницька рада Всеукраїнської премії на чолі з композитором, професором, народним артистом України Олександром Злотником. У церемонії нагородження були задіяні Руслана, сестри Тельнюк та інші відомі українки.
Зокрема, у розділі «Рейтинг-2015″ перемогу здобула відома майстриня з Черкас Олександра Теліженко. На церемонії були присутні її діти – син Тарас, який ще зовсім недавно воював на Сході у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади та донька Олеся – так само, як і мама, відома на всю Україну майстриня.  

Шоймер Ізраель, або Сторожа України

Сашко Лірник

Світ творений Словом а не силою, капіталом, чи індустрією.
У вдячному єврейському псалмі співається про шоймера (оборонця), який ніколи не засне, не злякається і захистить Ізраїль.
Ізраїль відбувся як держава саме тоді, коли одна людина примусила вивчити івріт цілу націю, яка розмовляла мовами всього світу. І тепер в обороні народу стоїть їхня мова, яка була зовсім зникла і знову відродилася і не засне і не злякається ніколи.
В основі багатовікової агресії Московського Ординського Улусу проти України, його ненависті і цієї війни, якраз лежить мова.
Пошкреби самого інтелігентного і просунутого жителя Московії — і, з-під культурних нашарувань університетської освіти і поезії срібного віку, вилізе наколка «Разгаварівай па-чєлавєчєскі, хахол!»
Ви думаєте, що росіяни не здатні вивчити українську мову, тому не розмовляють нею, навіть проживши в Україні по тридцять років? Здатні. Коли треба отримати грін карту чи вид на проживання в клятій Гейропі, то вивчають прокляту англійську і німецько-хвашистську мову аж бігом. А тільки стає питання про українську (білоруську також. Сябри знають), то весь інтелект ніби кудись зникає. Як у другокласника перед дошкою.
Краще бути згвалтованою ніж українізованою — це їхній принцип і основа співіснування з нами. Альтернативи для них не існує. Або ми перейдемо на російську, або нас уб’ють. Різними способами. 
Можна швидко — залпами Граду із-за кордону, а можна повільно, але не менш ефективно — повзучою русифікацією. І, хоч в другому випадку міста і села не будуть вкриті гниючими трупами, але українців там також не залишиться.
Так як сталося на Кубані, куди перебралися запорожські козаки- сіль землі і нації української. А тепер їхні нащадки, російськомовні «казачкі» з українськими прізвищами, приїздять на Донбас «убівать хахлов».
Захистом України є не тільки артилерія, ракети і армія, і не тільки добровольчі батальони із волонтерами, а в першу чергу українська мова.
Не вихолощена, максимально спрощена і примітизована щоб наблизити її до російської, а багата і красива. Так як я чув тоді в Одесі. Із своїми гарними словами і зворотами.Із перлинами, такими як — розгардіяш, шарварок, замурзаний, бешкетник, подружжя, чимало, олія, смар, олива, мастило, обрій, небокрай, кохання, шкереберть, дошкуляти, міркувати, ну і нехай щастить врешті-решт ! )))
А фраза українських військових розвідників в прямому ефірі про те, як вони «нишпорили в запіллі, чигали в шелягах і, аби не панькатися, зметикували і, крадькома, налаштували тенета в манівцях на царині, в які, врешті решт, спірвали якесь велике кацапське цабе, і наразі човгають домів навпрошки чагарями проз кавунове бадилля, з цим недорікуватим покидьком у лантусі» начисто вирубає кацапських шифрувальників.
От зараз згадайте і напишіть українські слова-перлини, яких ординці не зрозуміють, або яким немає відповідників в російській мові.
Бережіть їх, не забувайте, вживайте і вчіть дітей.
Тільки мовою твориться український світ. І напівміри і угодовство тут неприпустимі.
По аналогії із крилатим виразом «скромність — найкоротший шлях у невідомість» — «російськомовність — найкоротший шлях до зникення українців».
Дивно і трошки соромно спостерігати за тим, як україномовна жіночка переходить на спілкування російською із такою ж україномовною жіночкою в маршрутці чи на базарі.
А коли ведучі телепрограм вперто «штокають» і «какають»(при цьому «гекаючи по полтавськи) до україномовних гостей і учасників шоу,то це взагалі за гранню добра і зла. Скільки можна нас у себе вдома принижувати?!
Гей,алльоу! У нас тут Україна чи вже Малоросія?! Ви реально задовбали!
Оце і є та сама повзуча русифікація, яка починається із запопадливого переходу на російську в спілкуванні між українцями, а закінчується сепаратистами, окупованими територіями і качам, яке пливе по містах і селах України.
Не треба примусової українізації.
Це лякає зросійщених попереднім колоніальним життям українців. Потрібна дерусифікація. Постійна і всюди.Запустити зворотній процес нищенню нашого народу як народу. Бо народ визначається не місцем проживання а своєю мовою.
Треба не заважати природній українізації..
Просто віддавати дітей в українські садочки і школи. Просто українцям розмовляти між собою українською.
Нас в Україні абсолютна більшість, тому все стане на своє місце. Не за рік чи за два, а от за десять точно. І тоді ніяка Орда нічого не вдіє.
Бо на сторожі коло них поставлю Слово!, — говорив Пророк української нації.
Він знав що казав, бо Слово дійсно ніколи не засне і не злякається.
Аби лиш ми не заспали, не злякалися і використовували свою Божественну Зброю, своє Слово в обороні України.
І для нас, при всій нашій толерантності, лагідності і терпимості, це Слово було, є і має буде українським!
P.S. Хоча ,після наших кіборгів і героїчних добробатів,міф про українців як сумирних телят уже не актуальний.
Українське Слово- це слово воїнів,героїв і шляхетних лицарів.
І для цього не треба красти чужу історію і вигадувати побрехеньки про «пабєду» і «дєдиваєвалі»..
Досить просто вслухатися в прості українські слова- «Слава Україні! — Героям слава!»

Як козаки черкаським селам назви давали

Як козаки черкаським селам назви давали

212 років тому, на 113-у році життя відійшов до Господа Святий Праведний Петро Калнишевський – останній кошовий Запорозької Січі

 Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла 12 липня 1691 року. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області). Він був найстаршим сином, але не єдиним, в козацькій родині Івана Калнишевського.

Перші докладні відомості про угодника Божого Петра датуються тільки 1754 роком. З нечисленних відомостей дізнаємося, що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною, мав великий потяг до книг, любив їх читати і навіть прикрашати. Серед книг за найкоштовніший скарб він мав Євангеліє, вартістю 1 тисяча карбованців. На його оздобу золотом, сріблом та коштовним камінням святий праведний Петро витратив ще 500 карбованців.
Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорізьку Січ у 1762 році, перебуваючи на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою, зустрівся в Москві з царицею Катериною ІІ. Відтоді, мабуть, праведник Божий став нелюбим цій імператриці – новій Єзавелі та Євдоксії, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Вдруге його обрали у січні 1765 року, всупереч царській волі, аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років.
Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За все своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника. Цим він ревно виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5,7).
Бажаючи утвердити свою владу над Україною імператриця Катерина ІІ своїм указом 1764 року ліквідувала гетьманство, а 1775 року наказала ліквідувати й Запорізьку Січ. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року 100-тисячна царська армія оточила Січ – невелике містечко, з одною церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. На той час у Січі перебувало лише декілька сот душ, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки бралися боронити свою Запорозьку вольницю.
84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Проте козаки рвалися в бій:« – Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: – Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні, де велика християнська любов Петра Калнишевського стала народною думою.
Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5,9). Так праведний слуга Божий Петро сином Всевишнього назвався. Але цим він ще більше став ненависний цариці – гонительниці та мучительниці святителя Арсенія Мацієвича, митрополита Ростовського. За наказом цариці праведного Петра було заслано в Соловецький монастир. На пропозицію фаворита цариці Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей й удалены бы были не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения».
Своїм життям праведний Петро уподібнився Іову Багатостраждальному, бо Господь і для нього допустив такі самі випробування, щоб вічного блаженства став достойним. Петро Калнишевський мав усе – владу і багатства, але всього цього позбувся і 25 літ був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань і зненавидів беззаконня.
Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злонаміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».
Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.
Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.
Старожили монастиря розповідали, що «після Калнишевського залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не стратив розуму. Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.
Останній кошовий отаман Запорізької Січі святий праведний Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджуюся повною мірою». Так, зрештою, сповнилося бажання його дожити вік у монастирі.
Святий праведний Петро Багатостраждальний відійшов до Господа 31 жовтня (за новим стилем – 13 листопада) 1803 року. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Після того, як у 20-х – 30-х роках ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи, місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.
Своїм життям праведний Петро показав приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу та краю. Він воістину був справжнім миротворцем, а в любові до народу свого був подібний до святого апостола Павла, який писав: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті» (Рим. 9, 3). Так само і святий цей праведник мав велику любов до свого народу по плоті. Тому і вибрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитись. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим. 11, 33-36).
   www.cerkva.in.ua

В Умані попрощалися з Героєм московсько-української війни

27 жовтня,  в Умані на Черкащині, попрощалися з Героєм
московсько-української війни, бійцем «Легіону Свободи»  Владиславом
Алексейчуком.
1977 р.н., молодший сержант, розвідник 81-ї  десантно-штурмової
бригади. Воював  в одній бригаді з земляком із Канева свободівцем Анатолієм Чупилкою. Звістка про його зникнення з’явилася 18 січня 2015
року, за два дні до того як з’явилась звістка про загибель Анатолія
Чупилки. Зник в районі донецького аеропорту. Упізнали Героя за аналізами ДНК.
Владислав був  активним громадянином, учасником Революції Гідності. Вів здоровий спосіб
життя та закликав молодь  бути активною, розвиватись фізично і духовно.
Вічна Слава Герою!
Слава Україні!