Пн. Чер 24th, 2024
Їдемо Харковом разом із партнером-адвокатом Олександром. Дзвінок з невідомого номера, колега бере слухавку.
– Так, говоріть!
– Допоможіть, будь ласка! Я – Саша і мене тут до армії забирають. Я ж лише додому після роботи повертався, а тепер от мені кажуть ставати до строю і крокувати до їдальні… Допоможіть!
Ми здивовано переглядаємося. Моїм обличчям пробігає посмішка, бо спершу ситуація звучить абсурдно і нагадує якийсь розіграш.
– Заспокойся і поясни де ти зараз знаходишся. Тебе затримали?
– Не знаю. Мене посадили в машину і привезли до якоїсь військової частини, сказали, що це обласний військкомат. Здається десь на Котлова..
– Чекай, хто тебе туди привіз? Військові? Поліція?
– Я не знаю. Вони були в цивільному і не представилися. Просто підійшли біля метро і сказали, що я маю їхати з ними на мобілізацію.
– То тебе затримали, чи як? Протокол складали? Ти щось підписував?
– Ні, нічого не складали. Я взагалі без документів. Мені сказали сидіти в кабінеті, а за дверима стоять солдати і вийти я не можу.
– Добре, Сашко, не хвилюйся! Поки ми їхатимемо, викликай поліцію і скажи, що тебе незаконно затримали та утримують невідомі тобі особи. А ще набери рідних і попроси, аби вони нам зателефонували і продиктували твої дані – нам потрібно скласти договір. Все зрозумів?
– Так. Зараз зроблю.
Перші декілька хвилин їдемо мовчки. Я загуглив адресу обласного військкомату. Він не на Котлова, а на Коцарській. Кажу про це Сашку і ми їдемо туди.
– Та ну, дурня якась! – трохи невпевнено починаю я. – Може він від призову ухилявся, а тут його ВСПшники і затримали…
– Дім, ну вони все одно протокол бодай якийсь складають. І, окрім того, чому вони його без поліції затримували та ще й бозна куди відвезли?
– Дивно якось все це.. Добре, на місці розберемося.
На Коцарській абсолютний спокій. Біля входу до комісаріату розмовляє по телефону сержант-черговий. Підійшли, привіталися, солдат зустрів нас доброзичливою посмішкою та спитався чим він може нам допомогти. Попросили знайти хлопця, якого нещодавно “ваші” затримали.
– У нас тут ніяких затриманих нема. Хіба що на призовному пункті, на Котлова..
– О! Котлова! Точно! Як туди проїхати?
– Ну, взагалі-то, вулиця тепер називається Малопанасівська (хлопець приємно дивує знанням декомунізованої топоніміки). А так, то їдьте головною і не помилитеся!
– Дякуємо! І слава Україні!
– Героям Слава!
Разом посміхаємося.
До призовного пункту їхали десь десять хвилин. Ця частина Харкова виявилася для нас абсолютно невідомою. Проїжджаючи повз Бронетанковий завод я почав розуміти, що ми десь на шляху у військове гетто і місце призначення вже неподалеку. Мої передчуття справдилися, коли ми побачили ворота військової частини, перед якими стояла купа людей, що являла собою дивну бурхливу суміш цивільно-військових.
Виходимо з машини. Ворота частини відчиняються і хлопці у піксельних футболках починають із гвалтом заганяти всередину 15-20 зелених пацанів, вдягнутих хто в що. Вони щось обурено кричать, але не дуже пручаються. Нашого клієнта вирізняємо одразу ж, бо він стоїть із двома патрульними поліцейськими та сестрою, що приїхала на допомогу. Наш Сашко – худий хлопчина, років 19-20, руде волосся, вузькі джинси із порваними колінами, конверси на ногах – типовий тінейджер, словом. Його руки тремтять, очі налякані, коли ми підходимо ближче він із деяким полегшенням зітхає, але все одно збентежено дивиться по сторонах…
Почав Олександр.
– Доброго дня, панове! А що тут відбувається?
– А ви, власне, хто? – питає мого колегу якийсь чоловічок в цивільному середніх літ.
– Адвокат. Ось посвідчення, договір, ордер. Може все ж перейдемо до мого запитання? Що тут відбувається? Чому та на якій підставі мій клієнт був затриманий?
– А його ніхто не затримував! – показуючи золоті зуби відповідає поруч зі мною камуфльований моцний дядько без жодних розпізнавальних знаків.
Вже на третьому слові його фрази мене обдає перегаром такої сили, що захотілося ледь не заплакати, а то й може закусити. Я здивовано дивлюся на адвоката Олександра, той на поліцейських, вони ж, у свою чергу, розгублено – на всіх нас.
– А хто випив? – не витримую і порушую тишу я. – Від кого це таке амбре?!
– А ми не на роботі сьогодні, – із якимось викликом у голосі відповідає мені напівцивільний чоловік, – і взагалі-то, шановний, ми нє прі ісполнєніі!
– А чи можу я дізнатися ваші звання та прізвища?
– Звичайно! – трохи погойдуючись заявляє камуфльований. – Капітан Галушка!
– А ви? – звертаюся до чоловічка у блакитному поло та світлих джинсах.
– А мене звіть просто – Олександр Михайлович!
Обидва невідомо чому посміхнулися. З усього було видно, що той Олександр Михайлович тут за головного, проте, напідпитку він стояв перед нами, як і всі, кого ми згодом з того призовного пункту побачили.
– То як ви нікого не затримували, ми забираємо хлопця і їдемо, так? – із вкрадливою посмішкою запитує Сашко.
– Нєєє, так ніззя. – одповідає Олександр Михайлович. – Він тепер наш хлопчик, йому ж вже зачитали рішення комісії.
– Якої ще комісії?
– Ну як це якої? Звісно ж – призовної! Ти ж бачив воєнкома, козаче? Він тобі сьогодні все й пояснив.
Галушка сміється золотими зубами. Олександр Михайлович рясно потіє, але довольний собою, шкіриться на всі боки.
– А яка-то така комісія у вас по хлопцю без жодних документів до армії приймає? – починаю заводитися я. – І за яким таким правом ви діставляєте до призовного пункту людину, яка є мешканцем іншої області?
Поліцейські помітно пожвавлюються і по їхніх обличчях видно, що цей цирк починає їм докучати.
Олександр Михайлович не розгублюється і йде в контратаку.
– Ну клієнт ваш, припустимо, може десь там і живе. Але ж на облік у Харкові стати мав?! А, з’їли?
– Значить так, шановний, – обурюється мій старший товариш, – у вас два варіанти: або ми зараз забираємо хлопця і їдемо у своїх справах, або ми викликаємо сюди ВСП і фіксуємо ваш надзвичайно життєрадісний стан. То як?
Поліцейські також вирішили втрутитися.
– А може НАМ перевірити вас на алкоголь? Ви взагалі в якому стані несете службу, шановні?!

І тут Галушка у видимому розпачі видає!
– Я зараз в колегію адвокатів дзвонити буду!
Всі здивовано повертаються у його бік. Посмішки разом зникають із сп’янілих облич офіцерів. Ситуація досягла свого абсурдного апогею.
– Панове поліцейські, ми, мабуть, поїдемо. А ви, будь-ласка, вгамуйте оцих аватарів. І, до-речі, чи працюють ваші відеокамери?
– А як же! – посміхнувся молодий “коп”. – Можете не сумніватися, ми відобразимо все у рапорті. А вам, панове, краще поїхати додому, якщо ви сьогодні вихідні і нє прі ісполнєніі.
– Ну і ладно! – простягаючи руку зітхає Михайлович – Завжди цікаво поспілкуватися із розумними людьми. Може ще якось поговоримо у більш комфортній обстановці? – заговірницьким тоном звертається до нас із Сашком.
Ми відверто сміємося. Пропозиція, звісно, цікава, але не цього разу. Та й не перепити нам, судячи зі всього, таких чемпіонів військової справи. Роздаємо візитки бажаючим і йдемо із хлопцем та його сестрою до машини.
– Я все ще не вірю, що то насправді таке може відбуватися. Мало того, що забирають невідомо як людей, так ще позаливали бені під зав’язку! – все ще обурююся я.
– Так оті хлопці, що вони їх позаганяли всередину, дехто з них вже десятий день тут знаходиться, а забрали так само, як і мене. – нарешті подав голос врятований Сашко.
Ми мовчки повертаємося до міста. Дорогою інструктуємо на майбутнє необізнаного у своїх правах Сашка. Він просить зупинити біля метро. Виходячи з машини кумедно озирається і стрімголов біжить вниз. Ми з Олександром сміємося.
– Що то було?
– Не знаю. Здається ото вони й були…
– Хто?
– Аватари…/