Давно пора знімати свої бойовики про АТО. А оскільки народ, в масі своїй, слухає шансон і дивиться по тєліку кацапське сране мило про спєцназ, мєнтів і дєдиваєвалі, то треба починати із українсього аналога. Щоб виводити народ із наркозалежності і змінити ідеологічний вектор поступово але радикально геть від совка і кацапських окупантів.

Отже потрібен бойовик. Знімати спішно і показувати негайно.

Жив собі харківський пацанчик. Дрібний хуліган. Пішов в АТО, а в цей час до його чувіхи почав підбивати клинці його кєнт із підворітні, сєпар із харківського «Оплоту», який таємно ішачив на кремлехунту.

І от, поки наш пацанчик рятує сепарських діток, цей оплотівський сєпараст ріже животи, катує вагітних жінок, відрізає вуха і пальці побратимам пацанчика.

І тут на полі бою, після затяжного обстрілу вони сходяться в рукопашній. Пацанчик пізнає сєпара і зупиняє руку — Ти, Сєрьога?

А підступний сєпар завдає підлого удару, і хлопець гине. Але не до кінця.

Його підбирають кацапські буряти і віддають сєпарам. Ті починають його катувати.

А його харківський кєнт-сєпар попадає в полон до наших. Наші його лікують і виходжують в харківському госпіталі. А чувіха та (вона його теж знає), підкочується до нього із співчуттям і жалем дівочим. Ну там, туди-сюди і всьо такоє.

І тут обмін. І, як навмисно, пацанчика нашого міняють на цього сєпара. Тільки у сєпара рожеві щічки, а у пацанчика попалене обличчя, він не бачить на очі і нема ноги.

Ну і дівчина відхрещується від пацанчика — нафіг їй каліка? — і стає такою собі оплотівською шалавою і їде за сєпаром в лугандон.

А пацанчик в реабілітаційному центрі сходиться з дівчиною волонтером, яка закохується в нього… Ну там романтика, турбота, тепло, довгі розмови…

Тим часом чуваку ставлять протез і роблять операцію на очах.

Він, тільки зміг розрізняти світло, тікає з лікарні і вирушає на перекладних в лугандон шукати свою колишню дівчину, бо так і не зміг її забути.

Він має «легенду» як поранений герой-апалчєнєц-сепаратист. Але там його пізнає знайомий по підлітковому татуюванні на руці і його кидають «на підвал» в Луганське сепаратистське СБУ, бо думають що він развєдчік-правосєк.

А колишню дівчину пацанчика сепар присадив на наркоту і почав «здавати напрокат» чеченцям і кацапським казачкам, бо вона була дуже красива. Вона раніше була моделлю і знімалася в Харкові для реклами Оріфлейм і танцювала в будинку культури бальні танці. Вона не хотіла лягати під немитих бандюків, але її сильно били і вже пустили по кругу. Тепер вона працює мінєтчицею у сєпарастів за дозу і тарілку баланди.

В цей час до Луганського СБУ «на підвал» приїздить московський фсбшний генерал. Йому виділяють цю дівчину в ескорт. І вона, супроводжуючи генерала, «на підвалі» бачить свого колишнього пацанчика, але не пізнає бо він сивий, обгорілий і замучений.

Пацанчик бачить як вона «обслуговує» генерала, пізнає її і кричить їй: «Свєтка!»

Генерал бачить шо вони знайомі і сильно її б’є кулаком, так шо вона тіряє сознаніє, і починає катувати пацанчика фсбешними спеціальними питками.

Коли генерал його катує, то вона приходить в сознаніє, впізнає пацанчика, не витримує і 3,14здить генерала по голові табурєткою. Генерал падає із розбитою головою, а вона кричить: «Валєрочка!»

Потім вона плаче на грудях у помираючого свого колишнього.

А у нього в протезі захована пластикова вибухівка. Вони дивляться в очі один одного і плачуть. Вона востаннє красіво кохає його, бо він уже не може поворушитися, тільки улибається їй і спливає кров’ю. Вони, обнімаються, цілуються і підривають себе і всю Луганську СБУ разом із сепарами, чеченами, генералом і кацапським спецназом.

А перед тим той пацанчик встиг зробити волонтерці із реабілітаційного центру дитину.

І вона розказує маленькому синочку як тато підірвав кацапську сволоту і показує батькову медаль. Синочок вступає до лав правосєків щоб стати крутим спецназівцем і в останній серії їде на «Хамері» під синьо-жовтим прапором визволяти Кубань від кацапів.
                                                                   

Сашко Лірник

А скажу я вам, що найбільше гамору й крику буває тоді, як до нашого Сабадаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага, ото вже біда, ото вже морока!

Приїдуть своїми кибитками, стануть за селом на вигоні, шатра свої діряві понапинають, багаття порозпалюють, та й стоять тиждень чи два, аж поки так до живих печінок дістануть, що насилу їх повиганяють!

Та вони дуже цим не переймаються: сьогодні тут, а завтра шукай вітра в полі! і разом із вітром шукай табун сільських коней, бо прихоплять цигани із собою найкращих, хоч як стережи. Це ж про них у нас у селі співають:

А цигани-молдавани

Ні шити, ні прясти –

Тільки ходять попід тин,

Щоб чого украсти!

А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної зозулястої курочки не дорахується хазяйка, або і сувій полотна щезне просто з-перед очей. Буває, хазяїн спіймає з куркою, то віддадуть, віддадуть, та ще й приказують:

— Так то ваша?! Вибачте! А ми ж думали, що дика – з лісу приблудила.

Але ніколи не буває так весело у селі, як з циганами!

Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі.

А що вже кращих ковалів, як цигани, то годі й шукати!

Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман.

Смаглявий, білозубий, кучерявий. Сорочка на ньому червона, шовкова, а у вусі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж не зчуєшся, як циганчата з кишені калиточку витягли. Добрим ковалем був Роман – такі підкови кував, як золото, а що коней любив – як братів рідних! Де якого коня доброго побачить, то і поговорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який був норовливий кінь, а до Романа підходив і слухав його.

А ще любив Роман теревені правити: ото поставить свою кибитку найближче до села, та й виглядає дядьків сільських, закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть. От лишень біда – був Роман запальний дуже. Тільки слово поперек почує, запасіює, закричить:

— Ану геть з моєї хати аж за дишель!

А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма кажуть: «Крутить як циган сонцем».

Говорили вони про все на світі, а найбільше про щастя та долю циганську. Роман жалівся:

— І що то за біда така у нас на роду? Все по степах нас носить, дощі нас мочать, сонце пече, мороз морозить, та й голод дошкуляє!

Добре вам,дядькам сільським: у вас і хата є, і хліб на столі, і тепло вам і добре. А у мене… – тільки рукою змахне – От якби став я паном, то зажив би на всю губу! Сало їв би,на салі спав би,салом укривався б! І різні напої-наїдки мав би щодня, навіть вночі їсти вставав би! І одежу всю золоту носив би! А що слуг би мав то як коней у табуні! А, до речі, чий ото кінь пасеться такий гарний гнідий?

А от якось темної нічки село вже поснуло, цигани теж повкладалися, лише Роману не спалося.

Сидів собі біля багаття, люльку шмалив та у казаночку кашу варив.

Ніч темна-темна, місяця не видно, тільки вогонь блимає та люлька жаром шкварчить.

Коли це чує Роман – щось від лісу шарудить- наче іде хтось, та все ближче і ближче!

Навколо така тиша запала аж у вухах дзвенить. Страшно Роману стало. Хотів на ноги схопитися, та не може з місця зрушити. Хотів закричати – голос пропав. Аж тут виходить на світло таке страшидло, що й розказати не можна. Худе чорне, волохате, з довгими пазуристими руками, а з широкого рота ікла стирчать. Очі великі, круглі, як у сови, і світяться. А кругом страховидла туман, як павутина, плаває.

Стало воно, та й на Романа вилупилось. А тому хоч і страшно, та виду не подає- взяв ложку, насипав каші у миску, та й страховиську простягнув. Подивилось воно, подивилось,понюхало, а далі кашу взяло, та й з’їло! І довгим язиком миску вилизало і зацьмакало.

Роман ще насипав. Воно знов злупило, далі ще… Так увесь казанок і втеребило. А далі туманом утерлось,ригнуло і каже:

— Ну, хлопче, оце ти від смерті врятувався. Бо я так їсти хотіла, що думала тебе зжерти, а тут і каша пішла. Тепер же знай що я – Мара-Потороча, і від мене ще ніхто ніколи не рятувався, хіба що у тебе вийде. Розважай мене до ранку. Якщо мені сподобається – виконаю твоє бажання, а ні – живий не будеш!

Роману страшно, та що поробиш? Давай він співати, та так жалібненько, та так тоненько, що Мара-Потороча тільки кривиться від жалю. А далі давай про свою долю нещасну розказувати та приказувати. Мара-Потороча уже і вголос хлипає та сльози втирає.

— Ой бідні ж ми з тобою, сирітки нещасливі, голубочки сизокрилі!..

Уже й світати почало а циган з Марою обійнявшись сидять та сльози гіркі за доленькою своєю ллють.

Почало небо світлішати, стала Мара-Потороча потрошку пропадати – уже тільки туман лишився. От з туману і чується:

— Добре ти мене, цигане, розважив, жалко мені тебе стало. Виконаю я твоє бажання – кажи чого хочеш!

Роман тут же плакати забув, сльози і соплі витер і каже:

-Хочу сало їсти,на салі спати,салом укриватися! Хочу слуг мати як коней в табуні!Хочу золотовдягати і в палатах багатих жити! Хочу бути паном над панами! Зроби мене царем москальським!

— Добре! Будеш царем аж поки пізнають, що ти циган. Але ж не жалій потім!

— А за чим там жаліти?! Роби царем!

Тільки-но сказав це Роман, як навкруги все перевернулось, перекрутилось, зашуміло! Романа туманом огорнуло, догори ногами перекинуло – понесло просто до Петербурга! Не встиг Роман перелякатися, не встиг закричати, а його раз! – через вікно і до царського покою закинуло.

А там уже слуг та лакеїв набігло без ліку. і всі кругом цигана бігають, одягають-роздягають, з ложечки годують, вошей з голови вибирають, корону царську на нього накладають і на трона саджають!

Перед ним усякі придворні та генерали кланяються, у ручку цілують.

А туман кругом цигана як стіна стоїть – усім в очі лізе, цигана ховає.

Ох і зажив циган царем! Ох і запанував! Що не скаже, яку дурницю не бовкне, усі його вихваляють наввипередки:

— Ах какой царь батюшка мудрий, какой вумний!

Що не накаже, то всі удесятеро зроблять — як побити одного винного, то десять невинних з синцями ходять та царю-батюшці дякують.

Що не велить грошей принести, хай хоч і сто карбованців, то тут-таки притягнуть і на тарілочку покладуть, а по дорозі тисячу і собі до кишені вкинуть.

А їсти носять страви усе не прості, а панські. І вдень і вночі цигана годують та марципанами заморськими підгодовують.

Став циган паради та бали влаштовувати. Солдати перед ним марширують та «Гуря!» кричать, а пани з панянками як зайці на балах тих стрибають.

Добре цигану жилось у царях москальських: хоче – Туреччину воює, хоче – Польщу,а хоче — Гамериці дулі у вікно крутить.

Солдатів багато – все не закінчуються. А як покладе на війні тисяч десяток-то хто їх там у Москальщині рахує-жаліє? Баби поплачуть і нових народять! А всі тільки «Гуря!» кричать та дивляться, куди далі йти воювати.

Бенкетує циган, гуляє, а люди бідні ходять, голодні ,обідрані, лахами трусять. Придворним то байдуже – все палаци будують. Так уже їх наліпили, що до тої річки Неви людям і не доступитися – аж до Обухова вже добудували. Міністри стараються, крадуть, багатіють, та все цигану на підпис укази носять. А той хрестика поставить, та й по тому – все одно читати не вміє. Так тими указами пів-царства Москальського пороздавав – не жалко, бо ж на дурничку дісталося.

Поцарював циган, поцарював, а далі сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема де каші з казанка поїсти, димом приправленої, нема з ким пісні циганської заспівати, – кругом тільки генерали та лакеї кланяються та його вихваляють. Хоч знов Мару-Поторочу клич, та де її знайдеш?

Набридло циганові каміння коштовне та палаци муровані, набридло лакейство та мова чужа, набридли страви заморські та вбрання золоте. Від цілунків генеральських вже й задниця попухла. Нудить світом бідний циган: все йому сорочка його червона ввижається, та степ, та дядьки сабадаські зі своїми розмовами, та багаття у таборі циганському, та зорі у небі нічному над Гірським Тікичем.

Уже б і радий циган драпонути із царства того, та зась! Що він не робив,навіть криком кричав: «Та не цар я, не цар, а циган Роман!»

А придворні усе радіють: «Каково наш царь-батюшка шутіт! Какой он вєсьолий!»

Всі його бояться та на нього моляться — і в церквах і вдома поклони царю б’ють — аж земля здригається. А москалі із гулями на лобі ходять, та один з-перед одного вихваляються у кого гуля більша.

У кого гуля більша — той значить царя сильніше любить. Навіть мірочку спеціальну для того діла змайстрували. Дяки з тою мірочкою із караулом ходять і всім гулі на лобі міряють. У кого гуля менша за мірочку — то мусить бігти ще поклони об землю бити перед циганом щоб до правильного розміру добити.

У кого гуля велика — тому стрічечку смугасту чорно-руду на груди чіпляють і б’ють по писку не сильно. А у кого гуля маленька — то на Сибір висилають.

А туман кругом цигана усе густіший стає. Куди циган не йде — навкруги лакеї, пани та солдати, ніяк і не втечеш – не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував уночі, та далі Твері не забігав – скрізь на лакеїв та панів попадав. Тут же його впіймають, кланяються, у ручку та ще кудись цьомають, та назад до палацу попід руки ведуть.

Та ось одного разу іде цар із купою придворних по столиці, зернятами заморськими плює. А придворні все те в хусточки складають, та ближче до серця пхають, а як же – з рота самого царя-батюшки! Та ще й вихваляються один перед одним, у кого більш заслиняне. А ще як на когось кісточкою поцілить, то тому всі заздрять – ото вже онукам розказувати буде!

Аж дивиться циган – наші чумаки сабадаські до Петербурга добилися. Ячмінь привезли і коней на продаж пригнали.

Як побачив Роман гнідого коня, як затрусився! Кинувся до нього, за шию обійняв, пальці у гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню циганську, яку в Сабадаші співав. Придивилися дядьки наші до царя,придивилися:

— То ти, Романе?

— Та я ж, я! – закричав циган.

Тут де не взявся вітер, туман розвіявся, і всі побачили, що то ніякий не цар, а циган . А той зрадів, корону царську з голови зтягнув і у придворних пожбурив.

А придворні тільки «А-а-а!» і встигли закричати. Відтоді москалі так усе через «А» говорять.

Підняло Романа, закрутило, догори ногами перекинуло і назад на Україну понесло – до табору циганського.

Сів циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на зірки, що в річці відбиваються, на коней гривастих, і засміявся.

Бо найбільше щастя для людини – то воля!

І чого ото на царство пхатися, ніби там медом помазано? Ні толку ні радості від того немає. А так люди добром згадають: „Ото лепські підкови циган кував! А цар з нього так був – ледащо! До задниці такого царя!

Як нам все по поличкам розклали! Чудовою російською мовою на українському ніби телеканалі розказали нам, дурним хахлам, що ми дурні хахли.

Селюки, бидло україноязичне одним словом.

Не те що культурні і іронічні русскоязичні нехахли.

І всі втикають телевізор, радісно перепощують відео — а вірно каже, хлопці, а правильно!

Тільки якесь паскудне відчуття, що ніби ти приїхав в гості до родичів, сидиш із братам і сестрами, дядьками і тітками, всією великою родиною, за столом, їси бабусині голубці і котлетки з локшинами, згадуєш своє босоноге дитинство.

А в цей час швагро твій кумедно в лицях розказує про те як ти зі своєю дружиною сваришся, і як твій син-двійошник мотоцикла розбив, і як ти з кумом в ресторані набухався.

Всі сміються, всім весело, брати тебе по плечах плескають, та і ти посміхаєшся. А чому ж не посміятися? Ти ж і сам про це йому розказував, коли ви покурити виходили в садочок.

Але чому таке відчуття що швагро тобі в тарілку насрав?

Може тому, що ти йому грошей позичив колись і про той борг забув? Чи може тому, що хату йому допоміг збудувати? Чи може тому, що його дочці з медучилищем допоміг, а його на роботу до кума влаштував? Чи тому, що синка його із мєнтовки викупав, коли його із маковинням пов’язали? Чи тому, що він сюди прийшов в алясці, яку ти йому з Канади привіз, коли на заробітки їздив.

Веселий швагро, дотепний.

Тільки все-одно, після вечері, як вже додому йти будете, треба швагрові зуби вибити.

Володя,а ,пардон,Владімір Алєксандравічь,відкрию вам велику таємницю-

Хохли закінчилися на Майдані,коли пішли на кулі снайперів із фанерними щитами.

Ну і віршик на закуску як ілюстрація.

Якось внук спитав маленький в бабусі своєї:

— Чом, бабусю, гумористи – майже всі євреї?

А бабуся так сказала: – Різні є народи,

Що євреї – гумористи, то все від природи.

Всяк єврей у цьому ділі здорово кумекa,

Він вам турка передражнить, чи хохла, чи грека.

Передражнить його мову з дурацьким акцентом,

Хай він буде чи міністром, а чи президентом.

Люди слухають, сміються та й мають потіху,

А єврея передражниш – буде не до сміху.

Він же тебе спаплюжить перед цілим світом,

Назве тебе «бандерою» і «антисемітом».

І наляпає на тебе стільки грязі й бруду,

Що не здереш і не змиєш до Страшного суду.

Не чіпляйся, голубчики, до їхнього брата,

Дражни хохлів і кацапів – вони, як телята…

Павло Глазовий

P.S. Уточнюю,хто не зрозумів. Мова не про цей конкретинй фільм чи епізод,а про загальний підхід до «українського питання» в творчості «гумористів».

І прошу не чіплятися до мене із антисемітизмом.Це тут ніяким краєм.

Вірш написав не я,а Павло Глазовий(там вказано).Вірш розміщений якраз для того щоб «борці» не знаходили «потаєнний смисл» там де його немає.Те що ці «гумористи» обрали для експлуатації нішу приниження українців-це їхній свідомий вибір,сподіваюся що їхня національність тут ні до чого.

Хоча все-одно чіпляються і приписують мені мало не лаври доктора менгле.

А мова про елементарну порядність.